«Це був хтось інший...»: рецензія-розбір детективно-процедурального серіалу «Презумпція невинуватості»

З 12 червня по 24 липня на стримінговій платформі «Apple TV+» були представлені вісім епізодів нового детективно-юридичного серіалу «Презумпція невинуватості» («Presumed Innocent»). Він отримав доволі позитивні відгуки критиків, а також акумулював велику аудиторію підписників «Apple TV+», завдяки чому стримінг оголосив про продовження «Презумпції невинуватості» на другий сезон ще до моменту закінчення дебютного сезону. Серіал заснований на однойменному бестселері відомого юриста-письменника Скотта Турроу 1987 року — і це вже далеко не перша його екранізація. Найвідоміша — повнометражна драма Алана Пакули з Гаррісоном Фордом у головній ролі, яка стала однією з найприбутковіших стрічок 1990 року. За серіал «Презумпція невинуватості» відповідає зірковий шоураннер Девід Келлі, серед проєктів якого «Велика маленька брехня» (2017) і «Любов і смерть» (2023). Головна роль — чиказького прокурора Расті Сабича, звинуваченого у вбивстві своєї колеги та коханки Керолін Полемус — дісталась Джейку Джилленголу. Про що цей серіал, чим він схожий і чим різниться з фільмом 1990 року, яким він вийшов — про все це читайте в рецензії.

Юридична драма, судово-процедуральний детектив, процесуальний серіал про, зазвичай, емоційне протистояння адвоката і прокурора — цей популярний телевізійний жанр «винайшов» себе у 1980-1990-х роках. Сутність цього жанру, який походить від класичного детективу, полягає в юридичному розслідуванні та викритті злочинів у залі суду. Головним героєм подібного процедуралу є не крутий приватний детектив чи відважний детектив-поліцейський, а представник юридичної професії, «законник», який або звинувачує винуватого (прокурор), або ж захищає невинного (адвокат). Яким буде звинувачення та яким буде захист — ось основна інтрига юридичних детективів. У таких серіалах постійно сиплять маловідомими широкій публіці судовими та психологічними термінами, на кшталт «дисоціації особистості» і «презумпції невинуватості», а в кінці чергового епізоду обов'язково з'являється несподіваний доказ, беззаперечний факт чи разюча своєю оригінальністю логічна думка, завдяки яким прокурор/адвокат досягають своєї мети найнеочікуванішим для глядача способом. Чистий емоційний атракціон. Ідеальне вираження фундаментальних принципів детективу та трилера.

«Презумпція невинуватості» (1987) — класичний роман Скотта Турроу, відомого не тільки як популярного письменника, але також і як високопрофесійного юриста, який брався за гучні американські справи, що надалі й стало підґрунтям для його літературної діяльності. Цикл «юридичних трилерів-бестселерів» Турроу, об'єднаних між собою вигаданим місцем подій — округом Кіндл, здобули визнання читачів — на сьогодні продано понад 30 000 000 примірників книжок автора. Написавши дебютний роман «Презумпція невинуватості», Турроу щиро здивувався, дізнавшись про те, що великі голлівудські кінокомпанії влаштували полювання на придбання прав на неї. Сьогодні, у XXI сторіччі, важко собі уявити касовий потенціал судової драми, але 25 років тому глядацькі смаки та стан кінематографа були зовсім інакші. Результатом домовленості з Турроу став еталонний юридичний кінотрилер «Презумпція невинуватості» (1990) Алана Пакули, в якому одну з найкращих своїх ролей зіграв Гаррісон Форд. При бюджеті у 22 000 000 доларів стрічка заробила у світовому прокаті понад 220 000 000 — і це просто надзвичайна прибутковість навіть за сьогоднішніми стандартами. Фільм Пакули — холодний відсторонений трилер, який «мордує» глядача до останньої хвилини, змушуючи загадуватися над питанням: «А хто ж справжній вбивця? Чи винен Форд в тому, в чому його звинувачують?!..». Теми вибірковості правосуддя та недосконалості судової системи поставлені у стрічці Пакули на чільне місце — іноді здається, що досягти справедливості взагалі неможливо, оскільки правда — одночасно як моральна ідея, юридичний засіб і кінцева мета слідства — невстановлювана в принципі. Однак покарання, як доводиться у фільмі, неминуче. І кожен із нас несе відповідальність за свої вчинки — інколи не тільки вбивця винуватий у скоєному злочині, але також і той, хто підштовхує вбивцю до радикального вчинку. Бо не лише дія сама по собі має значення, але і гріх, який приводить до дії.

«Презумпція невинуватості» (2024) Девіда Келлі запозичує від фільму 1990 року найкраще, але розбавляє серіал сучасними загальноприйнятими нормами — в принципі, необхідно сказати, що варіація Келлі є повноцінним переосмисленням роману Скотта Турроу і фільму Алана Пакули з позиції «нової етики» та «нової моралі». У чоловічому світі Гаррісона Форда домінувала безжальна сила корупції та правосуддя, панібратства та зради. Чоловіки в цьому світі брехали на всі боки, а жінки не гребували користуватись власним тілом заради кар'єрного росту. Правда, все це є ознаками не стільки дев'яностих років, скільки типової для голлівудського трилера репрезентації аморального капіталістичного суспільства. Так що не будемо, боронь Боже, категоричними — «Презумпція невинуватості» Пакули далека від того, щоб навішувати на неї ярлик застарілого кінотвору. Дружина героя Гаррісона Форда у фільмі декілька разів обґрунтовано жаліється на свою долю «домогосподарки» і врешті решт влаштовується працювати викладачкою в університеті — отже стрічку Пакули вкрай складно звинуватити у... відсталості. І все ж таки багато аспектів фільму були в серіалі переосмислені — аж до того, що родина головного героя стала расово різноманітною, а дітей побільшало.

За сюжетом серіалу прокурор Расті Сабич (Джейк Джилленгол) опиняється в самому епіцентрі юридично-політичних подій — його колеги-конкуренти по роботі звинувачують Сабича у вбивстві іншої колеги, красуні Керолін Полемус (Ренате Рейнсве), яка була жорстоко зґвалтована і замордована у себе вдома. Прямих доказів вини Сабича немає, але є безліч опосередкованих. Доволі швидко світ навколо Сабича розділяється на два табори: на тих, хто його підтримує і на тих, хто бажає його крові. Гучний суд, який розпочинається з цього приводу, стає майданчиком для реалізації політичних амбіцій та прояву особистої неприязні. Сабича зручно звинувачувати — але чи дійсно він винуватий у цьому вбивстві?.. Серіал, чи не в кожному епізоді, підкидує все нові й нові факти, які змушують глядачів підозрювати інших: від прокурора Томмі Молто (Пітер Сарсґаард), який розпочав власну вендету проти Сабича, до неповнолітнього сина вбитої, який передбачувано ненавидить її коханця.

«Презумпція невинуватості» робить акцент на акторстві та емоційності. Сіль серіалу — в його трилерній атмосфері, муках здогадки, припущеннях зла. Глядач проходить пекельним шляхом Расті Сабича, ретельно вдивляючись у його обличчя — але Джейк Джилленгол не дає нам жодної підказки. Його персонаж занадто професійний, щоб припуститись навіть найменшої помилки у слові чи жесті. Напевно, «Презумпція невинуватості» страждає від зайвої затягнутості (формат мінісеріалу все ж таки личив би йому більше), але він безумовно затягує глядача і змушує його співпереживати подіям. З цього боку, з погляду презентації та розвитку жанру, «Презумпція невинуватості» — одна з найкращих юридичних детективних драм останніх років. Не дивлячись на те, що певні акценти в серіалі були принципово зміщені (в першу чергу це стосується психологічного портрета Керолін Полемус і неочікуваної фінальної розв'язки серіалу), та все ж таки похмура нуарна атмосфера фільму Пакули в ньому майже цілком збережена. «Презумпція невинуватості» — це якісна жанрова робота, яка має сподобатись поціновувачам трилерів і детективів (особливо якщо ви очікуєте побачити ту саму розв’язку, яка шокувала у фільмі Пакули).