Три простори репресій: радянське насилля після Сталіна

У політичній науці вже понад 60 років йдуть дебати з приводу того, чи варто вживати поняття «тоталітаризм». У деяких ситуаціях авторитарний режим стає настільки жорстоким, що поняття «тоталітарний» краще описує його суть, вважав дослідник сталінізму Роберт Такер. 

Натомість інші політологи називали «тоталітаризм» метафорою, а не науковим поняттям, оскільки досягти тотального контролю над суспільством, на їх думку, неможливо. Проте поняття тоталітаризму все ж видається логічним. 

За аналогією, сильний дощ ми називаємо зливою. Іноді злива може стихати, перетворюючись у дощ, але виходити на вулиці не варто все одно. 

Ця метафора вказує на важливу динаміку в радянській історії. Хоч після смерті Сталіна репресивність режиму послабилась, насилля не зникло. Воно ставало непрямим, прихованим. Подекуди його можна було відчути у щоденному житті, але не побачити. 

Після смерті Сталіна радянській еліті було очевидно, що Головне управління виправно-трудових таборів, трудових поселень та місць ув’язнення (ГУЛАГ) необхідно скорочувати. 

Між найзахіднішим табором (Делятин, на той час Львівської області) та найсхіднішим (Егвекінот, Чукотка) було близько 7000 кілометрів. Найпівденніший табір розташований у Туркменістані, поблизу пустелі Каракум, найпівнічніший — на острові Кільдін у Баренцевому морі. Підтримувати систему надалі було неможливо. 

Це було пов’язано як з ідеологічними, так і з економічними міркуваннями. Хоч примусова праця людей дозволяла будувати грандіозні проєкти, часто вони не мали сенсу. 

Історик ГУЛАГу Алєг Хлєвнюк наводить такий приклад: у 1937 році НВКД почало відправляти в’язнів Самарського табору на будівництво Куйбишевського гідроелектричного комплексу. У 1940 році проєкт зупинився. За цей час на будівництві побувало 40 тисяч в’язнів. 

На цей проєкт було витрачено 126 мільйонів рублів. На сучасні гроші це приблизно пів мільярда доларів. У 1949 році зведення гідровузла фактично розпочали заново. 

Тож після смерті Сталіна тодішній очільник міністерства юстиції СРСР Лаврєнтій Бєрія ініціював велику амністію, за якою на волю вийшло близько мільйона в’язнів. Він розумівся на таборах як ніхто інший — сім років очолював цю систему за часів Сталіна. 

Протягом наступних років кількість в’язнів продовжувала зменшуватись внаслідок амністій, дострокових звільнень, звільнень за станом здоров’я та реабілітацій політичних в’язнів, пише історик з Прінстону Джеф Гарді.  

У результаті цих змін кількість політв’язнів зменшилася з 540 тисяч у 1953 році до 10 тисяч у 1960. Тоді ГУЛАГ було розформовано. Але ці 10 тисяч нікуди не зникли. Куди радянські силовики відправляли дисидентів?

Насправді «закриття ГУЛАГу» — це лише бюрократична хитрість. Система таборів була децентралізована, і тепер міністерства внутрішніх справ республік самостійно керували таборами на своїй території. 

Звичайно, умови життя стали менш жорстокими, ніж за сталінських часів. Проте це не скасовує факту, що Василь Стус помер у таборі, який засновано у 1946 році. Також там провів останні роки свого життя дисидент Олекса Тихий.

Всього з 1956 року по 1987 рік через прокуратуру РСФСР пройшло щонайменше 8000 політичних вироків. До того ж це число включає лише дві статті: антирадянська пропаганда та зведення наклепу на радянський устрій. Силовики могли використовувати неполітичні статті, аби непомітно відправити дисидента за ґрати. 

Підрахунок цього числа ускладнений ще й тим, що не всі дисиденти потрапляли у табори. Багатьох очікувала інша, не менш брутальна, форма репресій — каральна психіатрія. 

Цей інструмент виник у співпраці між радянськими силовиками та психіатрами. Вважалося, що не можна щиро боротися проти побудови комунізму в радянський спосіб. Дисидент міг або перебувати під іноземним впливом, або бути психічно нездоровою людиною. 

Якщо довести перше було неможливо, тут на допомогу силовикам в суді приходили психіатри. Вони проводили «експертизу» та встановлювали, що підсудний має ту чи іншу психічну хворобу, тому його треба примусово лікувати. 

У 90-х комісія лікарів дослідила психіатричні лікарні п’яти російських міст. Серед списків колишніх пацієнтів було близько 2000 осіб, засуджених за політичними статтями. Зрештою, у масштабності цього явища нескладно впевнитися — достатньо подивитися на «симптоми», які радянські (а згодом і російські) психіатри приписували «вялотєкущєй шизофренії» різних типів: панічні атаки, страх натовпу, самоаналіз, демонстративність, похмурий настрій. Іншими словами, кожен може побачити у цьому описі себе. 

Як психіатри лікували дисидентів? Ось як це описував генерал-майор радянського війська Петро Григоренко, який розчарувався у режимі після Другої світової та став жертвою каральної психіатрії: «Мене вразила кількість [препаратів], призначувана приймати всередину. Це дослівно жменя таблеток на один раз прийняти. У тих, що регулярно приймають аміназин, знебарвлене піднебіння і язик, вони втрачають відчуття смаку, у них постійно пересихає в роті, пече в животі й докучають болі». 

Якщо утримувані відмовлялися приймати препарат, їм примусово кололи його. Одному з сусідів Григоренка по палаті було настільки погано від «ліків», що після них він «розкривав рот і не міг закрити його понад годину. Крім того, дихання порушувалось, очі випиналися, на обличчі відбивалися муки, він усім своїм єством боровся з ядухою й спазмами в тілі».

Найскладніше пам’ятати про тих, кого не було. Від смерті Сталіна і аж до 1989 року кримських татар в Криму майже не було.  У 1956-1957 руках Хрущов погодив повернення депортованих народів. Однак кримських татар, поволожських німців та турків-месхетинців це не стосувалася. Їм дозволили лише обирати місця проживання поза своєю домівкою, а не перебувати у спеціальних поселеннях. 

Згодом німцям таки дозволи переїхати на свою батьківщину, а от кримським татарам довелося ще 30 років боротися за це право. Вони писали петиції, проводили публічні протести та намагалися самостійно повернутися в Крим. Проте радянська еліта продовжувала ігнорувати ці заклики. 

Силовики на півострові переслідували тих, хто повернувся, та примушували їх виїздити з Криму. Тим часом в Центральній Азії та Сибіру продовжували зростати покоління, які не пам’ятали або ніколи і не бачили домівки своїх батьків. Пів мільйона людей не могли реалізувати статтю 8 Загальної декларації прав людини — поновлення у своїх незаконно порушених основних прав. 

Радянський Союз — далеко не єдина держава, яка грубо порушувала права сотень тисяч людей. Питання лише у тому, як працювати зі своїм минулим. 

Під час Другої світової війни США примусово переселила у табори для інтернованих 125 тисяч японців. Проте у 1988 році Рональд Рейган підписав закон, який містив вибачання перед інтернованими та передбачав компенсацію. 

Аналогічні процеси відбуваються із осмисленням насилля проти корінного населення Північної Америки, а також дискримінації темношкірих. Ці тенденції ще не досягли свого логічного завершення. 

Натомість протягом останніх 20 років Кремль намагається стерти сліди історії ГУЛАГу та постсталінських репресій. Каральна психологія також була виправдана, а її функціонери продовжують називати дисидентів психічно хворими. 

Про долю кримських татар говорить футболка бранця Кремля Сервет Газієв, яку він одягнув на зачитування вироку російського суду: «Народженим в депортації помирати теж в депортації?». 

На відміну від Великого терору, постсталінські репресії були не так і давно.