Старі міністри — нові міністри. Як деградувала підзвітність Кабміну і чому монобільшість дозволяє ґвалтувати Парламент

Минулого тижня відбулися великі перестановки в Кабінеті Міністрів України. Верховна Рада, не завжди з першої спроби, таки відправила у відставку третину уряду. На вакантні місця призначили нових, а подекуди старих урядовців, перетасувавши частину людей між посадами.

Здавалось би, що не так? Обрана влада в особі президента разом з командою більшості в Парламенті має право і політичну відповідальність за формування уряду, у тому числі зміни у команді. Але питання виникає не так до того, кого звільняють чи призначають, а те, в який спосіб це відбувається.

У 2020 році саме перший прем’єр від команди нинішньої влади задав тон усьому, що відбувається зараз. Тоді, на тлі медійного скандалу, прем’єр написав заяву про відставку, але направив її не до Парламенту, який його призначав на посаду (як це передбачає Конституція), а в Офіс Президента. Хоча президент не має повноважень приймати відставку прем'єра.

В той час це була скоріше політична гра, щоб утриматися на посаді. Але вже тоді подібний крок задав тон для процесів підзвітності. Укріплення, де-факто, вищих, ніж у Конституції, повноважень Банкової, і одночасно суттєве звуження ролі тих, хто тисне кнопки під куполом на вулиці Грушевського.

Згодом спринтера Гончарука замінив марафонець Денис Шмигаль, який неочікувано став рекордсменом за тривалістю перебування у кріслі прем’єр-міністра України. Від початкового складу у команді залишився лише Михайло Федоров, тож за ці 4,5 роки ми спостерігали не одне звільнення і призначення в кабміні.

Та останній «пакет» змін, що відбулися на початку вересня 2024 року залишив особливо неприємний присмак розтоптування залишків гідності Парламенту. 

113-та стаття Конституції України чітко визначає, що Кабмін «підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України». Майже всі члени уряду призначаються Верховною Радою за поданням Прем’єра. Лише очільники Міноборони та МЗС «призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України», і це логічно, оскільки саме Президент відповідальний за міжнародну політику й оборону. Але навіть ці два винятки все одно підзвітні Раді, призначаються і йдуть у відставку лише внаслідок 226+ голосів депутатів. 

Кабмін давно не сприймає Парламент як центр прийняття рішень. Всі рішення ухвалені в Офісі Президента, і спускаються «до виконання» монобільшості.

А колеги й не проти бути лише «зеленими кнопками». Показовим є те, що у день голосування за пакет відставок ініціативу окремих депутатів про виклик міністрів для звітування за пророблену роботу підтримали тільки 122 нардепи. А за виклик прем'єр-міністра, щоб той пояснив ситуацію із відставкою третини кабміну, проголосували всього 136 колег.

В результаті — із шести міністрів, яких планували відправити у відставку 4-го вересня, спершу з’явився для звіту за свою діяльність Олександр Камишін. Згодом його доповнив ще Денис Малюська. Це викликає повагу. З іншого боку, я припускаю, що їхня присутність пов'язана скоріше із тиском опозиційних депутатів, які вимагали виклику в Парламент тих, чия відставка в порядку денному. Чому відзвітувати не прийшли Руслан Стрілець, Ірина Верещук, Ольга Стефанішина і Дмитро Кулеба? Відповіді немає.

Крім того, звіт потрібен не лише депутатам. Його має бачити суспільство. І його має бачити новий кандидат на посаду. Щоб розуміти, яку оцінку за роботу має попередник, щоб робити власні висновки, щоб не наробити помилок.

Окрім публічного звіту, нормальною практикою демократичних країн є також перехідні книги, так звані «Transition book». Тобто, детальний опис проробленої роботи, висновки, поради… Все те, що дозволить новому очільнику «підхопити» справи і ефективно включитися в роботу, замість того, щоб місяцями заглиблюватися у сотні питань, проєктів і напрямків роботи міністерства.

Без практики звіту і надання оцінки не варто і скаржитися на «кадровий голод». Для професійного менеджера практика аналізу і звітування є ознакою зрілих процесів. Але коли бачиш, як найвищих посадовців призначають, і як потім відправляють у відставку, кожен розсудливий професіонал замислюється, чи треба йому так підставляти власну репутацію.

Цю проблему я пропонував вирішити ще в 2020 році, у часи «турборежиму» від монобільшості. Але вже пʼятий рік припадає пилом мій з колегами законопроєкт #3195, прийнятий в першому читанні, який покликаний виправити діру в законодавстві і зробити обов'язковим звіт міністрів у Парламенті перед депутатами і перед народом України. Щоб можна було оцінити здобутки, поставити запитання, зробити висновки. Зрештою, голосувати виважено, а не робити із парламентарів просто кнопки для бездумного голосування.

А тим часом на сторінці законопроєкту зазначено статус, який без іронії читати неможливо: «16.06.2020 Прийнято за основу зі скороченням строку підготовки [до другого читання]».

Нам з колегами — і далі тиснути на колег, вимагати зміни підходів і реального повернення Парламенту до конституційної функції контролю за урядом.

Народу України — не бути байдужими. Тиснути на депутатів, публічно вимагати впровадження нормальних практик звітування міністрів.

Я вірю і знаю, що добрі, порядні, професійні люди на державній службі є. І шана їм за це. 

Відповідальність їхня — неймовірна, а рішення впливають на всю країну, яка в стані війни за виживання. І життя особистого практично в них немає.

І визнаю, що окремі кадрові призначення з останніх голосувань — це на посилення держави.

Але. Лояльність, вертикальність, мовчазнозгодність — витісняють професійність, візійність, зрілість.

Я вірю і знаю, що в Україні є значно більше тих, хто міг би підсилити Україну на державній службі, але хто ніколи не погодиться пожертвувати репутацією заради авантюри, яка майже стовідсотково в кінці матиме неприємний фінал.

Щоб вони захотіли спробувати — має бути зрілий ґрунт. Людей у владі, суспільства, інституцій.

Матеріали, опубліковані в розділі «Колонки», представляють думку автора чи авторки та можуть не збігатися з думкою редакції онлайн-медіа «Свідомі».