«Спалах, що розпалив народне самоусвідомлення». Як Революція Гідності змінила Харків та його долю?

Україна зустрічає 11-ту річницю Революції Гідності. Інститутська, Грушевського, Маріїнський парк, Хрещатик — усім відомі назви, історію яких вивчають зараз діти в школі, а мільйони українців згадують з болем та гордістю за наш народ. 

Втім, є місто, на яке Майдан вплинув з особливою силою. Місто, що першим зустріло російські війська на своїх околицях у лютому 2022 року. Харків змінився внаслідок Майдану. Проте цього не вивчають у школі, цьому не надають особливого значення. 

Свідомі поспілкувались з Дмитром «Філа» Бондаренком — учасником Революції Гідності в Харкові та військовослужбовцем ЗСУ — про те, яким був Майдан для харків’ян.

Харків у 2013-2014 роках був зовсім іншим містом, відмінним від того, яким його зараз уявляють українці. У минулому Дмитро «Філа» Бондаренко був ультрасом футбольного клубу «Металіст». Після початку повномасштабного вторгнення він пішов у ЗСУ, проте військовослужбовця демобілізували внаслідок поранення в голову. Дмитро пригадує, тоді, на початку Революції Гідності, його рідний Харків був набагато більш зросійщеним, а перші зібрання на основній площі міста не були багатолюдними. Харків віддзеркалював основні події Революції в Києві. Втім, усе відбувалося в значно менших масштабах. Зазвичай на акції приходили 100-200 людей. Харківський Майдан у найбільших обсягах об’єднав до кількох десятків тисяч українців вже в лютому 2014-го.

Студенти в Харкові, на відміну від більшості міст, становили меншість Євромайдану. Більшість молоді харківських вишів ігнорувала всеукраїнський страйк студентів у листопаді 2013 року. На страйк біля національного університету імені Каразіна тоді вийшло всього кілька десятків студентів. Основою харківського Майдану стали громадські діячі та футбольні ультрас.

Більшість подій на Євромайдані в Харкові розгорталась біля памʼятника Шевченку в центрі міста. Спершу місцем громадських зборів для протестувальників була центральна площа Свободи. Тодішня адміністрація Харківської ОДА ще в перші дні перегородила всю площу на декілька місяців з надією не допустити «повторення подій у Києві». 

«Тоді в мене було таке відчуття, що я перебуваю в тилу ворога, а не в українському місті. Були великі “антимайдани” з тітушок, проросійської організації “Оплот” та завезених росіян. Ще тоді, в грудні, я вперше поїхав з товаришами в Київ, на Інститутську, не сказавши нічого родині. Точніше, сказав, що поїхав на екскурсію до Полтави. Тоді цей день назвали “Днем провокатора” [загострення сутичок між мітингувальниками та співробітниками міліції 1 грудня 2013 року біля тодішньої Адміністрації Президента України — ред.]. Потім отак їздив туди-сюди з харківського на київський Майдани. Різниця була колосальна. У Києві ти відчував себе частиною великого організму, в якому всі заряджені однією ціллю та ідеєю. У мене були мурашки. Це відчуття єднання, яке неможливо передати. У Харкові Майдан був більше всупереч усьому. Ти розумієш, що страшно, навколо сусіди та друзі можуть зрадити, але це твій дім, який ти мусиш захищати», — пояснює Дмитро. 

Харківський Майдан переживав ті самі події, що й Київ, але в зменшеному масштабі. Значною та активною частиною Майдану були ультрас. Списки всіх осіб були в представників влади ще з Євро-2012, пояснює Дмитро. Підрозділи «Беркуту» та харківської СБУ тоді їздили за цими списками та затримували учасників Євромайдану з-поміж ультрас. Після цього на людину могло чекати різне: від арешту до побиттів та викрадень.

Організація мітингів була мінімальна. Зі слів Бондаренка, люди зʼїжджались на відомі місця, які обговорювали на попередніх мітингах. Пересувались містом учасники Майдану малими групами по 2-3 людини, змінюючи місця проживання. Не дотримуватись цих заходів безпеки означало наражати себе на небезпеку. «Весело було», — додає Дмитро. 

«Це [організовувати акції протесту в Харкові — ред.] було дуже важко. Виходило мало людей. Натомість почали приїжджати автобуси з Бєлгорода, Курська, Ростова, набиті росіянами. Їх було дуже легко помітити: вони розмовляли по-іншому, не знали наших торгових марок. Один раз вони навіть приходили штурмувати міську адміністрацію і переплутали її з оперним театром. Був супротив Євромайдану й серед харків’ян через клуб “Оплот”, яким тоді керував Жилін — ставленик Януковича, що наймав місцевих “спортсменів” за гроші в ролі тітушок. Більшість останніх тоді навіть не розуміла, що коїться. Їм заплатили — вони приїхали. Частина з них після наших розмов і пояснення ситуації навіть приєднувалась до ультрас “Металіста”», — пояснює Дмитро Бондаренко.

В українських сил у Харкові, попри меншу кількість, тоді була значна перевага над представниками «антимайдану» в одному — ідейності. Тітушки, члени «Оплоту», завезені росіяни та проросійські сили в місті не мали мотивації, працюючи за гроші. Це була одна з основних відмінностей, що допомогла проукраїнським силам втриматись, попри меншу кількість людей. 

Щоправда, серед учасників «антимайдану» та проросійських мітингів були й люди, що виходили на подібні акції й за власною волею. «Ідейними» ж цих людей назвати складно. Більшість із них була жертвами російської пропаганди, що активно діяла в місті впродовж десятків років. 

«Памʼятаю, зустрів я одного чоловіка на харківському Майдані. Він мені говорить: “Та там же у Львові, там же западєнци!” Я йому відповідаю: “Давайте зробимо такий експеримент. Я оплачу вам поїздку у Львів та назад. Ви зранку приїдете і ввечері назад у Харків. Ви зрозумієте, що там нема упирів чи “розіпʼятих хлопчиків”. Зазвичай вони будуть приємнішими людьми, ніж ваші давно знайомі сусіди.” Відповіді від нього довго не було. Лише сказав: “Ти такий же, як і вони”, — розвернувся, плюнув та пішов. Всі вони перебували під міфом пропаганди, що там, на заході країни, якісь інші люди — з хвостами і рогами», — розказує Дмитро «Філа» Бондаренко.

Внаслідок перемоги Революції Гідності в Україні та втечі Януковича в Харкові почався найбільш нестабільний місяць. З 1 березня по 8 квітня 2014 року Харківська ОДА була декілька разів захоплена проросійськими силами та росіянами. Більшість з цих захоплень супроводжувалась побиттями проукраїнських мітингувальників. У Харкові точилась війна за долю міста, коли щотижня тривали сутички між українськими та російськими силами. Поліція та місцева влада були бездіяльні. 

Велику роль у захисті міста, на думку Дмитра Бондаренка, тоді зіграло звільнення Андрія Білецького 25 лютого з Харківського слідчого ізолятора, в якому він перебував з грудня 2011 року. Тоді Андрій Білецький очолив силовий блок «Правий Сектор»-Схід та керував проукраїнськими активістами в озброєній сутичці з проросійськими силами біля офісу організації «Патріот України» на Римарській вулиці в ніч з 14 на 15 березня 2014 року. Тоді від проросійських нападників вдалося відбитися. Двоє із них внаслідок сутичок загинули.

Кульмінацією цих подій стало 6-8 квітня, коли доля міста була під загрозою проголошення «хнр» за прикладом так званих «днр» та «лнр». У ніч на 8 квітня ОДА була зачищена спецпідрозділом СБУ «Ягуар» від сепаратистів. Після цього їх активність пішла на спад, а останні сутички між ультрас «Металіста» та сепаратистами відбулись 27 квітня. 

У 2015 році в місті відбулась трагедія. 22 лютого на ході на честь річниці Революції російські терористи підірвали бомбу. Тоді загинули чотири особи: 15-річний Дмитро Дідік, 18-річний Микола Мельничук, 37-річний Вадим Рибальченко та 52-річний Ігор Толмачов. Усі вони були попереду ходи, щоб захищати учасників від нападів проросійських сил. Це стало ударом для Харкова: попри перемогу Революції, пряма її підтримка могла досі нашкодити проукраїнським активістам. Близькість з РФ ніколи не була подарунком для націй, що переслідують демократичні цінності. Боротьба за українську долю Харкова тривала й після перших місяців 2014 року.

На думку Дмитра, Харків не пам’ятає Майдан достатньо добре. Досі існує частина населення, для якої ці події залишились негативом. Вони згадують курс долара по вісім та менші ціни на продукти. Є люди, які розчарувалась у Майдані, а саме — в його наслідках. 

«Я вивчав історію, тому розумію, що подібні процеси переходу можуть відбуватись роками та десятиліттями. Частина населення досі може не розуміти, звідки почався по-справжньому український Харків. Проте головне, що спалах Майдану був», — каже Дмитро. Він зазначає, що багато харків’ян розчаровані наслідками Євромайдану. 

«Ми мали великий шанс на зміни. Ми могли зробити набагато більше. Можливо, якби це сталося, то не було б анексії та військових дій. Можливо, хоча б Донбас ми могли б утримати. Після певного періоду повернулись Добкін, Кернес та Мураєв, які ховались, налякані подіями Революції Гідності. Але вони прийшли знову, нікуди не зникли», — пояснює Дмитро.

Емоційна хвиля була втрачена. Це призвело до певного забуття важливості Майдану. У цьому є провина як і тодішньої влади, так і суспільства. 

«Місто почало повільно змінюватись після Майдану, — пригадує Дмитро. — Революція Гідності відкрила людям очі. Проукраїнські сили почали обʼєднуватись та пояснювати решті, що насправді відбувається в країні. Почали ставити очевидні запитання, відповідей на які в проросійської частини міста не було. Кардинальна зміна прийшла з повномасштабним вторгненням. Нам тоді [у 2014 році — ред.] здавалось, що все має відбуватись кардинальніше, швидше. Тепер я розумію, слава Богу, що це взагалі сталось. Майдан був спалахом, що розпалив народне самоусвідомлення. Ми почали розуміти, що ми нація, ми українці. Це найголовніше завоювання Майдану — відновлення національної свідомості. Якби повномасштабне вторгнення відбулось до Майдану — все було б набагато сумніше», — пояснює Дмитро. 

Зі слів пана Бондаренка, багато чого не було зроблено після Революції Гідності — як в усій країні, так і в Харкові зокрема. Але сама Революція стала поштовхом, який змінив долю всієї країни назавжди.  Вона проголосила, що Харків — це українське місто, яке ніколи не буде частиною Росії.