Спадок, спадщина і відповідальність перед культурою

Автор:
Остап Українець
Спадок, спадщина і відповідальність перед культурою

10 вересня у Львові відбувся Всеукраїнський молодіжний захід Молодвіж «4.5.0.». У рамках заходу письменник, перекладач та співавтор YouTube-каналу «Твоя підпільна гуманітарка» Остап Українець розповів про збільшення інтересу до української культури, збереження культурної спадщини на персональному рівні та державну політику, яку варто запровадити у цьому напрямі.

Зацікавлення українською культурою

Після Революції Гідності зʼявилась нова хвиля зацікавлення українською культурою, яка з часом наростала, а після 24 лютого поширилась за межі України. Ця хвиля рухається в усіх напрямках одночасно: хтось відкриває для себе українське кіно, хтось — авторську літературу, дехто — перекладну, а хтось знаходить власну ідентичність. Хоч це чудова тенденція, на яку ми довго чекали — ці зацікавлення творять низку загроз, джерелом яких можемо бути ми самі: через неуважність, необережність та навіть надмірний азарт і запал.

Є такі процеси як співпричетність і співдія. Тоді хочеться не просто споживати культуру, а відчувати, що ти є її частиною, а вона — частиною тебе. Є багато способів втілити цю співпричетність, і не всі з них є однаково корисні чи прийнятні. Найбільш низовий рівень роботи з власною культурою — карготизування культури: коли спостерігаєш певну річ, яка подобається, потребуєш осмислити її як частину своєї культури, але єдиний спосіб реалізувати це бажання — це присвоїти. Таке тваринне бажання, коли поглинаєш те, що любиш, і воно несе в собі багато загроз. 

Збереження спадщини

Матеріальна культурна спадщина — артефакти — найпредметніше страждає у таких випадках. Кожен артефакт — це окремий фізичний предмет, який можна взяти в руки, обдивитися, понюхати, покрутити і продати. Культурна і фінансова цінність не завжди корелюються між собою. Що слабше розвинений та регульований ринок, то більше шансів, що культурну цінність диктуватиме не те, наскільки ця річ є обʼєктивно цінною, а те, за скільки її хочуть продати.Яка роль дослідників та фахівців, які повинні вивчати і аналізувати спадщину? У такому підході жодної. Робота фахівців тут не передбачена. 

Ми це можемо бачити на прикладі забудови. Я довгий час жив в Івано-Франківську, тому для мене болючий приклад, коли на підмурівці старої Станіславської фортеці греко-католицька церква почала будувати храм, який мав бути вищим за міську ратушу. Вони не провели не те, що археологічної розвідки, навіть не дізналися, чи безпечно там будувати церкву такого розміру. Чому? Тому що, з їхньої власної перспективи, мають на це моральне право, «оскільки ми є церквою, а церква є джерелом благодаті у суспільстві, яке досі є значною мірою клерикалізоване, все, що ми робимо — благодатне».

Ми живемо у часи безпрецедентного сплеску інтересу до української культури, але також у часи кризи, бо велика частина території досі тимчасово окупована Росією. На цих територіях Росія фізично знищує українську культуру: як її артефакти, так і її носіїв. Але з цього боку фронту відбуваються речі не надто приємніші. З року в рік величезна кількість культурних артефактів з України «вимивається» за кордон, тому що у нас немає регуляторних органів і способу завізувати провенанс речі. Міністерство культури удає, що це не його царина. Після 24 лютого ця хвиля значно посилилась. Сторінки в Instagram, що продають унікальні створені вручну речі, яким по 100-150 років, ростуть як гриби після дощу, і ніхто не бачить проблеми. 

Часто люблять говорити про те, що торгівля — це інструмент популяризації. Коли купуєш щось в селі, а потім продаєш у місті, то нібито рятуєш річ, про яку б забули та покинули на горищі. Але часто коли культурний артефакт переходить з рук у руки, його слід губиться. 

Постає питання: а де популяризація? Якщо ці люди, які десятки років тому їздили селами і скупляли речі, займались популяризацією української культури, то де зараз ця популярність?

Чому це настільки важливо? 

Для багатьох регіонів традиція втрачена повністю. Є села, у яких не існує жодного репрезентативного зразка сорочки. Трапляються ситуації, коли беруть сорочку за кілька сіл від відомого. Наприклад, «борщівська сорочка» — відома річ, але така сорочка вишивається у загальній традиції, що охоплює територію приблизно від Рогатина до Заліщиків, і далі на захід до Коломиї. Це однакове розташування візерунків на рукаві, борщівська — чорного кольору, але вона не одна така. Годі порахувати зі скількох сіл артефакти були продані як борщівські, просто тому що ті більш маркетингові, і за них можна виторгувати більше грошей. Коли одна традиція виснажиться, перейдемо на іншу. 

Що можемо зробити?

Індивідуальна відповідальність кожного з нас є надзвичайно важливою, але без культурної політики, яка регламентуватиме цю діяльність, багато зробити не зможемо. Без надійного державного ресурсу, який дозволить нам публікувати власну спадщину та буквально вперше за всю історію дізнатись, з чого ця спадщина складається, не зможемо з нею працювати і дізнатись, з чим ми взагалі працюємо.

Ми не можемо відстежити долю кожного артефакту, бо немає документа, який відстежує його переміщення. Створити такий документ надзвичайно просто. Держава створила «Дію», яка є агрегатором для десятків мільйонів людей і їхніх особистих даних. Створити подібний агрегатор для артефактів, де можна легко підтвердити їхній перехід з рук у руки, знайти, де зберігаються артефакти конкретного регіону, і до кого звернутись, якщо хочеш вивчити свою рідну традицію — нескладно. 

Щодо персональної відповідальності, то у багатьох із нас є спадок — речі, які дістались від старших поколінь, і які ми по праву вважаємо своїми. Якщо мені у спадок перепадає автомобіль, я йду вчитись і складати на права, щоб цей автомобіль не став обʼєктом трагедії і не було руйнування майна. Так само має працювати все інше. Якщо не розумієш, як поводитись із артефактом, але визнаєш його культурну цінність, то повинен дізнатися, як із цим працювати.

Західні музейники хапаються за голову, дивлячись на обіг автентики в Україні. Антикварні і вінтажні ринки є у багатьох країнах, але я ніколи не знаходив там мануфактурних речей. Такі речі вимагають провенансу, і у країнах з нормальним захистом спадщини коштують дорого. Чи це правильно? На моє переконання, так, тому що кожна із цих речей — унікальна. Ми не можемо їх замінити, якщо щось буде втрачено. А для того, щоб їх оцінити, потрібно знати про існування. І важливим є нагадування щодо неприпустимості продавати старі речі як ужитковий одяг. Цінність такого одягу в тому, що він є спадком, а не сорочкою, яку можна одягнути. 

Що робити якщо культурний артефакт потрапив вам до рук?

Як правило, нічого. Якщо ця річ у вас, і ви можете забезпечити їй належне зберігання — прекрасно. Належне зберігання означає не зберігати на сонці, хоча б раз на пів року кілька днів провітрювати і змінювати папір, у який загортаєте. 

Якщо не можете брати на себе відповідальність за такі речі, то можете знайти тих, хто вже це робить. Спробуйте поспілкуватись з фольклористами і етнографами в мережі, і вам підкажуть, куди можна прилаштувати артефакти так, що їх збережуть.