Сьогодні я б не зняв ні «Мої думки тихі», ні «Люксембург, Люксембург». Інтервʼю з режисером Антоніо Лукічем

«Я послідовник думки, що творчість має не причинно-наслідкові, а наслідково-причинні зв'язки», — каже Антоніо Лукіч. Створення своїх фільмів він починає не з проблеми, а зі спроби обʼєднати ідеї та образи, які уявляє або бачить в реальному житті. 

Режисер Антоніо Лукіч дебютував у повному метрі в 2019 році із трагікомедією «Мої думки тихі». 13 квітня цього року в український прокат вийшла друга його стрічка — «Люксембург, Люксембург». За сюжетом, коли брати-близнюки дізнаються, що їхній давно зниклий батько захворів у Люксембурзі, вони вирушають у подорож, аби побачити його востаннє.  

За перші дні прокату фільм переглянуло понад 36 тисяч глядачів. «Це другий найкращий старт серед українських фільмів після початку повномасштабного вторгнення», — прокоментували у Держкіно. А з 14 червня його можна буде подивитись на Netflix.

Свідомі поговорили з Антоніо Лукічем про «Люксембург, Люксембург», нові фільми і репрезентацію України у світі.

— Як іноземці реагують на «Люксембург, Люксембург»? Чи вловлюють український контекст?

— Перекладати гумор складно. Коля каже «я хз», переклад — «I don't know». Коля каже «бабка», переклад — «оld lady». Вася каже «Рево», а переклад «alco energy». Але навіть якщо якийсь гумор втрачається, то за сюжетом всі слідкують з цікавістю. Реакція, можливо, була стриманіша, ніж мої очікування, але ми завжди чули оплески на сцені зі святою водою — реальність наших православних традицій була зрозуміла.

Реакція різна навіть у наших містах, коли показуєш фільм у Києві, в Лубнах чи в Полтаві. Було цікаво простежити, як люди у Полтаві, наприклад, мають загострене впізнання себе у цій історії, харків'ян веселила лінія з дівчиною та машиною з наліпками «My Life, My Rules», в Одесі ми багато говорили про гумор, а на заході — про змістовні складові історії.

— В Україні покази пройшли, зокрема, в Близнюках і в Ужгороді (Антоніо Лукіч родом з Ужгорода, головні актори фільму Аміл і Раміл Насірови — з Близнюків на Харківщині — ред.). Вам було важливо показати ці фільми вдома? Як їх сприйняли і як відрізнялись реакції?

— Якщо люди, які дивились в Лубнах, впізнавали місто, то люди, які дивились в Близнюках, впізнавали хлопців. Кожна їх поява у фільмі викликала бурхливу реакцію. Оскільки я родом з Ужгорода, то перед показом там хвилювався набагато більше, ніж навіть у Венеції. 

Ми не очікували, що фільм настільки припаде до душі в Україні. Попри його фестивальну історію, розуміли, що це картина для українського глядача. 

Реакція перевищила очікування: і мої, і продюсерів, і, мабуть, хлопців [Аміла і Раміла Насірових], які переживали за свою репутацію після того, як знялися у фільмі.

— Як ви працювали з образом близнюків у фільмі?

— Я звик керуватись формулою, що образ в кіно — це те, як наші думки знаходять своє продовження у матеріальному світі. Не знаю, чи у фільмі був образ, але була конкретна ідея про дуальність та подвійне ставлення до якогось важливого питання. Робота почалась ще на етапі сценарію, а потім ми шукали приколи і «пасхалки» з близнюками, які можна показати у фільмі.

— Чому місцем подій стали саме Лубни? Чому не використали Близнюки, звідки головні актори?

— Лубни підходять під суржик хлопців. А найголовніше — в Лубнах, на відміну від Близнюків, є маршрутки.

— А чому саме Люксембург?  

— Я сьогодні зайшов у Facebook. Людська природа якось так влаштована, що на тисячі хороших відгуків реагуєш менше, ніж на один поганий. Десь прочитав, що якби вони поїхали в Миргород замість Люксембурга, в історії б нічого не змінилось. Я з цим не погоджуюсь. 

Це фільм про маленьких людей, які їдуть в маленьку, майже вигадану країну. Кожна країна, коли ти її проговорюєш, миттєво викликає асоціації. Люксембург асоціюється з якимось омріяним багатством, благополуччям — чимось повʼязаним зі словом «люкс».  

Один кінокритик намагався пояснити цей фільм як історію. Якщо уявити, що хлопці — це Україна, то їхня подорож — ніби спроба України віднайти фігуру батька в Європі. Можливо, це правда, зважаючи на те, що після 2014 року ми почали будувати мости порозуміння з усім світом. 

Тому це здалося мені цікавим поясненням цілісної метафори того, як хлопці їдуть в Люксембург, аби знайти там батька, омріяну реальність, яку вони зовсім не знають. Але врешті-решт розуміють, що цю фігуру батька потрібно шукати не десь, а вдома. І приймати її такою, якою вона є.

— Навіть у трейлері фільму була фраза: «Це Люксембург, услиш це. Там нема розбитих корит». Чи це історія про те, що «добре там, де нас нема»? Враховуючи, що однойменна пісня Океану Ельзи теж грала у фільмі.

— Це радше іронія над нашими уявленнями про те, що десь краще. Ні, краще за все вдома. І ми це зараз максимально розуміємо. Люди, які виїхали, розуміють, що найкраще, де вони можуть бути, — вдома. Ну, можливо, десь в Канаді непогано (сміється — ред.), але в Україні теж добре. Тому це спроба деміфологізувати стереотип про те, що якщо десь шукати цього батька, то це потрібно робити саме там, де є якісь уявні скарби.

— Ви розповідали, що історія з бабусею, яка зламала руки через водія маршрутки, це реальна історія вашої бабусі. Які ще реальні історії лягли в основу фільму? 

— Багато впирається у мій спосіб роботи. Мої фільми зазвичай виростають не із загального уявлення, про що я хочу розповісти. Наприклад, давайте розповім історію про братів; або давайте розповім історію про прийняття чи про сепарацію, — ти сильно ризикуєш заблукати в темі, якщо не знаєш, до чого ведеш.

Спочатку уявляєш якісь окремі сценки, а потім думаєш, як це пов'язане одне з одним. Приблизно так само Девід Лінч пояснює, як він створює свої фільми: у його голові виникають образи, а далі він шукає, як усі ці близько 70 образів поєднати в одній цілісній картинці. 

Коли з'являється герой історії, він допомагає. Все, що ти підгледів, наприклад, цукерки у маршрутці, або якісь особисті історії, пов'язані зі складністю ритуальних процесів у Європі, герой допомагає якось склеїти.  

«Люксембург, Люксембург» не є документальною реконструкцією життя, але він натхненний реальними ситуаціями, як з моїм татом, бабусею, маршрутками і з полісменами, що було взагалі окремою лінією — спроба жити нормальне життя та розуміння батька як людини, яка поганим прикладом може вказати тобі правильніший шлях, ніж хорошим прикладом.  

— Україну зараз сприймають, перш за все, крізь призму війни. Як іноземцям було бачити такий фільм з елементами гумору? 

— Це складна тема для мене і продюсерів. Від України є певні очікування. На кінофестивалях є куточок, який ми називаємо «фестивальне гетто» — це фільми із вираженою екзотизацією про людей, які постійно страждають. 

Усі звикли сприймати нас як країну третьої культури. Це сумно, і над цим потрібно багато працювати. Десь наш фільм є заявкою про те, що ми сучасні і здатні робити хороші фільми з драматургією та з цікавим поглядом на життя.

Інша справа, що фільм зняли до повномасштабного вторгнення у якійсь іншій реальності.

Сьогодні я б не зняв ні «Мої думки тихі», ні «Люксембург, Люксембург». Сьогодні все наше життя — про війну. Думаю, що нас чекає десятиріччя фільмів про війну, і не знаю, чи зможемо ми у майбутньому перемогти цей образ. 

Якщо ви бачите фільм з країн колишньої Югославії — це завжди буде історія про травму, яка в їхньому суспільстві навіть через 30 років після війни не була проговорена. У нас вже намагаються проговорювати. Якоюсь мірою ми набагато просунутіші та сучасніші, ніж багато хто у світі. 

— Що для вас, як режисера, важливо зробити, і який імідж побудувати для українського кіно?

— Хочеться, щоб наше кіно поважали саме за якість.  

— Який образ мамам ви створюєте у своїх фільмах? На чому він базується?

— Я не вважаю кіно інструментом реклами з метою показати, які у нас хороші або погані мами. Персонаж мами базується на спостереженнях за людьми, яких я добре знаю. Це не документальний фільм, а спроба перекласти риси живої людини на кіногероя і таким чином їх підкреслити. Не робити з людини карикатуру, а зробити так, щоб вона була впізнаваною. Характер мами базується на тривожному піклуванні про близьких.

— Ви були також режисером серіалів, і багато хто про це не знає. Розкажіть про них для тих, хто захоче більше познайомитись із вашою діяльністю.

— Якщо люди хочуть познайомитись із моєю творчістю, їм потрібно подивитись «Мої думки тихі» та «Люксембург, Люксембург». Якщо з діяльністю, то так, можна познайомитись через серіали. 

Мені складно порадити серіал «Королів Палат», бо це було радше як робота. Але у серіалі «Секс, Інста і ЗНО» насправді багато чого вдалося. Його іноді порівнюють із «Ейфорією», але не в нашу користь. Бюджет серії «Ейфорією» — 3 млн доларів, а бюджет серії «Секс, Інста і ЗНО» — 10 тисяч доларів. Там чудовий кастинг, є непогані сценки. Можливо, нам треба було більше попрацювати над сценарієм і підготовкою, але, на жаль, так стається, що перфекціонізм складно примирити з реаліями виробництва та життя.

— Чи триває зараз робота над фільмом «Мої думки тихі-2»? 

— Ні, цей фільм на паузі.

— А над яким ви працюєте? 

— Над третім (сміється — ред.) 

— В інтервʼю «Суспільне. Культура» ви розповідали, що це буде злий фільм — перші два розповідали з позиції любові, «а зараз ми дуже злі». Це можна вважати певною рефлексією на повномасштабну війну? 

— Скоріше, наслідками. Це фільм про людину, яка померла, але чомусь продовжує жити. Ніхто не може допомогти їй, окрім неї самої. Більше, мабуть, я нічого не можу розповісти, бо це досі спроби щось взагалі придумати. Я працюю над цією історією близько року — зазвичай сценарії пишуть роки три.  

Фільми — не дуже правильна історія, аби рефлексувати на події сьогодення. Для їх виготовлення потрібно багато часу, там складний процес виробництва, а ще складніший — пошук фінансів на реалізацію. 

— Чи дивились ви кіно після 24 лютого? І яке? 

— Мало. В один момент я чомусь подивився фільм «Серйозна людина» братів Коенів. Він нагадав мені про те, що іноді треба вміти приймати щось таким, як воно є. 

І більше, мабуть, не пригадаю. «Люксембург, Люксембург» передивлявся разів 200 (сміється — ред.).