Словенія: Балкани чи Центральна Європа?

«Маленька держава, найбільш західна на Балканах. Звідси походять ексцентричний філософ Славой Жижек та дружина експрезидента США Меланія Трамп» — так розпочинається більшість розповідей про Словенію. Навіть югославська пропаганда, рекламуючи цю країну для німецькомовних туристів, називала її «справжніми воротами Югославії».

Словенія дійсно маленька — 2.1 мільйони людей або 70% Києва напередодні повномасштабного вторгнення. Проте Словенія надала Україні досить велику кількість допомоги. Вартість переданої зброї склала 0.10% внутрішнього валового продукту країни. Для порівняння, абсолютним  рекордсменом за цим показником є Естонія (1.23%). Натомість Канада, Італія чи Франція надали менше зброї, ніж Словенія, проте виділили більше фінансової допомоги. 

Попри це ми рідко говоримо про Словенію. Хоча на початку XX сторіччя українці та словенці жили в одній імперії! Поглянемо на історію та сучасну політику Словенії.

Дослідники Інституту етнічних студій, розташованого у столиці Словенії Любляні, називають сучасну країну «важливою територією транзиту в Європі». Ця тенденція зберігалася довгий час, адже етнічно словенські території були розташовані одночасно в італійській, німецькій та угорській зонах впливу. Саме тому за них відбувалося постійне протистояння, хоч з кінця VI сторіччя тут вже мешкали слов’яни. 

Словенський історик Ото Лютар використав анекдот, щоб продемонструвати цю тенденцію: 

Українці знають це почуття. Проте нам пощастило у тому, що навіть якщо намалювати велику Москву, повністю закрити нею Україну не вийде. Поява як української, так і словенської держави відбулися лише завдяки тому, що в цих суспільствах існувала освічена еліта, яка доклалася до розвитку цих культур. 

Націєтворчі процеси в Україні та Словенії відбувалися майже одночасно. Наприклад, у 1550 році протестантський священник Примож Трубар створює першу друковану абетку словенською мовою, аби словенці могли не лише говорити, а й писати своєю мовою. 

Приблизно тоді ж народжується Лаврентій Зизаній, який у 1596 році друкує підручник церковнослов’янської мови. Ця книга насичена тогочасними староукраїнськими словами. Навряд він цілеспрямовано хотів поширювати українську мову друком, проте результати робіт Трубара та Зизанія подібні — друкована національна мова почала укорінюватися серед еліти.

За однією із версій, Зизаній народився на Львівщині, середньовічному місті-фортеці Тустань. Вона виникла ще за доби Галицько-Волинського князівства, проте у складі Польського королівства занепала. Наприкінці XVIII сторіччя польську державну знищили Прусія, Російська та Австрійська імперії. Усі західноукраїнські терени входять до складу останньої. Через це у межах однієї імперії опинилося близько двох мільйонів українців та близько мільйону словенців. 

Проте наприкінці XVIII сторіччя у Словенії сталася подія, невідома історії України — наполеонівська окупація. Французьке військо кілька разів захоплювало і відступало зі словенських територій. Коли Франція прийшла втретє і востаннє на Балкани, то включила захоплені австрійські території безпосередньо у свій склад на правах автономних Іллірійських провінцій зі столицею у Любляні. 

Тогочасна Франція була більше подібна до сучасного уявлення про державу, ніж будь-яка інша тогочасна країна. Держава не лише брала, а й давала, зокрема освіту. Французька адміністрація провінцій запровадила рідну мову викладання у молодших школах — «іллірійську». Словенським інтелектуалам вдалося пояснити французам, що такої мови не існує. Після цього у 1810-1813 роках в школах провінцій викладали словенську мову. 

Хоч ця політика і стала черговим кроком для словенського націєтворення, більшість жителів провінцій негативно ставилися до французів. У них бачили іноземців, які стягують занадто багато податків. Словенський історик Петер Водопівец пише, що художники з народу зображали такий сюжет: французький солдат, втомлений від їжі та напоїв, влягається у селянську колиску, а селянин уколисує його та перевертає з боку на бік. 

Зрештою, навіть серед освіченої еліти профранцузькі погляди були маргінальними. Примітно те, що в Україні ситуація була подібною. Напередодні початку французької кампанії Наполеона проти Російської імперії польський генерал Міхаль Сокольницький запропонував створити на території Чернігівщини та Полтавщини підконтрольні Франції князівства. Наполеон ці пропозиції читав, але здійснити, навіть теоретично, не міг, адже французька армія не перетинала українську територію, рухаючись на Москву. Проте ставлення в Україні до французів було вкрай негативне. 

Елітні верстви українського суспільства бачили в Наполеоні дитину французької революції, яка зруйнувала аристократичний клас Франції. Ширший загал так само здебільшого не мислив у стратегічних та національних категоріях, а керувався своїми соціально-економічними інтересами. Коли нащадки козацької спільноти вступали у добровольчі полки, які мали боротися проти Наполеона, вони сподівалися цим самим заслужити царської «милості» — звільнення від кріпацтва.

Протягом ХІХ сторіччя націєтворчі процеси на українських та словенських теренах в імперії Габсбургів відбувалися паралельно, хоч словенці й мали першість. Наприклад, з 1851 року в Словенії працювало Товариство імені єпископа Мохора, які просували словенську мову серед неписемних людей. Функціональним аналогом на українських територіях були читальні товариства «Просвіта», заснованого у 1868 році. У 1864 році в Словенії створено Словенську матицю, яка публікувала наукову літературу словенською. Галицько-Руська матиця існувала ще з 1848 року. 

Проте, як пише кандидат історичних наук Олександр Седляр, станом на 1860-ті роки матиця не була достатньо активною, фактично стало релігійним, а не національним виданням. До того ж у її керівництві були москвофіли. Тому у 1868 році її місце займає Наукове товариство імені Шевченка. Як НТШ, так і Словенська матиця досі існують. Крім того, як у Словенії, так і на Галичині одночасно існували спортивні товариства «Сокіл», які мали на меті не лише фізичне виховання молоді, а й національне. 

Зрештою стратегічні завдання національних рухів двох народів були подібні. Словенці прагнули «об’єднаної Словенії», тобто включення усіх етнічно словенських територій в один адміністративний утвір у межах Австро-Угорщини. В українському випадку досягнути цього було б складніше, адже більшість українців мешкала у Російській імперії. Попри це українці з обох боків кордону практикували, як писав Михайло Грушевський, «заходи до зближення». Наприклад, вихідці з Галичини та Буковини відвідували могилу Тараса Шевченка та залишали у книзі вражень записи, у яких наголошували на своїй національній та регіональній ідентичності. 

Ані словенці, ані українці у своїй більшості не прагнули незалежності станом на початок ХХ сторіччя.

Після початку Першої світової війни напрямки цих націєтворчих рухів розійшлись, хоч обидва народи разом воювали у складі армії Австро-Угорщини. Щобільше — українці захищали словенські території у битвах проти італійської армії біля річки Ізонцо (Соча).

Проте розмір двох народів мав вирішальне значення. Словенська еліта здебільшого не могла уявити, як можна створити країну з настільки малого народу. Натомість українці хоч спершу і сумнівалися у доцільності незалежницьких планів, зрештою були вимушені піти на це. Словенці натомість сподівалися об’єднатися в одну державу з іншими південнослов’янськими народами. Через це словенці, які потрапили у російський військовий полон, приймали громадянство Сербії та вставили у ряди її армії.

Поразка у війні остаточно знищила Австро-Угорщину. На її південних теренах постало Королівство сербів, хорватів та словенців, як цього і хотіли прихильники югославської течії словенського руху. Натомість Італія не отримала того, що їй обіцяла Антанта за участь у війні — частину габсбурзьких територій, зокрема зі словенським населенням. 

Військовий пілот та провісник італійського фашизму Габріеле д'Аннунціо у своєму вірші назвав такий результат війни «понівеченою перемогою» та закликав не дозволити «обрізати крила». Цей образ мобілізував ветеранів війни, які прагнули реваншу. Зрештою, призвело до появи італійського фашизму та прагнення асимілювати тих словенців, які мешкали на території Італії. Це сформувало негативне ставлення словенських інтелектуалів до фашизму. 

З українськими націоналістами ситуація інша. Як пише історик Олександр Зайцев, вони не намагалися копіювати фашизм, проте у 1930-ті роки ставлення до італійської ідеології було скоріше прихильним. Організація українських націоналістів навіть планувала перекласти тексти італійського диктатора Беніто Муссоліні, але не знайшлося грошей.

У квітні 1941 року німці та італійці окупували Королівство Югославію — наступницю Королівства сербів, хорватів та словенців. Це, а також міжвоєнний досвід асиміляції в Італії, визначив подальший вектор словенського національного руху. Комуністи та ліберали об’єдналися в один партизанський фронт. Консервативні словенці все ж намагалися співпрацювати з окупаційним режимом, тому між ними та партизанами існувала боротьба. 

Наприклад, у 1942 році партизани вбили католицького священника Ламберта Ерліха, який підтримував окупаційні сили. Зрештою партизанам вдалося звільнити як Словенію, так і всю Югославію. І хоч партизанська армія складалася з людей різних переконань, саме комуністи відігравали ключову роль у керівництві. Після війни вони вбили приблизно 11 тисяч словенців, які входили до проокупаційних збройних формувань. Українська історія розвивалася аналогічно. 

До влади в Югославії прийшли комуністи. Хоч югославський режим був авторитарним, проте не настільки закритим як радянський. Наприклад, з 1968 року Університеті Любляни здійснює опитування громадської думки. У той час керівництво радянської України дізнавалося про настрої населення лише із доповідей місцевих відділів партії та управлінь КДБ. СРСР зробив такий «винахід» як репрезентативні опитування лише наприкінці 80-х. 

Дослідження Центру громадської думки Університету Любляни дозволяють встановити, що словенці здебільшого бачили себе частиною Європи. У 1970 році жоден респондент не висловив бажання їхати як трудовий мігрант у СРСР. Тоді ж більшість населення обґрунтували потребу витрачати великі суми грошей на розбудову доріг тим, що Словенія має бути краще пов’язана з Європою. А напередодні розпаду Югославії 65% словенців висловлювалися за те, аби побудувати державу на зразок західноєвропейських.

Тому не дивно, що Словенія стала першою країною, яка вийшла зі складу Югославії. Це сталося, як і в Україні, без повномасштабної війни. Сербські комуністи ставали більш націоналістичними, а опозиція у Словенії — більш впливовою. У 1990 словенські комуністи вирішили провести демократичні вибори, на яких перемогла демократична коаліція. Новий уряд оголосив референдум щодо незалежності. 88% населення Словенії сказало «так» незалежності. 

Водночас керівництво Словенії все ще сподівалося зберегти гарні відносини з іншими країнами Югославії, пише політологиня Сабріна Рамет. Тому словенці запропонували перетворити Югославію на конфедерацію. Сербія та Чорногорія відхилили їхню ідею, тому 25 червня 1991 Словенія оголосила незалежність. 

Югославія спробувала зупинити це, відправивши армію у Словенію, проте вже за 10 днів Європейська спільнота вмовила сторони зупинитися. Армія відійшла, а Словенія мала призупинити здобуття незалежності на три місяці. 

Вже у 2004 році Словенія стала членом ЄС та НАТО. Цьому сприяв маленький розмір країни. У випадку з ЄС важливу роль відіграло також те, що лише 10% населення на той час були працевлаштовані у сільському господарстві. В Україні цей показник досі був не нижчим 15%. 

Колишній дисидент Янез Янша тричі обирався прем’єром. За останні 30 років його риторика стала надзвичайно демагогічною. Він одночасно бореться проти «посткомуністичної мафії», югославського минулого, американізації словенської культури та Джорджа Сороса. 

Хоч у 2014 році Янша відсидів шість місяців у в’язниці за обвинуваченнями у корупції, це не завадило йому знову отримати посаду прем’єра у 2020. Перемогу принесло те, що Янша повторював виборчу стратегію угорського прем’єра Віктора Орбана та навіть отримував медійну підтримку від його союзників.

Це не завадило Янші встати на сторону України. Він одним із перших відвідав Київ у березні 2022 року та порівнював повномасштабне вторгнення з війною Югославії проти Словенії. Щобільше — намагався зобразити своїх суперників на виборах союзниками Путіна.

Це вже не допомогло. На виборах у квітні 2022 року його Словенська демократична партія зазнала поразки. Новий уряд складається із зелених, соціал-демократів та лівих. Саме вони передали Україні танки M-55S.

У 2022 році у Словенії відбулася ще одна незвична подія. Об’єм її торгівлі з Росією зріс у 2.5 рази. Свідомі надіслали запит у посольство Словенії в Росії із питанням, як це могло статися у час, коли на РФ були накладені санкції і більшість інших країн менше торгували з Кремлем. 

Заступник посла Бернард Срайнер відповів, що Словенії відома ця проблема. Він розробляв доповідь на цю тему та прийшов до висновку, що фізично експорту та імпорту стало менше, проте через стрибок цін на товари, а також на транспортування і страхування, суми вийшли більші за попередні результати. 

«Реальний об’єм імпорту викопних палив та нафтопродуктів впав на 50% у порівнянні за 2021 роком», — каже дипломат і додає, що країна виконує усі пакети санкцій. 

Звернімося до статистичних даних. Дійсно, імпорт з РФ, виражений у кілограмах, став меншим у 2022 році, ніж у 2019, проте більшим, ніж у пандемічні 2020-2021 роки. Експорт словенських товарів також впав. Середня річна маса поставок за останні 20 років складала близько 95 тисяч тонн, а у 2022 — на 10% менше. 

Тож Срайнер має рацію, проте побачимо, якими будуть результати за 2023 рік. Навіть найбільш успішна історія посткомуністичної інтеграції може нівелюватися підтримкою економічних відносин з РФ. 

Водночас Словенія залишається для України цікавим прикладом євроінтеграції. Скопіювати його неможливо через відмінність соціально-економічних характеристик, проте це не завадить винести уроки.