Що таке справжня українська культура і як її спотворювала Росія?

Що таке справжня українська культура і як її спотворювала Росія?

З початком повномасштабного російського вторгнення українці почали масово повертатися до своєї традиційної культури — проводити вечорниці, святкувати Різдво зі звичаями чи дізнаватися історію вишитих сорочок. 

«Свідомі» поговорили зі старшою науковою співробітницею Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» Ярославою Музиченко про українську традиційну культуру, сприйняття українцями цієї культури сьогодні, а також про те, як Росія її спотворювала та як нам повернутися до витоків.

Поняття традиційної культури 

Ярослава Музиченко пояснює, що у ХІХ столітті в Європі почали формуватися модерні нації, ідентичність яких базувалася на традиційних культурах. Фольклор, звичаї, календарна і родинна обрядовість, народний одяг, кухня є складовими традиційної культури, яка відрізняє один народ від іншого. Це допомагає народам засвідчити свою окремість, але при цьому різні культури можуть мати спільні риси. 

«У святкуванні Різдва є подібні елементи майже у всіх європейських народів, при тому кожному народу притаманні свої особливості. Комплекс цих особливостей, що складається з народних свят, мистецтва, вбрання, пісень, казок тощо, є традиційною культурою етносу, записують етнографи», — пояснює Музиченко. 

Українська традиційна культура формувалася тисячоліттями. До її комплексу входять не лише слов'янські традиції, але й елементи культур племен і народів, які проживали на території України раніше. Так в українській культурі є традиції, які тягнуться ще з неоліту,  до прикладу, гончарство.

«Літній вечір», невідомий а, сер. 20 ст., Середня Наддніпрянщина. Полтавщина, фондова збірка НЦНК «Музей Івана Гончара»

Становище української культури в радянський період 

Ярослава Музиченко пояснює, що в період СРСР українська традиційна культура зазнала кілька хвиль трансформацій. Влада залишала спотворену національну форму, у яку вкладала потрібний для «комуністичного виховання» зміст. Перша така трансформація відбулася у 20-х роках ХХ століття. 

Науковиця пояснює, що у 20-ті роки радянська влада дозволяла святкувати Різдво, але називали його «комсомольським». Тоді колядники ходили по домівках лояльних до влади людей з п'ятикутною зіркою, а замість того, щоб отримувати «коляду», навпаки приносили дарунки господарям. 

Ще одним свідченням того, що радянська влада підмінювала традиційну українську культуру, є зникнення явищ кобзарства та лірництва, але натомість поширювались капели бандуристів. 

«У 30-х роках минулого століття “неконтрольовані” кобзарі перестали ходити по селах. Тих, які залишилися після Голодомору і репресій, стали збирати у капели  бандуристів, які зі сцени співали пісні про комуністичну партію. Ці пісні називали “народними”, а їх перелік був суворо цензурований», — додає дослідниця. 

Голодомор 1932-1933 років також мав наслідки для української культури,  оскільки після нього людям було не до святкувань. До того ж радянська влада формувала зневажливе ставлення до традиційних свят. Науковиця додає:

Наприклад, людей спеціально змушували йти на суботники чи недільники виконувати брудну роботу на Великдень, Трійцю та інші свята. Храми зачиняли для служіння, натомість у них влаштовували клуби з танцями або господарські склади

Міста зачищали від проявів української культури та здійснювали масовану русифікацію: переводили на російську мову школи й вищі. У селах дозволяли елементи народних свят, пісні та українську мову. Однак використовували це для створення образу меншовартості української культури. 

Ярослава Музиченко розповідає, що під час наступної хвилі трансформації, у 60-х роках, на з'їзді комуністичної партії постановили, щоб науковці, насамперед етнологи, «подбали» про зміни у свідомості людей. Тому при Раді міністрів УРСР створили комісію зі створення нових свят і обрядів, а науковцям-етнографам дали завдання придумати, як використати народну культуру на користь «партії».

«Вони розробляли сценарії та методичні рекомендації про те, як “правильно” проводити свята. Ці інструкції поширювали по клубах, будинках культури, школах. Цей процес висвітлювали медіа, які на той час залежали від державного апарату та контролювалися», — розповідає дослідниця.

У цей час сформувався збірний образ «україночки» у віночку зі стрічками та в корсеті та «козачка» в блискучих синіх чи червоних шароварах, а також «гуцулочки і гуцулика», якими представляли українців. У такому «єдиноправильному» вбранні виступали хорові й танцювальні колективи, виконуючи затверджений владою репертуар.

Ці образи спотворювали істинність українських,  зокрема гуцульських (гуцули — етнографічна група українців, яка проживає у Карпатах — ред), традиційних костюмів, не передавали їх унікальний дизайн та різноманіття. Ярослава Музиченко пояснює:

Внаслідок цього у молодших поколінь формувалося зневажливе ставлення до української культури. Для них вона була чимось кумедним, незрозумілим неправдивим і непотрібним

Однак у той час були окремі осередки, яким вдалося зберегти традиційну культуру. У Києві таким став будинок художника та скульптора Івана Гончара,  в якому він створив музей української народної культури. 

«Гончар воював у складі Червоної армії у роки Другої світової війни, з військами пройшов країнами Європи та побачив європейські музеї і мистецькі навчальні заклади. Був вражений, як в інших країнах шанують свою культуру. Повернувшись додому, помітив відмінність: в радянській Україні національне мистецтво знищували, ізолювали від суспільства або знецінювали. Тому художник почав їздити по Україні і збирати твори народного мистецтва, старовинні ікони і фото, на яких були зафіксовані українські родини у традиційному вбранні», — говорить дослідниця. 

Іван Гончар із власних замальовок і фото сформував 20 крафтових альбомів  з описами різних областей України та окремих сіл і містечок. 

«У хаті Гончара українська етнічна культура вигартовувалася в національну. Це був осередок руху українського шістдесятництва — громадянсько-мистецького явища у світовій історії. До прикладу, художниця-шістдесятниця, правозахисниця і громадська діячка Алла Горська, вперше побувавши тут, взялася вивчати українську мову (була російськомовною) і народне мистецтво. Її творчість змінилася, стала яскравою, самобутньою і національною», — пояснює музейна працівниця.

«Сільський краєвид з містком і лебедями», невідомий автор, сер. 20 ст., Середня Наддніпрянщина. Полтавщина, фондова збірка НЦНК «Музей Івана Гончара»

Відродження української культури і війна

У 1989 році, коли тиск тоталітарної держави послаблювався, а визвольний рух українців посилювався, стала відроджуватися і народна культура.   

«У перші роки незалежності у школах запровадили предмет “Народознавство”, з'явилася велика кількість часописів і дослідницьких праць про традиційну культуру», — розповідає Музиченко. 

Процес призупинився наприкінці 90-х, коли Росія знову почала впливати на культурні процеси в Україні. 

«З'явилася велика кількість завезеної з Росії літератури, яка формувала псевдопатріотичне ставлення до культури. Тим часом українська держава припинила виділяти кошти на видання народознавчих книжок і часописів», — розповідає науковиця.

У 2005 році відбувся новий культурний «спалах», коли в моду увійшли вишиті сорочки, а деякі українські зірки почалися організовувати фестивалі, як «Країна мрій» Олега Скрипки. 

Музиченко пояснює, що повномасштабне російське вторгнення сильно вплинуло на ставлення українців до традиційної культури.

«Сьогодні українці, перебуваючи під загрозою знищення, шукають пояснення,  чому так відбувається. Зрештою, приходять до висновку, що Росія напала, щоб знищити нашу ідентичність. Тому у відповідь українці шукають своє коріння — культурну ідентичність, щоб пізнати себе і зберегтися», — говорить дослідниця. 

«Родина Павла Петренка» Ярмоленко Панас (1886 - 1953-05-20), 1941 рік, Середня Наддніпрянщина. Київщина, фондова збірка НЦНК «Музей Івана Гончара»

Сприйняття традиційної культури українцями і вплив Росії

Попри те, що українці зараз починають пізнавати традиційну культуру, не всі розуміють, що є питомим для неї, а що — нав’язаним радянською\російською політикою. 

«Українці досі вітають один одного з трьома Спасами [Спас або Свято Преображення — народно-християнське свято східних слов'ян, під час якого у церкві освячують фрукти, мед — прим. ред.]. В українській традиційній культурі свято Спаса одне, три Спаси відзначають в Росії — мєдовий, яблучний і орєховий. Це пов’язано з кліматичними умовами. У Росії все достигає пізніше, і досі важливим є збиральництво, на противагу українському відтворювальному господарству. Тому народний календар там інакший», — говорить дослідниця. 

Ці наративи з’явилися в Україні через те, що довгий час Росія «вкидала» в український інформаційний простір неправдиву інформацію про українські обряди з використанням російських культурних  елементів. Науковиця пояснює: 

Щороку перед Масницею поширюють розповіді про млинці з ікрою та рекламу “народних гулянь” з самоварами та бубликами. Це все російські елементи

Так Росія намагалася втримати українців у своєму культурному полі. 

Як зберегти традиційну культуру?

На думку Ярослави Музиченко, щоб зберегти традиційну українську культуру, потрібно створити якісні наукові дослідження та популяризувати їх.

Громадянське суспільство має тиснути на державу, щоб та зробила запит на такі дослідження тематики. Потрібно створити якнайповніший фоноархів українського фольклору, електронні каталоги музейних колекцій народного мистецтва та інтерактивні онлайн-атласи ареалів етнокультурних явищ, відкрити їх у вільному доступі для всіх охочих, а також на їх основі розробити освітні програми. 

«У таких атласах можна було б знайти інформацію про те, який одяг переважає у конкретному регіоні, які пісні, казкові сюжети, самобутні обряди календарних чи родинних свят походять з того чи іншого регіону», — зазначає дослідниця. Ярослава Музиченко наголошує:

Молодь тоді зможе співати автентичні колядки зі свого регіону, а не безіменні пісні з YouTube

Популяризація української традиційної культури має відбуватися у співпраці науковців, громадянського суспільства та держави. 

«У власну ідентичність потрібно вкладати кошти», — переконана дослідниця. 

«Натюрморт з кавуном», Мельник Микола, 1997, Середня Наддніпрянщина. Київщина, фондова збірка НЦНК «Музей Івана Гончара»

Як сприймають іноземці українську культуру?

Окрім того, що українці сьогодні по-новому відкривають для себе традиційну українську культуру,  її починають пізнавати й іноземці. 

«З того, що я бачу, то іноземцям подобається наша мова, обрядовість та кухня». — розповідає  Ярослава Музиченко. 

Багато в чому це пов’язано з українцями, які вимушено перебувають за кордоном та відкривають українські традиції для інших націй.   

Для обкладинки використано роботи

«Над Дніпром», Невідомий автор, 1936, Середня Наддніпрянщина. Київщина, фондова збірка НЦНК «Музей Івана Гончара»

«Портрет дівчини у вінку», Ярмоленко Панас (1886 - 1953-05-20), поч. 20 ст., Середня Наддніпрянщина. Київщина, фондова збірка НЦНК «Музей Івана Гончара»