Сергій Жадан: «Коли людина інформаційно беззахисна і не здатна сама розставити акценти у інформації, яку отримує, нею легко маніпулювати»

Сергій Жадан: «Коли людина інформаційно беззахисна і не здатна сама розставити акценти у інформації, яку отримує, нею легко маніпулювати»


Дата нашого із Сергієм інтерв’ю погоджувалася протягом декількох місяців.

Локації все ніяк не збігалися, і ми навіть ледь не поїхали записувати розмову в Авдіївку. Проте, зрештою, зустріч відбулася у Києві: нам вдалось зловити його між Одесою, з якої він тільки повернувся, та Львовом, в який збирався їхати того ж вечора.

Хтось звик до Жадана-романтика, хтось до Жадана-рокера, хтось в ньому бачить морального авторитета, що не дуже подобається самому письменнику. Напевно, саме тому наша з ним розмова вийшла різносторонньою — такою ж, як і сам Сергій.

Фото: Герман Крігер

Ми поговорили про нове звучання «Жадана і Собак», циклічність історії, українське суспільство, шкільну освіту та майбутні співпраці.

Інтерв’ю відбулось за підтримки наших патронів та патронок🖤

Вчора, 14 жовтня, відбулась презентація книги Олександра Ройтбурда в Одесі. Як все пройшло?

Я був трішки невпевнений у події, тому що книжка посмертна. Боявся, що може бути доволі сумна атмосфера і що, власне, буде не до презентування.

Але, насправді, все відбулося із світлим сумом та легкою самоіронією. Вийшла в результаті хороша зустріч: багато згадували Сашу, і книжка пішла межи люди.

Ваша пісня «Автозак» видалась мені рефлексією на все, що відбулося навесні: акції, мітинги тощо. Це так, чи пісня загалом про інше?

Частково так. Адже, в принципі, ми реагуємо на те, що відбувається в країні. Там є фраза «Кому належить вулиця?». Це дослівна цитата: її я чую час від часу від наших активістів, які впевнені, що важливо доводити, кому дійсно належить вулиця.

Це пісня, так би мовити, «на злобу дня». Звісно, там трішки ширший меседж про те, що є люди, у яких своя позиція, свої принципи, переконання, цінності. Але, в цілому, це така газетна стаття про наше сьогодення.

Влітку всі говорили, що осінь буде гарячою, тому десь від тих передчуттів і в тій атмосфері пісня народилася. І хоча поки що все більш-менш спокійно, та припускаю, що актуальність її ще не скоро мине.

Тоді ж, навесні, на вашій сторінці були закиди від читачів, які очікували від вас позиції, але її не отримали. Чи ви це помічали?

Іноді не висловлена позиція — це ж і є позиція.

У вас вона була — ця невисловлена позиція?

Якщо конкретно про ці мітинги, то ні. Я дуже добре знаю психологію натовпу, бо і сам постійно ходжу на мітинги, тому розумію, що легко кидатися на якусь емоцію, починати відразу роздавати оцінки і розвішувати ярлики. Мені здається, що в деяких моментах стратегічно правильніше все ж витримати паузу.

У нас є авдиторія — молодь, по якій видно, що вона потребує якихось моральних авторитетів.

Це дурниця, як на мене, тому що моральний авторитет — це дуже зручний механізм для маніпуляції. Дуже зручний і страшенно деструктивний. Коли людину провокують на необдуману репліку, на якийсь заклик, на нього ведуться люди, також не обдумавши, а просто довіряючи так званому моральному авторитету.

Тому, власне, я зважую, перш ніж щось говорити. І пісня «Автозак» — це не про бездумне спалювання автозаку. Вона якраз про вдумливе і стратегічно вивірене спалювання автозаку.

Молоді не потрібні моральні авторитети, яких їм нав’язують, я в цьому переконаний. Історія про надування медійних бульбашок — насправді просто політична маніпуляція, коли для певних верств суспільства, для різних категорій — соціальних і політичних — створюються такі обличчя, під які готуються конкретні меседжі та гасла.

Насправді, це все політиканство й популізм, тож я намагаюсь від цього якось дистанціюватись. Але повторюся: коли в мене є якась позиція, я її висловлюю, а коли я не впевнений в чомусь, то краще промовчу, ніж підтримуватиму кон’юнктурні гасла.

Фото: Герман Крігер

На вашу думку, мистецтво може бути аполітичним?

Мистецтво може бути різним. Особисто мені аполітичне мистецтво не цікаве. Мені подобається відчувати ці зміни в повітрі, ці коливання, які відбуваються у суспільстві. Я намагаюся завжди на це реагувати.

Політикою сьогодні в Україні є абсолютно все. Аполітичність в Україні — теж політика. Люди, які свідомо ігнорують вибори, політичне життя, соціальні виступи — це ж теж політична позиція. У такий спосіб вони підтримують якийсь вектор.

Якщо б до нас приїхав один із російських виконавців, наприклад, Земфіра. Ви би пішли на концерт?

Ні, на Земфіру я би не пішов. Але от в Харків нещодавно приїжджав Гребенщиков, я був на його концерті. Це вже вікове, думаю:)

Але ви враховуєте позиції, які вони висловлюють?

Звичайно. Якщо чесно, то я вважаю, що варто було б на час війни причинити ці ворота в Росію, щоб звідти навіть люди, які підтримують Україну, поки не приїжджали. Адже це прецеденти, які здатні до розширення, до повторення і до самопродукування.

Ось якось так непримітно сталося, що за два роки президентства Володимира Зеленського у нас ситуація на гастрольному ринку змінилася докорінно: зараз знову переважають російські артисти. Дивно усвідомлювати, але це так. Я приїхав з Одеси — хто там тільки не виступає.

Нещодавно Ігор Кондратюк створив петицію про те, щоб заборонити російським виконавцям у нас виступати, і тоді всі почали говорити про свободу слова та свободу прояву своїх симпатій до певних музичних виконавців.

Це теж маніпуляція. Тому що в умовах збройної агресії, в умовах війни, свобода слова має доволі специфічне забарвлення. У 1917 році, після Лютневої революції, у російській армії почалась «швидко прискорена демократизація». Там обирали військові ради, і доходило до того, що, кожного разу, перш ніж рота чи батальйон ішли у бій, вони голосували — вступати у нього чи ні. Очевидно, що це було виявлення свободи слова, але так само очевидно, що в такий спосіб війна не виграється. Це російська армія і довела.

Так, я теж чую ці закиди: що це цензура, що наступ на свободу слова. Але ми маємо ситуацію: є агресія, є війна. Хтось, звичайно, її заперечує. Хтось говорить, що війни ніякої немає. Але я їжджу на фронт, я бачу дещо інше.

Є частина суспільства, яка вже звикла до цієї війни і навчилась на неї не зважати. На вашу думку, це природний процес адаптації чи все ж недопрацювання зі сторони державної політики?

Для когось це адаптація. Для когось — пасивна принциповість, коли ти не декларуєш те, що не вважаєш за необхідне підтримувати країну, підтримувати армію. Для частини людей позицією було і є досі ігнорування подій на сході, хоча відкрито вони про це не говорять. Це якраз та ситуація, коли за замовчуванням ти теж можеш висловлювати певну позицію.

У нещодавньому своєму інтерв’ю для ICTV ви сказали, що в Україні існує суспільна безвідповідальність та інфантильність. Що ви про це думаєте?

Знаєте, це нецікаво: те, про що ви питаєте. Я ці абстрактні речі вже 100 разів говорив журналістам. Повторюю сам себе, як папуга.

От що означає безвідповідальність та інфантильність? Ми всі по-своєму інфантильні. І я теж інфантильний, коли говорю про те, у чому не знаюся. Чому ви мене про це питаєте?

Бо вас сприймають як морального авторитета, наша авдиторія, зокрема.

Мене сприймають моральним авторитетом, яким я себе не сприймаю. Яким я не є.

Мені здається, це шкідливе позиціонування: ось те, що журналісти нас — письменників, людей культури — питають про політику. Ось це погано та безвідповідально. Те, що я погоджуюся відповідати на ці питання, — теж безвідповідально. Давайте краще поговоримо про творчість.

Фото: Герман Крігер

Гаразд, давайте про творчість. У вас вийшла пісня «Ріка», яка відрізняється від звичної творчості «Жадана і Собак». Ви плануєте якось далі розвивати, пробувати інші напрямки у своїх піснях?

У нас є бажання трішки попрацювати зі звуком, але я не знаю, що з цього вийде. Пісня «Ріка» різниться не настроєм — там просто інше звучання, адже ми намагаємось працювати і з клавішними, і з гітарами.

Насправді, постійно є спроби знайти щось нове. Тому що, наприклад, «Автозак», про який я вже говорив, — це така типово «собача» пісня із «собачим» звучанням — труби, барабани. Цілком можливо, що «Ріка» буде таким-от початком чогось нового.

Окрім того, до нас звертаються час від часу, просять створити якусь пісню. Зараз із театром думаємо знову попрацювати, адже у нас вже був цікавий досвід співпраці з La MaMa і з «Ярою — мистецькою групою» у Нью-Йорку. Як на мене, це можливість зайти на територію, на яку ти зазвичай полінуєшся заходити, де ти можеш собі дозволити трішки більше.

«Хлібне перемир’я» — теж поставлена ваша п’єса.

Так. П’єса є в Києві і у Харкові. Фактично, вона грається у двох різних театрах, два різні режисери поставили її у цих містах, тож цікаво було спостерігати, наскільки різним може бути бачення ними одного тексту.

Київська вистава вистава вийшла більш голосна, більш шоубізнесова (у хорошому сенсі). У ній — багато руху, багато світла, багато криків і перепадів настрою. А харківська — камерніша, спокійніша, тихіша. Вони зовсім різні.

Також там акценти цікаво зміщені. У Києві — на гротескній тональності, на сюрреалістичному суміщенні життя і смерті, на переходах, власне, між ними. Вона вийшла доволі жорсткою. А харківська — більш трагікомічна. У ній залишено більше тексту, з ним більше взаємодії, тому там одразу проступили інші акценти. Вона більш щемка, мабуть. Я зараз говорю не в категоріях «добре-погано», «краще-гірше», просто сам дивуюсь, наскільки по-різному режисери все це бачать.

Оперу «Вишиваний. Король України» я читала двічі, бо мені дуже сподобалось, як там червоною ниткою проходить така безумовна любов до України. На що ви опирались, коли її писали?

Якщо не говорити про деталі, то історичне полотно там відтворено більш-менш точно. Тобто це історія Вишиваного, його прийняття українства у молодому віці, його участь у Першій світовій війні на боці Австро-Угорщини, його поява на території України у 1918 році, його перемовини з українськими офіцерами на предмет того, щоби очолити державний проєкт «Україна», його відмова від цього, і потім його смерть у Лук’янівській в’язниці. В принципі, канва історична і більш-менш достовірна.

Мені важливо було, власне, прослідкувати цю паралель, те, наскільки історія римується, наскільки вона зациклена, наскільки здатна повторюватись, наскільки ми до цього готові чи не готові. Адже значною мірою те, що відбувається у нас з 2014 року, чимось подібне на події 1917–1920 років. Оце сприйняття-несприйняття своєї державності, пошуки ідентичності.

Це щоразу є важливим і болючим процесом, тому що ми, в силу своєї історичної спадщини, до сьогодні стикаємось з фактом того, що для кожного з нас прийняття цієї умовної українськості — це індивідуальний процес. Адже коли ти народжуєшся в Польщі, ти народжуєшся поляком; коли ти народжуєшся в Чехії, ти народжуєшся чехом; а коли ти народжуєшся в Україні, ти народжуєшся тим, ким тебе хочуть бачити батьки, — або громадянином пострадянського простору, або людиною, орієнтованою на Росію, частиною «руского міра», або свідомим чи несвідомим українцем. Є багато можливих дефініцій.

І щоби пройти через це сито і знайти себе, ми часто витрачаємо дуже багато зусиль та ресурсу. Це буває доволі травматичним процесом.

Фото: Герман Крігер


Якщо ви кажете, що історія циклічна, то ми почали знову приймати своє українство після Революції гідності?

Для нас історія незалежності й історія суб’єктності розпочалася значною мірою навесні 2014 року. Попри те, що ми формально незалежні з 1991, по-справжньому ці контури держави проступили саме тоді. І йдеться не лише про якийсь зовнішній вигляд, про війну на сході, про анексований Крим, про зміну політичної ситуації. Йдеться, насамперед, про якесь внутрішнє відчуття, внутрішні процеси, які запустилися у суспільстві і тривають до сьогодні.

Раніше говорили про те, що Ярослав Лодигін буде знімати другий фільм за вашою книгою «Інтернат». Чи відбувається якийсь прогрес?

Ні, з Ярославом Лодигіним ми не будемо цю екранізацію знімати точно. Але у нас з ним є кілька ідей дуже цікавих, багато чого плануємо.

Чи загалом екранізації «Інтернату» варто очікувати?

Цілком можливо. Я говорив про це з Антоніо Лукічем десь кілька днів тому. Він прийшов до мене з цією книжкою, і ми обговорювали те, як важко передати засобами кіно психологію головного героя, і що потрібно щось змінити в його мотивації для відображення у фільмі.

Проте у нас досі залишається відкритим питання мови, адже всі персонажі книги у житті говорять російською. І якщо, скажімо, у ситуації з «Ворошиловградом» і з «Диким полем» це можна було якось обіграти, то в ситуації, коли герої не просто російськомовні, а є громадянами Російської Федерації, які зайшли на територію України з метою військової агресії, виходить не дуже. Питання мови крім суто комунікаційного завдання також несе й ідеологічне.

Щодо викладання української літератури в школах: чи потрібно якось змінювати підхід до навчання? Наприклад, при вивченні Шевченка чи при підготовці до ЗНО інколи хочеться впасти у депресію від віршів, які нам подають.

Будьмо відвертими, Тарас Григорович часто писав такі речі, що як їх не викладай, вони будуть вганяти в депресію. Не найбільш життєрадісний був поет. Але очевидно, що потрібно щось робити в цілому із системою освіти. Більше того, вона вже змінюється. У нас є програма — Нова українська школа, яка базується на нових цінностях та методиці.

Тут справа у тому, що будь-яка реформа, окрім добре прописаних засад, залежить ще й від конкретних виконавців. А з цим у нас проблема, тому що дуже часто вчителі не готові до зміни підходів, до зміни свого розуміння професії і до зміни розуміння ролі освіти. Тому зазвичай все це гальмується на рівні вчителів, керівників шкіл, людей, які працюють безпосередньо з дітьми.

Чи якось намагались залучати письменників, зокрема, можливо, вас у те, щоб впроваджувати реформи?

Попри те, що маю педагогічну освіту, я в системі давно не працюю, уже 17 років як звільнився. На рівні спілкування з вчителями, я чим можу — допомагаю. Ми з друзями багато їздимо, говоримо з нашими освітянами.

З якими викликами вони стикаються у контексті викладання літератури? Можливо, у зацікавленні школярів?

Діти не читають. І не лише українську літературу — вони взагалі не читають. Справді, дуже важко сьогодні в дитини викликати інтерес до літератури. Але це не безнадійна справа. Потрібно шукати підходи, потрібно працювати, потрібно самому любити літературу.

Ми якраз більше спілкуємося з гуманітаріями, з мовниками, тому що так чи інакше наші проєкти пов’язані з мовою, літературою, книгами та їх популяризацією. Насправді, ми зараз переживаємо дуже цікаві часи, коли змінюється не просто шкільна програма, не лише назва цієї концепції, а змінюється механіка комунікування та отримання інформації.

Світ змінюється — і це нормально для нього. На ці зміни не можна не реагувати. Не можна сьогодні просто давати дитині підручник і вимагати, щоб вона заучувала абзаци.

Фото: Герман Крігер

В 11 класі, наприклад, сучасності дуже мало: все закінчується «Бу-Ба-Бу» та кількома віршами Іздрика. На вашу думку, наскільки потрібно інтегрувати сучасну українську літературу в шкільну програму? Чи потрібно ваші твори вводити?

Я до своїх творів і до їхньої присутності доволі скептично ставлюсь. Проте мені здається, що сучасна література цікава тим, що у ній, так чи інакше, дитина намагається знайти себе.

Читаючи Панаса Мирного, вона небагато побачить від себе, зі всією повагою до письменника. А от читаючи, умовно кажучи, Кідрука, чи Дереша, чи ще когось з авторів, які пишуть сьогодні про сьогодні, існує значно більше шансів, що дитина у них побачить якісь речі, які будуть корелюватись з її особистим досвідом. Тож, на мою думку, це добре, коли сучасна література у програмі присутня.

Інше питання у тому, як все це подавати і як все це вводити. Воно залежить від методики, а не від того, що автори понаписували. Недостатньо просто взяти і поміняти старих письменників на нових, бо якщо там викладатимуть старі вчителі, то це нічого не змінить. Вони будуть і сучасну літературу подавати як таку, що виражає «прагнення знедолених українців до боротьби за свободу». Тобто говоритимуть наративами, які нам залишились у спадок від радянського літературознавства і системи освіти. А це якраз те, що скоріше відштовхує дитину від літератури, а не притягує.

Ви пишете, співаєте, гастролюєте, буваєте на сході. А ще ви встигаєте записувати інтерв’ю на «Новом времени». Як вам у ролі інтерв’юера?

Мені страшенно подобається. Я для себе відкрив радіо минулого року, і це велика розкіш — спілкуватися з цікавими людьми та слухати їх.

На вашій сторінці теж деколи можна зустріти закиди в коментарях щодо того, кого ви обираєте.

Та постійно. Спрацьовує українська здатність бачити ворога у будь-кому.

Пам’ятаю, як колись запостив фото трьох гостей. Це були дуже різні за світоглядними переконаннями та партійною приналежністю люди. Я тоді написав: «От дивіться, які в мене сьогодні гості». І всі троє викликали величезне роздратування читацької авдиторії.

Всі. Ніхто не сподобався. Всіх було названо зрадниками, ворогами українського народу.

Радикалізоване у нас суспільство.

Так. І страшенно нетерпиме. А ще — нечутливе у багатьох речах. Себто, до дечого ми дуже чутливі: легко спалахуємо, легко заводимося. А в інших випадках, коли слід виявити витримку і здатність до рефлексування, налаштованість на розмову, на те, щоб почути співрозмовника, то тут у нас величезні проблеми.

Це наслідок Майдану?

Це наслідок трагічної вікової історії поневолення українського народу:)

Ми лише зараз намагаємось знайти свою інтонацію, далі, значною мірою, говоримо чужими наративами, далі перебуваємо у пострадянському дискурсі. Нас привчили говорити саме так, і попри те, що ми постійно твердимо про свою незалежність, у наші голові досі вливаються ті меседжі, які формуються не в Україні. Ця роздратованість, нетерпимість, недовіра — безперечно, звідси.

Коли людина інформаційно беззахисна і не здатна сама розставити акценти у інформації, яку отримує, нею легко маніпулювати. У такі моменти вона потребує морального авторитету, який скаже, що їй робити. Людина готова створювати собі ідола, щоб завтра його звалити, розчаруватися у ньому і вкотре скинути з пароплава сучасності.

Можливо, нам варто взяти на себе відповідальність?

Безперечно, нам треба взяти на себе відповідальність. Нам потрібно краще знати свою історію, більш уважно ставитись до інформації, яку отримуємо, та до власних заяв — чи то дописи у соцмережах, чи то репліки у спілкуванні з кимось.

Фото: Герман Крігер

Мені дуже подобається ваш вірш про Різдво на сході («Це ось наше місто — стоїть на сході країни»), який я одразу поєдную із п’єсою «Хлібне перемир’я», оскільки там показано, наскільки люди на сході і заході нашої країни не вміють один одного розуміти. Ви як людина, яка буває і тут, і там, скажіть: чи змінюється ця тенденція на краще?

Змінюється. Сам факт того, що сьогодні навіть політично немає жорсткого антагонізму між сходом і заходом — це ознака того, що ми повільно знаходимо самі себе.

Я думаю, що нам далі вкидають наратив про різницю між нами, і його дуже легко прийняти, адже йдеться про твій захист. Ти себе асоціюєш з певною групою, у якій почуваєшся більш впевнено. Якщо ти живеш на заході України, асоціювати себе із незрозумілими тобі східняками важко: треба йти на якісь моральні внутрішні компроміси, від чогось відмовитись, у чомусь критично ставитись до самого себе. І навпаки.

Тому це дуже складні індивідуальні речі не з тих, що змінюються масово, і не з тих, які можна змінити підписанням Указу Президента. Але поступово, на рівні окремих людей, все змінюється. Хтось приїхав у Львів на Різдво, хтось із гуманітаркою — на Донбас.

Насправді, сприйняття сходу почало змінюватися із початком війни. Це цілком логічно, тому що Донбас завжди був закритий, як в капсулі, — там ніхто ніколи не був. Статистика каже, що близько 90% мешканців Донеччини до 2014 року не виїжджали за межі області. А західна Україна, якщо кудись виїжджала, то скоріше в Європу, а не на схід.

Ми погано комунікували у межах своєї країни. Відповідно, ми один одного просто не знаємо. А відсутність знання та особистого досвіду є хорошою підставою для маніпуляцій, для викривлення реальності, для зміщення акцентів.

З 2014 року на сході побувало дуже багато українців — хтось поїхав воювати, хтось пішов добровольцем, хтось був покликаний у лавах ЗСУ, хтось поїхав волонтером, хтось почав приймати біженців, переселенців. Кілька мільйонів людей звідти виїхало в інші регіони. І це дуже драматичний і кривавий досвід, який не може минути безслідно.

Звісно, далі залишається у багатьох українців упереджене ставлення до сходу. Мовляв, це не зовсім Україна і не зовсім українці. Але це було колосальне зрушення, в тому числі і для самого сходу, який відчув, що вся їхня унікальність є страшенно неоднозначною. Що вона є передумовою того, що ти сам себе фактично заганяєш у певне гетто, в ізоляцію, як це і відбувається у п’єсі «Хлібне перемир’я».

Навесні мала вийти ваша пісня з Андрієм Хливнюком. Коли чекати на прем’єру?

Андрій щось притримує, тому не знаю, коли він її випустить. Це до нього запитання.

Фото: Герман Крігер

У нас також є кілька питань від наших патронів. Чи ви вже слухали новий альбом «Курган&Agregat»?

Ні, ще не слухав, але я їх знаю і люблю. Ми з ними іноді перетинаємось на фестивалях. Чув, що хлопці зараз знялися у новому фільмі Антоніо Лукіча. А Жені з гурту ми робили квартирник у Будинку «Слово», де є наша харківська літературна резиденція.

У контексті останнього флешмобу, який запустили підлітки у мережі TikTok під музичну доріжку із піснею «Батько наш Бандера, Україна — мати», чи можливо, що наступна пісня про вчительку буде присвячена викладачці з фобією Бандери?

Знаю про цей флешмоб. Пісня про вчительку навряд чи буде, але маю цікаву історію.

Пам’ятаю, як у 2011 році Україна була у передчутті Євро-2012, і ми готували антологію письменників про футбол. Вона вийшла у «Клубі сімейного дозвілля», а потім її видали ще в Німеччині та у Польщі.

Я виступав упорядником, писав текст про ультрас донецького «Шахтаря», тому поїхав з ними познайомитися. Прибув на матч — а у них тоді вже була окрема трибуна без крісел. Всі стояли: це були місцеві, донеччани, молоді хлопці, дівчат — мало. І вони співали пісню про Бандеру. Ось це був той Донецьк, про який ми сьогодні вже, мабуть, забули.

Якраз до пісень про Бандеру я ставлюся з великим розумінням. Коли мені було 16, я навчався у Старобільській гімназії, і тоді у Харкові, на якомусь демократичному мітингу, купив собі фотопортрет Степана Андрійовича формату А4. Приїхав додому, повісив його на стінці. На той час мій тато був членом Комуністичної партії. Він не був ідейним комуністом, ясна річ, але тоді у нас з ним через світлину почалися «качелі». Він вимагав, щоб я портрет зняв, а я наголошував на тому, що маю на нього право. Це були останні роки Радянського Союзу, це вже не було небезпечно, але мій тато виростав за умов, коли Бандера був синонімом зла, зради і всього найгіршого, що може бути.

Тоді на мої політичні погляди, у яких я підтримував ідеї незалежності і які різнилися від його, наклалося також те, що я був у підлітковому віці, коли ти так чи інакше протестуєш проти батьків. Ми з татом конфліктували, в нас ледь не до бійок доходило якийсь час. А потім я поїхав навчатися, все нормалізувалося, і згодом взагалі стихло. Навіть коли почався Майдан у 2014, тато спершу не зовсім його сприймав, але коли росіяни з’явилися на Донбасі, він одразу все визнав.

Та я про інше: коли він помер, я погортав домашній фотоальбом і знайшов там цю фотографію Степана Андрійовича. Тобто він її не викинув, бо розумів, що це моє.

Тому, повертаючись до ситуації із Бандерою, мушу зауважити, що тут йдеться не про політику і прийняття чи неприйняття ідей ОУН (б), а про те, що у підлітковому віці людина шукає для себе якісь маяки, які ми ось із вами називаємо моральними авторитетами. Іноді вона їх знаходить, іноді ні. Іноді вони їй шкодять, іноді ні. Іноді вони для неї залишаються важливими, іноді ні.

Для мене Степан Бандера не став аж таким моральним авторитетом, але я розумію всю важливість його для нашої історії. І розумію, чому молоді люди вже кілька десятиліть виходять саме з ним, як з прапором, — тому що він ним і є.

У 2014 році почалися бої на сході, і там почали з’являтися червоно-чорні прапори, які часто висять і досі. Тоді для місцевого населення це був шок, бо до цього поняття бандерівець було синонімом до колаборант, фашист, нацист, зрадник, вбивця. І тут раптом змінюється ситуація: цей прапор висить, його вже не можна зняти, як би ти не хотів, тому що він буде висіти як синонім синьо-жовтого прапора, як синонім того, що це власне українська держава, українська армія. Подобається це комусь, чи ні.

Він став дуже важливим маркером, який, можливо, справді є травматичним для багатьох людей, які там живуть і не розуміють історичного контексту, знають про нього виключно із подачі російського телебачення. Але ситуація змінилася настільки, що навіть прихід президента Зеленського не спричинив зняття цих прапорів. І Володимир Олександрович приймав парад цього року, і, наскільки я пам’ятаю, там оркестр виконував «Лента за лентою».

Також нашим патронам цікаво, чи є якісь варіанти колаборації з іншими виконавцями?

Та ми постійно колаборуємо. От зараз, я думаю, будемо робити проєкт з «Гадюкіними». З «Танками» будемо робити спільний трек.

З «Yurcash» хочемо щось створити. Ми з Юрою якраз говорили про те, чи варто писати нову пісню, чи взяти щось уже відоме. Від Андрія Хливнюка я також чекаю релізу.

З «ДахаБрахою» ми записали пісню. Хотіли ще зробити кліп, але щось там не склалося поки. Насправді, у нас постійно з’являються якісь ідеї.

Ще цікаве питання: чи виконав Лодигін завдання зіграти на саксофоні у вас на дні народження у Жовтневому?

Не на саксофоні, на трубі мав зіграти. У нього є прекрасна труба, яку йому подарували на день народження.

Ні, не виконав, але все можливо. Він дуже артистичний чоловік, і дуже талановитий, тому, думаю, він ще навчиться грати.