СБУ в стратегії України: між знищенням мостів та свердлінням стін

Протягом повномасштабного вторгнення пошуковий запит «СБУ» мав найбільшу популярність тоді, коли спецслужбі вдавалося проводити карколомні операції або затримувати впливових політиків. Але у цьому правилі є виняток: на початку 2024 року люди гуглили «СБУ», аби дізнатися про те, як служба стежила за журналістами-розслідувачами Bihus.Info. «Свідомі» пригадали й інші приклади, як у минулому дії Служби безпеки йшли в розріз з національними інтересами України. Не для того, аби шкодити іміджу служби, а щоб вчитися на помилках. 

Цей матеріал опублікований у рамках спецпроєкту «Війна триває: історія десятилітнього спротиву».

Прослухати матеріал:

«В Одеській області 27 січня СБУ затримала п’ятьох офіцерів ФСБ Росії, які намагалися отримати відомості у військовій та оборонній сферах». Ні, це не новина місячної чи річної давнини. Описані події сталися у 2010 році. Мабуть, це одна з найбільш результативних операцій в історії української Служби безпеки — пʼять кадрових працівників Федеральної служби безпеки були затримані за один раз! Проте і це ще не все.

Ситуація була настільки безпрецедентною, що ФСБ публічно визнала свій провал. Таке досягнення могло б переконати західні країни у професіоналізмі СБУ, адже далеко не всі служби безпеки мають аналогічні операції у своїй історії. Проте сталося інакше: відбулися вибори, до влади в Україні прийшли проросійські сили.

Вони вчергове змінили зовнішньополітичну стратегію України. Згідно з формулою професора Командно-штабного коледжу Повітряних сил США Еверта Долмана, стратегія — це план з досягнення та постійного підтримування переваги над супротивником. Одноразової тактичної перемоги для цього є недостатньо. І хоч яких недоліків не мала російська стратегія, проте Кремль довше прагнув підтримувати перевагу над Україною. 

Наприклад, у 1992 році керівники України та Росії підписали Алматинську декларацію, поставивши крапку в існуванні СРСР і пообіцявши не втручатися у внутрішні справи одне одного. Однак вже у 1996 році керівництво Служби зовнішньої розвідки РФ наказало своїм підлеглим «якнайшвидше створити оперативні позиції на території України з метою впливу на її суверенітет».  

Звичайно, Україна теж не сиділа на місці. Не про всі заходи наразі відомо — так і має бути. Погляньмо на те, що є у публічному доступі.

Після Помаранчевої революції президент Віктор Ющенко призначив виконувачем обов’язків очільника Служби безпеки Валентина Наливайченка, який поділяв прагнення президента критично дивитися на радянське минуле. Тому на початку 2009 року, виконуючи указ Ющенка, служба під керівництвом Наливайченка спростила доступ до раніше секретних документів репресивних радянських органів. Таке рішення викликало спротив з боку спецслужбістів старої школи. Навіть не обов’язково через проросійські погляди, а просто через інертне ставлення до державних таємниць, які треба обороняти незалежно від обставин. 

Наливайченко поділяв ставлення Ющенка не лише до питань минулого, а і до євроатлантичного майбутнього. У 2007-2008 роках, вперше і востаннє в історії, Служба безпеки видавала «Білі книги» з оглядами на свою діяльність, аби посилити цивільний контроль над нею. Це було передбачено Цільовим планом Україна — НАТО на 2007 рік. 

Що ж стосується більш предметних кроків, то у 2009 році Наливайченко не став продовжувати протокол про співпрацю з ФСБ, який діяв з 2000 року та передбачав розміщення офіцерів ФСБ на базі російського флоту в Криму. Через це у грудні 2009 року 19 росіян виїхали з Криму.

Або ось інший приклад. Московський завод «Елетропрібор» спеціалізувався на виробленні компонентів для флоту. У листопаді 2009 року керівництво заводу відправило у Крим свого підлеглого із завданням викрасти зі 178-ї бази озброєння ВМС України блоки до станції постановки перешкод МП-405-1. Це радянський виріб, а не якась таємна українська розробка, тож станція стояла і на озброєнні багатьох російських кораблів, і на корветі ВМС України «Придніпров'я». Отже, «Елетропрібор» насамперед хотів зекономити, обікравши українців, а не отримати новітні технології.

Виконавець прибув у Крим та з допомогою місцевих жителів встановив контакт з військовослужбовцем 178-ї бази. Проте той повідомив Службу безпеки. 29 січня 2010 року росіянина та його поплічника затримали. Але справедливості досягнуто не було — кримські суди розвалили справу, покликаючись на помилки в перекладі обвинувального акту, зробленого для громадянина РФ. 

Ще цікавішою є вже згадана вище справа з Одещини. Поблизу з цією областю, у придністровському регіоні Молдови, існує організаційна база ФСБ. На ній «навчають та координують кадри для нелегальної роботи у регіоні, особливо на півдні України», вважає керівництво Служби інформації та безпеки Республіки Молдова. Саме тому придністровський відтинок державного кордону України притягує до себе колаборантів, які намагаються втекти з держави.

У жовтні 2009 року ФСБ викрало у Тирасполі громадянина України, начебто військовослужбовця Збройних Сил. Згодом його відпустили, оскільки російська спецслужба сподівалася отримати від чоловіка дані, що становили державну таємницю України. Для цього призначили зустріч — 27 січня 2010 року, на території України, за 14 кілометрів від придністровського відтинку державного кордону. Група ФСБ, яка мала проводити зустріч, складалася з п’яти осіб. Ще четверо мали прикривати цю команду. Керував усім начальник Відділу військової контррозвідки ФСБ Оперативної групи російських військ у придністровському регіоні. Служба безпеки України затримала першу групу ФСБ, що складалася з п’яти осіб. Решта втекла. Чотирьох із затриманих СБУ вислала та заборонила їм в’їзд в Україну на п’ять років. А проти найстаршого офіцера, полковника Владіміра Носкова, відкрили кримінальне провадження за шпигунство й доправили до Києва, де 29 січня Шевченківський суд відправив його на час слідства в ізолятор Служби безпеки. 

Наливайченко публічно заявив про це 2 лютого 2010 року. На 7 лютого був призначений другий тур президентських виборів.

48% учасників другого туру проголосували за Віктора Януковича, що дозволило політику отримати на три відсотки більше, ніж Юлія Тимошенко. 14 лютого Центральна виборча комісія офіційно оголосила результати. Організація безпеки та співробітництва в Європі, Європейська мережа організацій зі спостереження за виборами та Парламентська Асамблея Ради Європи спостерігали за ходом виборчих змагань та відзначили їхню демократичність. 25 лютого 2010 року відбулася інавгурація Януковича. Високопосадовець посольства США в Україні Джеймс Петтіт сподівався, що «Янукович буде відкритим до прагматичної співпраці зі Сполученими Штатами». Прогноз не справдився.

Звичайно, російські спецслужби мали значний вплив на українську державу та її службу безпеки не лише за часів Януковича. Як вже згадувалося, у 1992 році було укладено перший договір між СБУ та попередницею ФСБ — Міністерством безпеки РФ. У 2001 році в Москву прибув тодішній очільник Служби безпеки кадровий кадебіст Володимир Радченко, аби підписати ще одну угоду. Її метою було «створювати реальні перешкоди для міжнародного криміналітету». На практиці ж співпраця між ФСБ та СБУ не обмежувалася боротьбою з кримінальними угрупуваннями. У 2002 році спецслужби Росії та України провели спільну операцію проти Центрального розвідувального управління. У результаті, до США були вимушені повернутися двоє співробітників ЦРУ, які намагалися отримані дані про оборонну промисловість Росії та її відносини з Україною.

Попередник Радченка на цій посаді також був вихідцем з системи КДБ. Андрій Деркач великих посад у Комітеті держбезпеки не досяг, проте познайомився з Леонідом Кучмою через спільну роботу на Південному машинобудівному заводі. Тому і на посаду голови Служби безпеки у 1998 році він прийшов, як близька до Кучми людина. Такою і залишався: хоч його відносини з російськими спецслужбами залишаються не надто виясненими, проте лояльність до тодішнього президента питань не викликає.

Показовою є ситуація, яка стала публічно відомою через прослуховування кабінету Кучми. 2 червня 2000 року Деркач прибув до Кучми не з порожніми руками. СБУ роздобула теку з компроматом на Путіна. У ній йшлося про участь новообраного президента РФ у схемі з відмивання коштів. На той час така інформація все ще становила небезпеку для рейтингів Путіна, тож очільник Служби зовнішньої розвідки РФ Ніколай Патрушєв намагався викупити усі копії цих документів. Проте Кучма та Деркач вирішили не віддавати їх росіянами, а лише дати зрозуміти, що Україна володіє компроматом. 

Водночас не зрозумілою залишається роль Леоніда Деркача у наймі в СБУ колишнього керівника Головного управління СБУ в Криму Олега Кулініча. У 1994 році Кулініч завершив академію ФСБ, у яку вступив ще за часів КДБ, і після цього повернувся працювати в Україну. Відразу потрапив в СБУ, де і пропрацював до повноцінного становлення Наливайченка. Колишній заступник голови СБУ Олександр Скіпальський стверджує, що Леонід Деркач сприяв кар’єрі Кулініча. Останній з 2022 року перебуває під слідством як агент ФСБ. 

Так, а чому, власне, Леоніду Деркачу була справа до 25-річного Кулініча? Син голови СБУ Андрій Деркач також навчався на початку 90-х в академії ФСБ і просив про допомогу для товариша. Це той Андрій Деркач, який з 1998 року обирався нардепом, у 2020 році потрапив під санкції США за участь у російських заходах для впливу на вибори у Сполучених Штатах, а у 2022 році отримав від СБУ підозру за співпрацю з Головним управлінням Генштабу РФ. Його батько помер напередодні повномасштабного вторгнення, тож ми навряд вже колись дізнаємося, якою була його роль. 

Проте повернімося до виборів 2010 року. Після перемоги Януковича Наливайченко взяв лікарняний, тому 1 березня 2010 року його обов’язки почав виконувати перший заступник — мільярдер, власник телеканалу «Інтер» Валерій Хорошковський. Першим заступником його призначив ще Ющенко, хоч насправді він «перевів» олігарха з посади голови митниці України через конфлікт Хорошковського та Тимошенко. За 10 днів Янукович ініціював призначення виконувача обов’язків на повноцінну посаду голови СБУ. «Партія регіонів», комуністи та «Блок Литвина» за підтримки кількох опозиційних нардепів зібрали достатньо голосів. Тому вже незабаром Хорошковський зайняв кабінет № 401 на Володимирівській, 33, повішав на стіну кабінету медальйони з гетьманами та… ордени Російської імперії.

Продовження не забарилося. Зранку 18 травня у ректора Українського католицького університету Бориса Гудзяка задзвонив мобільний. Телефонує СБУ, хоче зустрітися. «Будь ласка, — каже Гудзяк, — приїздить у ректорат». За 20 хвилин у його кабінеті з’явився молодий представник служби. Причина візиту: довести до відома ректора, що не можна залучати студентів до протестів. Гаразд, ректор і раніше цього не робив. Проте Служба безпеки хотіла, щоб Гудзяк поставив свій підпис під сповіщенням про це. Але після підписання лист треба повернути СБУ. Чому? А що як ректор захоче його викласти в інтернет. Тоді Гудзяк відмовився, тож засмучений службовець пішов ні з чим, хоч СБУ згодом ще телефонувала кільком працівникам УКУ.

Чи дійсно ця ситуація є критичною? Зрештою, працівники СБУ завжди присутні на студентських протестах в Україні. Очільник Громадської ради СБУ Володимир Горбулін взагалі відмовився коментувати цю подію, назвав дії СБУ відповідними до світових практик, а інцидент пояснив непрофесійністю візитера до Гудзяка. Проте західні країни це так не розцінили.

Наприкінці травня Держсекретарка США Хілларі Клінтон отримала від ректора Гудзяка лист з описом подій. Її це «дуже засмутило». Тоді ж афілійований з Партією християнських демократів Німеччини Фонд Конрада Аденауера опублікував доповідь про перші 100 днів Януковича на посаді Президента України. Керівник українського офісу фонду Ніко Ланге відзначив, що влада відразу почала тиснути не лише на опозицію та медіа, а і на університети.

Тим часом 19 травня, Хорошковський навідався в Одесу. І не лише він. У місто також приїхав очільник ФСБ Алєксандр Бортніков. Від тоді минуло 14 років, проте він і досі на посаді. 22 лютого 2022 року Бортніков доповідав Путіну про українські «диверсійні групи», які напали на російських прикордонників. А у 2010 році його вітали хлібом-сіллю в Україні. Тоді він спільно з Хорошковським підписав протокол щодо посилення співпраці між СБУ та ФСБ. Зокрема, згідно з цим протоколом, російські спецслужби могли повернутися на російські військові бази в Криму. Тож, на півострові їх — принаймні офіційно — не було ледве 4 місяці.

31 травня у газеті «Комерсант Україна» вийшло інтерв’ю з Хорошковським. Перед інтерв’ю журналіст поспілкувався з джерелами та дізнався, що у Департаменті контррозвідки відбулася трансформація: Перше управління ДКР перестало займатися Росією, а натомість почало фокусуватися на США. Хорошковський прокоментував це так: «Полишімо нумерологію — цифри не відбивають пріоритетів». І в це можна було б навіть повірити, якби у Першому головному управлінні КДБ перший відділ не відповідав за розвідку в США, другий — у Великій Британії, третій — у Західній Німеччині, і так далі залежно від пріоритетності країн у зовнішній політиці СРСР. Тому не дивно, що за кілька днів «Комерсант Україна» випустив ще одну статтю, у якій джерела стверджували про переміщення «російського» відділу на четверту сходинку та скорочення його штатного розпису на 25%. 

Ще одним виявом цієї трансформації є доля полковника Носкова — затриманого у січні офіцера ФСБ, який перебував в ізоляторі СБУ. В інтерв’ю Хорошковський стверджував, що станом на травень він вже був засуджений. Проте казати, чи відбуватиме росіянин покарання в Україні, очільник СБУ відмовився. Перевірити його слова неможливо — судове провадження засекречене. «Свідомі» попросили СБУ привідкрити завісу, проте наразі відповіді не отримали. Інсайдери стверджували, що ще влітку 2010 року СБУ відправили засудженого офіцера у РФ. Так чи інакше, проте зараз випускник Московського вищого прикордонного училища КДБ з таким же ім’ям та прізвищем живе у Москві та фотографується з очільником гурту «Rammstein» Тіллем Ліндеманном. 

На цьому скандали СБУ доби Хорошковського не завершилися. 21 червня згаданий раніше очільник офісу Фонду Аденауера Ланге виїхав з України по роботі. 26 червня німець знову прилетів у Бориспіль. На той час політолог уже четвертий рік поспіль працював в Україні, тож процедура проходження кордону була для нього цілком звичною. Проте цього разу щось було не так. Його не пропустили на вихід з аеропорту, а натомість відвели у приміщення, де інші іноземці очікували депортації. Ланге довго випитував у прикордонників пояснення і зрештою дізнався, що його в’їзд заборонила СБУ. Тому протягом 10 годин він у вихідний день надзвонював своїм впливовим знайомим і лише після півночі та втручання послів Німеччини та Бельгії його в’їзд в країну погодили. У результаті прикордонники сказали політологу, що сталося «непорозуміння». 

Така відповідь не влаштувала німецький уряд — його речник заявив про роздратованість епізодом. МЗС України також був вимушений реагувати. Костянтин Грищенко (тодішній міністр, а зараз підозрюваний у держзраді) наказав своїм заступникам провести з дипломатами США, РФ, Німеччини та Польщі бесіди щодо «діяльності в Україні недержавних, некомерційних фондів, що координуються відповідними посольствами». Натомість 30 червня МЗС Німеччини викликало пані посла України в Німеччині, аби ще раз розкритикувати дії щодо Ланге. Київ теж не відмовлявся від обраної лінії: 30 червня заступниця голови Адміністрації Президента Ганна Герман заявила, що СБУ має «дуже серйозну аргументацію, чому вони вчинили саме так».

Водночас Герман не повідомила, у чому саме полягала аргументація. Невідома вона і досі, оскільки у 2010 році служба не пояснила своїх дій. Лише покликалася на статтю Закону «Про правовий статус іноземців…», яка передбачає дуже широкий спектр обставин для заборони в’їзду, від «забезпечення безпеки України» до порушення санітарних норм під час перетину кордону.

Ці події розгорталися напередодні одночасно двох дипломатичних заходів: 

Іншими словами, влада намагалася дистанціюватися від дій СБУ, які привернули занадто багато уваги західних країн. Ця тенденція поглиблювалася. У жовтні Ганна Герман, яка раніше заявляла про «дуже серйозну аргументацію» СБУ у справі Ланге, сказала в коментарі німецькому виданню «Welt», що «Хорошковський робить багато дурниць».

Проте звільнення голови СБУ тоді не відбулося. Навпаки, у серпні Янукович заявив німецькому журналісту Конраду Шуллеру, що Хорошковський перебуває «на своєму місці». А у жовтні виявилося, що за Шуллером слідкувало СБУ — начебто через відсутність акредитації.

На липневій зустрічі Клінтон з громадськими організаціями була присутня Вікторія Сюмар, яка тоді очолювала Інститут масової інформації. У вересні Сюмар заявила, що СБУ завітало до консьєржки її будинку.

Ці події свідчать про те, що «американський» та «німецький» відділи контррозвідки Служби безпеки розгорнули діяльність проти «агентів західного імперіалізму». Аби краще зрозуміти логіку цих дій, слід звернутися до словника контррозвідки КДБ, який у 2002 році потрапив у відкритий доступ. Згідно із ним, «ідеологічна диверсія — це одна з базових форм діяльності розвідки та інших спецслужб капіталістичних країн», яка передбачає «використання таємної пропаганди з метою ворожого ідеологічного та політичного впливу на громадян соціалістичних країн».

Нова публічна інформація щодо діяльності німецької розвідки в Україні дозволяє критично оцінити такі умовиводи: очільник Федеральної розвідувальної служби Німеччини Бруно Каль прилетів у Київ напередодні повномасштабного вторгнення, тому 24 лютого під час виїзду з України був вимушений постояти в автомобільних заторах, харчуючись ковбасою та шоколадками. Рішення прилетіти в Україну саме 23 лютого можна пояснити або бажанням продемонструвати підтримку у критичний момент або несерйозним сприйняттям розвідувальної інформації про неминучість вторгнення. 

Отже, за перші пів року керівництва Хорошковського СБУ здійснило низку акцій, спрямованих проти публічних діячів. Чи вплинуло це не співпрацю з американськими спецслужбами? Вона тривала у сферах, що були центральними у зовнішній політиці США після завершення Холодної війни: протидія тероризму, кіберзагрозам, нерозповсюдження зброї масового знищення. Ці теми Наливайченко обговорював з американськими колегами ще під час візиту в США у 2008 році. Поки одні працівники СБУ випитували інформацію у консьєржки Сюмар, інші — співпрацювали з Федеральним бюро розслідувань Сполучених Штатів. 

Ідеться про операцію «Trident Breach». Вона була спрямована проти групи хакерів, що мешкала в Україні та Росії й звідти атакувала банківські рахунки у всьому світу, зокрема й американські. У червні 2010 року група службовців ФБР приїхала в Україну, аби налагодити співпрацю з СБУ. Мабуть, вперше працівникам Федерального бюро довелося побувати у Конча-Заспі, адже перемовини відбувалися саме у маєтку Хорошковського з великою кількістю горілки.

Проте план було випрацювано. Службовець ФБР Джим Крейг вирушив у Донецьк, адже саме там мешкали лідери хакерського угрупування. А от там вже почалися проблеми — місцеве управління Служби безпеки постійно відкладало затримання. Коли зрештою спецслужбісти завітали до помешкання одного з керівників хакерського угрупування Вячеслава Пєнчукова, його там не виявилося. Інсайдери вважають, що інформацію про затримання злочинцям передав Олександр Ходаковський (у 2010 році — командир спецназу Управління СБУ у Донецькій області, з 2014 року — один із ватажків незаконного збройного формування «днр»). Але не лише СБУ підставило ФБР. ФСБ також обіцяло затримати у РФ Максіма Якубца, який відмивав для хакерів гроші. Наразі Якубєц спокійно живе в Росії під покровительством ФСБ, а у 2017 році взагалі одружився з дочкою ветерана спецназа ФСБ.

У 2011 році СБУ Хорошковського продовжувало працювати проти європейських країн. Показовою є справа чеської розвідки. 13 травня служба заявила про викриття двох дипломатів Чеської Республіки, які отримували таємну інформацію від працівника оборонного підприємства та військовослужбовиці Міністерства оборони України. Навіть відео оперативної зйомки опублікували! Проте у Празі до цієї справи поставилися скептично.

Річ у тому, що наприкінці 2010 року Чехія надала політичний притулок колишньому міністру економіки України Богдану Данилишину, проти якого в Україні відкрили кримінальні провадження. Тож для міністра закордонних справ Чехії Карела Шварценберга це виглядало так, наче керівництво України мстить руками СБУ. Ніякого зв’язку між цими питаннями немає, заявляв Олег Волошин (у 2011 році — директор департаменту інформаційної політики МЗС України, зараз — підозрюваний у держзраді). Віримо?

Епізод щодо співпраці між аташе з питань оборони Зденеком Кубічеком та службовцем українського Заводу №410 цивільної авіації не є засекреченим, тож ми можемо його вивчити. Публічно СБУ заявляла, що службовець передавав чеху інформацію стосовно «українських розробок у галузі бронетанкового машинобудування і супутникової навігації для танків "Оплот", перспективи програм розробки літака АН-70 і АН-178, а також щодо розробок ракетно-космічних систем, які здійснюються на КБ "Південне" для російської сторони». Чи міг працівник Заводу цивільної авіації володіти даними про ракетні розробки на іншому підприємстві? Не відомо, оскільки до суду обвинувачення дійшло в іншому вигляді: українець надіслав Кубічеку договір комісії про ремонт та модернізацію літаків Ан-32 для Військово-Повітряних Сил Індії. У цьому договорі не було таємної інформації, проте містилася конфіденційна. Працівник заводу під час слідства не заперечував, що у січні 2010 року відправляв цей договір. Він вважав, що надання договору підштовхне Чехію до замовлення послуг у заводу. Якби це сталося, то українець отримав би преміальні, як керівник групи супроводження контрактів відділу зовнішньоекономічних зв'язків. 

У грудні 2009 року контррозвідники СБУ провели оперативні заходи «у ході яких було отримано інформацію про факт передачі інформації військово-технічного характеру». Проте не вся інформація такого характеру є унікальною чи секретною. До того ж посада обвинуваченого у відділі зовнішньоекономічних зв'язків оборонного заводу передбачала пошук клієнтів. Продавець, який хоче зацікавити покупця, надаватиме йому певну кількість інформації про продукт. Крім усього, кримінальну справу проти українця відкрили у квітні 2011 року, тобто «течка» очікувала активації півтора роки. 

Про кримінальне провадження проти ексміністра Данилишина стало відомо у серпні 2010 року. У жовтні 2010 року його затримали чеські правоохоронці, оскільки Україна оголосила експосадовця у міжнародний розшук за підозрою у розтраті під час держзакупівель. У січні 2011 року Данилишин отримав у Чехії політичний притулок. Отже, Служба безпеки вирішила використати вже наявний матеріал оперативних заходів лише після рішення Чехії захистити ексміністра. У 2013 році українські правоохоронці закрили провадження проти Данилишина, проте на той момент колишній працівник авіаційного заводу вже отримав 4 роки позбавлення волі.

У січні 2012 року Хорошковський втратив посаду голови СБУ, проте його наступники продовжили роботу в попередньо визначеному стилі. За каденції кадрового спецслужбіста Ігоря Калініна (лютий 2012 року — січень 2013 року) найцікавішим заходом СБУ з міжнародним аспектом була операція проти учасників ічкерійського руху опору. На початку січня 2012 року на вулиці Тираспольській в Одесі пролунав вибух через детонацію саморобного вибухового пристрою. Виробництвом керував чеченець Адам Осмаєв. 

З грудня 2011 року у Росії тривали протести через фальсифікації під час парламентських виборів. На березень 2012 року були заплановані президентські. Владімір Путін, на той час, не обіймав посаду президента, а був прем’єр-міністром. Відповідно, задача для російських політтехнологів стояла нестандартна — повернути Путіна в Кремль попри протести. 

Тож і вдавалися до нестандартних підходів. 27-го лютого «Пєрвий канал» оголосив, що ФСБ та СБУ спільно запобігли політичному вбивству Путіна. Мовляв, в Одесі діяла група чеченців, яка виготовляла вибухівку для вбивства. Насправді жодних доказів цьому не було. Вироби групи Осмаєва були занадто малими для такої задачі. Уже після виборів та перемоги Путіна газета «Комерсант Україна», яка і раніше демонструвала наявність джерел в СБУ, повідомила, що з доказів проти Осмаєва — лише вибите із нього «щиросердне зізнання». У жовтні 2014 року, коли політичний тиск зник, українські прокурори відмовилися від звинувачень у тероризмі. У результаті суд визнав Осмаєва винним у незаконному поводженні з вибухівкою. Коли чеченець вийшов на свободу, то приєднався до батальйону імені Джохара Дудаєва і відтоді обороняє Україну у війні з Росією. Проте ФСБ не припинило спроби вбити Османова в Україні, зокрема руками генерал-майора СБУ Валерія Шайтанова.

Калінін пропрацював на посаді голови СБУ один рік — у січні 2013 року ця роль перейшла Олександру Якименку. Про себе він розповідав ще задовго до призначення. У 2006 році, спілкуючись з колишніми однокурсниками на онлайн-форумі, він писав, що наразі «працює в Донецьку у КДБ». Дійсно — тоді Якименко служив у Донецькому управлінню СБУ, що для нього вочевидь взаємозамінні поняття. Тож не дивно, що керуючись настановами своїх колег з ФСБ очільник СБУ створив спеціальний підрозділ для розробки, друку та розвозки Україною компромату проти політиків-опозиціонерів та громадських активістів. У лютому 2014 року голова СБУ самоусунувся, виїхавши у Крим, а далі — у РФ. Наразі він керує репресивними органами на тимчасово окупованій частині Херсонщини. 

Протягом останнього тижня лютого у напрямку Криму висунувся не лише Якименко. Джеймс Клеппер обіймав у той час посаду Директора національної розвідки США, тобто представляє усі розвідувальні служби країни перед її президентом. «Протягом кількох днів лютого ми попереджали [у Щоденному президентському брифінгу] про те, що російські військові без розпізнавальних знаків розгортаються навколо Криму», – пригадує він. В Україну ця інформація повноцінно не доходила. Лише 27 лютого стала очевидною роль, яку відіграватимуть регулярні російські війська у захопленні Криму. Це відбулося постфактум, оскільки у ніч з 26 лютого російські спецпризначенці зайняли парламент Криму.

Протягом першої половини березня Росії вдалося окупувати Крим. Водночас Кремль стягував сили й до східного відтинку російсько-українського кордону, зростала ймовірність вторгнення регулярних військ Росії й на цьому напрямку — принаймні так ситуацію оцінювали військові США. 26 березня Верховний головнокомандувач сил НАТО в Європі Філіп Брідлав доповідав перед Конгресом США: Україна потребує більшої підтримки, санкції та заяви тут не врятують. Натомість політичне керівництво Сполучених Штатів набагато обережніше оцінювало ситуацію, уникаючи обіцянок допомоги. Це зокрема і про обмін інформацією. Розвідувальні служби США вважали, що Кремль зберігає контроль над українськими спецслужбами. Якщо Росія отримає доступ до таких даних, то зрозуміє, як саме США їх здобуває. 

Проте Брідлав продовжував виступати за те, аби збільшити підтримку Україні, хоча б у формі інформації. 10 квітня його штаб навіть опублікував супутникові знімки таборів російського війська поблизу кордону з Україною. Наразі ця практика є звичною, проте у 2014 році до таких публічних кроків вдавалися рідко. Зрештою Президент США Барак Обама погодився з доводами низки військових та дипломатів. Згідно зі спогадами тодішнього очільника ЦРУ Джона Бренана, після одного зі засідань Ради нацбезпеки США Обама сказав: «Ще не час для передачі летальної зброї. Проте ми можемо надавати інші типи військової допомоги, підтримуючи водночас міжнародний та економічний тиск на Москву».

Водночас питання надійності каналів передачі розвідувальної інформації залишалося актуальним. Тому 12-13 квітня Бренан їздив в Київ, зустрівся з прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком та його першим заступником Віталієм Яремою, аби обговорити налаштування таких засобів спілкування. У липні в Україну також навідався заступник секретаря оборони США з питань розвідки Майкл Вікерс, який поспілкувався щодо співпраці з керівниками усіх ключових служб.

Вони володіли інформацією щодо того, що відбувалося в Україні попередні три роки. Але навіть якби наприкінці лютого Збройні Сили володіли б усіма можливими даними, це лише б частково покращило ситуацію. У теорії аналізу зовнішньої політики є дві базові категорії: «прагнення» та «засоби». Навесні 2014 року керівництво країни, за винятком виконувача обов’язків президента Олександра Турчинова, не було готове до збройної конфронтації з РФ. Засоби були виснажені низьким забезпеченням та розкраданням. Інформація не допоможе досягнути цілей, які не зрозумілі, засобами, яких немає. 

Наразі ситуація є відмінною. Західна преса визнає, що Служба Безпеки України здатна місяць за місяцем ліквідовувати десятки колаборантів, порушувати російську логістику, як на суші, так і на морі. Ці заходи мають матеріальні наслідки. Завдяки розвитку морської програми СБУ, російський флот не здатний підтримувати блокаду. У січні 2024 року Україна експортувала рекордні для часу повномасштабного вторгнення обсяги зерна. Іншими словами, на чорноморському напрямку Україні вдалося заблокувати російську стратегію, тобто план з досягнення та постійного підтримування переваги над супротивником. Роль СБУ у цьому є вагомою, хоч і не винятковою — колеги Служби безпеки по розвідувальному середовищу також беруть участь у боротьбі за Чорне море.

У СБУ працює орієнтовно 27-31 тисяча людей. Порівнювати це число з західними організаціями некоректно, оскільки Служба безпеки має ширший асортимент обов’язків. Водночас зрозуміло, що це велика кількість людей.

Серед них є і такі працівники, які не мають принципів та компетенцій, як це продемонструвало розслідування Bihus.Info. Чи вплинуть ці факти на відносини між українськими та західними спецслужбами? Ми знаємо, що український народ існує під загрозою знищення. Західні розвідувальні служби володіють всім обсягом інформації, аби також прийти до цього висновку. Під час Холодної війни союзники країн НАТО допускали і суттєво гірших порушень принципів, закладених в основу євроатлантичного партнерства. Достатньо лише згадати, що однією з країн-засновниць НАТО була авторитарна Португалія. Тож навряд дії «Ігоря СБУ» та його колег суттєво вдарять по відносинах між Службою безпеки та іноземними колегами. Водночас непрофесійність та відсутність принципів може уможливлювати корупцію, яка, і собі, робить службовців СБУ більш вразливими до російського впливу.