Розповідати про війну через фотографію. Українські фотографи про свої найвагоміші кадри

Світ бачить російсько-українську війну через кадри тих, хто попри небезпеку наважується знимкувати та документувати. Фотографія працює тоді, коли важко дібрати слова. Знімки розповідають історії, закарбовують факти й стають свідченнями воєнних злочинів. 

Робота українських фотографів стала винятковою в час повномасштабного вторгнення. Їхні роботи не лише привертають увагу світу до жахів російсько-української війни, але й слугують доказами воєнних злочинів.

Історії українських фотографів про їхні найзнаковіші кадри читайте у матеріалі.

Прослухати матеріал

Михайло Палінчак перший місяць повномасштабного вторгнення фотографував у Києві. Російські війська окупували міста й села поблизу столиці, чинили звірства щодо цивільного населення та розстрілювали тих, хто намагався евакуюватись.

Українські військові звільнили околиці Києва на початку квітня 2022 року. Михайло зрозумів, що треба їхати туди, як тільки побачив офіційне повідомлення від Міністерства оборони, що російські війська відійшли.

Він доєднався до батальйону територіальної оборони Києва, який віз гуманітарну допомогу жителям Бучі.

Він намагався відслідковувати локацію по Google Maps: бачив там фото пʼятирічної давнини та порівнював, як місто стрімко розвинулось, і зʼявились нові будинки.

«Було неможливо уявити, що у 21 столітті серед європейського міста тижнями лежать десятки тіл. З одного боку територіальна оборона роздає хліб і консерви вимученим людям, які майже місяць пробули в окупації та вижили, а з іншого — ті, кому пощастило менше, і їх застрелили, бо вони хотіли виїхати. Це сюрреалізм, який складно описати словами», — згадує Михайло.

Масові поховання і звірства росіян на Київщині були на шпальтах провідних світових медіа. Вони показали, що росіяни роблять на територіях, які окуповують. Це посилило підтримку України й змінило хід війни.

«Важливо те, що там були не один-два фотографи — це з різних ракурсів, у різний час і на різних локаціях показали десятки українських і закордонних кореспондентів. Це спростувало тезу про фальсифікації, яку в той час просували росіяни».

Коли Михайло Палінчак розповідає про важливість роботи медійників, він згадує історію сімʼї, з якою познайомився під час зйомок евакуації з Харківщини. На момент початку російського вторгнення, молода пара жила в Харкові. Жінка була вагітна. На початку березня 2022 пара виїхала в село за Ізюмом, бо росіяни підійшли впритул до Харкова і почали інтенсивно обстрілювати місто. 

Був інтернет, і вони слідкували за новинами, але перший місяць у селі не відбувалось нічого особливого. 3 квітня пара побачила фото з Бучі, а через кілька годин село окупували росіяни.

«У цей момент вони зрозуміли, що треба якнайшвидше виїжджати. Вони побачили, що може статися, і це стало для них колосальним приводом не зволікати. Зараз у сімʼї все гаразд. Народився чудовий хлопчик, і вони живуть в Харкові», — розповідає фотограф.

26 квітня 2023 року Україна повернула з російського полону 42 військових і двох цивільних. Віталій Юрасов зміг зняти перші кроки українців вдома. Своїм найзнаковішим фото він називає знімок військового Михайла, який провів у полоні понад рік і вперше за довгий час тримає яблуко.

«Це найсильніша емоція і фото, яке я зняв за війну. Обміни — це концентрована радість і біль. Радість від того, що хлопці нарешті вдома і це пекло для них закінчилося. Біль від того, що бачиш їх стан і розумієш, через що їм довелося пройти», — описує свій досвід Віталій Юрасов.

Автобус з обміняними українцями зустрічає Координаційний штаб із питань з поводження з військовополоненими. Їм дають пакунок із речами найпершої потреби, прапором України та їжею.

Чоловіки курять перші за рік цигарки й запитують, чи дійсно Україна втратила Харків і Одесу. У відповідь їм розказують, що вже звільнили Херсон.

Він наголошує, що тисячі українських військових досі перебувають у російському полоні, без належних умов. Росія не дотримується Женевської конвенції у питаннях поводження з військовополоненими та не надає доступу незалежним правозахисним організаціям для контролю умов утримання полонених.

У червні 2023 року росіяни підірвали Каховську гідроелектростанцію. Через прорвану греблю Херсон і населені пункти Херсонської та Миколаївської областей затопило. Рятувальники проводили евакуацію місцевого населення під російськими обстрілами.

Сергій Коровайний прочитав ранкові новини, і вже за кілька годин їхав з іншими журналістами та фотографами до Херсона. Прибули під вечір, переночували на подвірʼї у знайомих, і зранку наступного дня почали документувати затоплення.

Він налаштував камеру, коли побачив один із човнів, що підпливав. Там була вівчарка, яка тряслась від холоду. Вона багато годин провела у холодній воді та не могла сама йти. Коли собаку дістали з човна, вона прихилилась на ногу волонтера й обійняла її.

«Це був майже людський жест, який показував і вдячність [за порятунок], і бажання жити. Ця собака здалась мені більш людяною за 140 мільйонів росіян».

Коровайний швидко сфотографував її й пішов працювати далі. Вже ввечері, коли переглядав відзняті матеріали, просльозився від цього фото й опублікував його у себе в соцмережах.

Вівчарку відвезли у притулок в Одесу, і тільки у 2024 році вона знайшла дім. 

Сергій більше повірив у силу візуального сторителінгу під час російсько-української війни. Він багато працює з іноземними виданнями та сподівається, що його фото вплинуть на рівень підтримки України.