«Росія цілеспрямовано обстрілювала Маріуполь»: історія донеччан Сергія і Марини, які врятувалися вдруге

Сергій Ігнатенко та Марина Аксельрод у 2014 році залишили окупований Донецьк і перебралися до Маріуполя. 24 лютого 2022 року Російська Федерація почала повномасштабний наступ на Україну.

«Восток SOS» розповідає історію української родини, яка через російську агресію була змушена рятуватися від війни вдруге. Далі пряма мова.  

***

У 2014-му ми виїхали з Донецька. У Маріуполі побудували життя заново.

22 лютого 2022 року слухали промову Путіна про визнання так званих «днр» і «лнр», тому початок повномасштабної війни 24 лютого був для нас очікуваним. Почули вибухи о четвертій ранку і подумали: «Почалося…»

24 лютого запам'яталося чергами у магазинах, до банкоматів, на заправках. Ми мешкали у дев'ятиповерхівці на восьмому поверсі. Коли українські військові розташувалися у сусідній школі й почали рити окопи, перебралися до батьків, що жили у Приморському районі.

Там був підвал, ми підготували його, як могли: прибрали, вкрутили лампочки, занесли стільці, пічки. Підвал був розділений на кімнати, до кожної з них провели електрику. Коли електроенергії не стало, спочатку виручали запаси свічок, а потім — каганці з олією. Опалення, водопостачання зникли. 6 березня відключили й газ.

***

У перших числах березня, коли обстріли стали сильними, у підвалі було 25-30 людей.

Назовні виходили лише за продуктами. Але їли потроху, бо не знали, скільки пробудемо у сховку. Мали багато м'яса, щодня смажили шашлик, і досі його зовсім не хочеться…

Рубали дрова й зберігали їх у під'їзді, бо постійно йшов сніг. Готували на багатті коло парадного. Спершу їли мами з немовлятами, тоді — люди старшого віку, а потім уже решта. Доки не було постійних обстрілів, встигали готувати двічі на день, потім — один раз.

Ми стали однією родиною: допомагали одне одному, ділилися продуктами. У сусідів був собака, тож залишки їжі віддавали йому. Ділилися ліками, навіть ходили по підвалах, запитували, чи потрібно щось для дітей. У сховку відсвяткували два дні народження — жінки, в якої був ювілей, та дівчини-підлітка.

***

Води було мало — 30 чи 40 літрів. Ми її берегли, а дощову збирали у тази та миски. У перші дні березня до Приморського суду під'їхала бочка з технічною водою від міськводоканалу. Водій утік, бо почався обстріл. Зібралося зо три десятки людей, набирали воду, бо пити ж треба, а навколо свистіли міни… Ця машина так і залишилася там, потім ми побачили, що вона повністю згоріла.

12 березня ходили до кринички у Приморському парку. Це був маленький струмочок, у черзі стояла сотня людей. Стоїш години дві, а обстріл триває, і над головою постійно щось літає…

***

Від 4-5 березня чули вибухи поруч, почалися «прильоти» в житлові будинки. 6 березня ми сиділи у підвалі, міни летіли щохвилини, на голову сипалася штукатурка, у під'їзді повилітало скло. У нашому дворі вибухнули три міни. Пошкоджений був майже кожен будинок. Але нашому пощастило — він і зараз цілий.

7 березня я пішов по воду до криниці і побачив наслідки обстрілу: будинки з наскрізними дірками палали, на вулиці лежали люди, накриті ганчір'ям. Їх ніхто не ховав. Там, звідки я спускався до джерельця, лежали мертві чоловік і жінка, а поруч валялися порожні пластикові пляшки. Вони також ішли по воду.

Поруч не було ані українських військових, ані військових баз чи інших стратегічних військових об'єктів. Навіть шкіл не було (тільки порожні дитячі садочки) — це звичайний спальний район, лише житлові будинки.

***

Найстрашніше — це російська авіація. Обстріл з танків, мінометів чи артилерії ще можна пережити. А от авіаналіт не залишає шансів — будинки просто складаються. 

Нашому району пощастило, бо були переважно мінометні обстріли. З 8 чи 9 березня постійно літали літаки. Кілька вибухів, після яких вони, мабуть, розверталися, ще кілька вибухів — і відлітали.

І коли відлітали, ми знали, що маємо 20-30 спокійних хвилин. А тоді все знову. Останні дні нашого перебування у Маріуполі перерв не було зовсім, літали постійно.

***

Ми виїхали 15 березня. Побачили величезну автомобільну колону, на багатьох машинах були білі прапори. Здається, весь Маріуполь виїжджав, намагався вирватися того дня…

Ми зібрали 8-10 машин. Швидко взяли дітей, хатніх тварин, небагато речей — навіть якісь пам'ятки як фото не брали. У нашій машині на задньому сидінні сиділо п'ятеро людей: троє дітей і двоє дорослих.

Перший російський блокпост стояв у Бердянську — черга була десь 50 автівок. Російський військовий записав паспортні дані і автономери та спитав: «У вас усе гаразд?» Військовослужбовці РФ ще пропонували дітям печиво, рекомендували зачинити вікна в машині, «щоб не продуло». Люди, які зруйнували наше життя, запитують, чи все гаразд. Звісно, ми не могли відповісти так, як хотілося.

Усе це для нас так просто не минулося. Реагуємо на гучні звуки, здригаємося від звуків літаків. Донька боїться залишатися сама у кімнаті. Але адаптуємося. Зараз ми у безпеці, нервова система потроху відновлюється.

Найбільше питання, яке залишається зі мною від Маріуполя: як російська сторона могла зрівняти з землею місто, де (вони точно це знали) перебувають цивільні люди? Як можна було брехати про «локальні ураження військових об'єктів» і вбивати мирних людей? Як можна було авіабомбами зруйнувати місто з живими людьми?

Документаторка: Тетяна Петрова