«Робоча зміна, що тривала близько 63 днів». Як працює найбільша дитяча лікарня «Охматдит» під час війни

«Які можуть бути страхи, і куди тікати, якщо післяопераційний пацієнт потребує переміщення з 4 поверху на 0?» — кажуть хірурги найбільшої дитячої лікарні в Україні «Охматдит». 

На початку повномасштабної війни лікарня стала прихистком для пацієнтів і персоналу, що кілька місяців жили там. Коли над Києвом літали перші ракети, а військові ліквідовували диверсійні групи, до Охматдиту постійно прибували поранені діти і дорослі, а медики проводили операції, попри звуки вибухів та гул сирен. 

Про те, як лікарня працює в умовах повномасштабної війни, читайте у репортажі Свідомих.

Охматдит — найбільша спеціалізована дитяча лікарня в Україні. Щороку тут проводять близько девʼяти тисяч операцій. Лікарня розташована у Києві — це ціле містечко з різних корпусів, яке на початку повномасштабної війни стало тимчасовим домом для пацієнтів і персоналу — приїхали всі, хто працює, щоб бути корисними.

«Усі, хто прийшли, працювали стільки, скільки потрібно. Була одна робоча зміна, що тривала близько 63 днів. Тим, хто жив на околицях, було складно і небезпечно добиратися, тому ми залишалися тут. Так разом з усіма пацієнтами, родичами і персоналом вміщалися та жили в одній лікарні — хто лікувався, а хто працював», — пригадує професор, хірург відділення абдомінальної хірургії Василь Притула.

Хірург Сергій Петрик — з Гостомеля. Розповідає, що 24 лютого прокинувся від вибухів. Вигуляв собаку і поїхав на роботу. Коли ввечері повертався додому, дорога була вільною, а сусіди повідомляли про російські диверсійні групи. За кілька днів він оселився в Охматдиті.

Найбільший притік поранених був у перші дні, коли ліквідували диверсійні групи та падали перші ракети. У той час Охматдит працював не як дитяча лікарня, а як шпиталь — для всіх, хто потребував допомоги. 

«Усі працювали залагоджено, як єдиний механізм. Особистого страху не було. Які можуть бути страхи, і куди тікати, якщо післяопераційний пацієнт потребує переміщення з 4 поверху на 0?», — кажуть хірурги.

Не всіх пацієнтів можна було перемістити у підвали — попри небезпеку, лікарі залишались чергувати біля них: «Була новонароджена дитина, прив'язана до кисню. Її фізично не можна було евакуювати вниз, а реанімації були на той час зайняті. І лікар, попри тривогу, чергував з цією дитиною, знімаючи з вікна обстріли».

16 березня неподалік лікарні влучили ракети. Вибуховою хвилею пошкодило вікна, а уламки однієї з ракет знайшли на балконі відділення хірургії новонароджених. 

«У нас постійно було чутно і роботу ППО, і стрільбу. Світили прожектори — ніби Китайський новий рік».

Лікарі пригадують, що діти не панікували: розуміли, що мають робити, і чому треба йти в підвал. Ситуація настільки змінила погляди дітей, що вони тихо бавилися. В очах батьків читалися тривожність і хвилювання, але паніки чи істерик не було. 

Приходили мешканці сусідніх будинків. Лікарня вважалась найбезпечнішим місцем, бо було багато людей, і в разі чого тут зможуть надати допомогу. 

До початку повномасштабного вторгнення у новому корпусі лікарні ще не всі відділення були введені в експлуатацію. Однак там одразу організували відділення екстреної медичної допомоги. Саме воно приймало поранених. 

Завідувач відділення Сергій Клименко розповідає, що за понад рік повномасштабної війни прийняли 105 поранених внаслідок бойових травм, серед них — 28 дітей. 

Наймолодшому пораненому пацієнту був місяць, найстаршому — 83 роки. Найкоротший час від поступлення пораненого у лікарню до переведення в операційну становив 13 хвилин. 

Першого пораненого внаслідок бойових дій привезли до Охматдиту 25 лютого. Автівку його родини розстріляли росіяни, батьки загинули. У документах семирічного хлопчика записали: «Невідомий #1».

У дитини виявили осколкове поранення шиї, множинне осколкове пошкодження м’яких тканин, рану голови та контузію мозку. Лікарі боролись за його життя, але 1 березня хлопчик помер.

Хірургиня Галина Бабійчук пригадує, як одного дня після російського обстрілу поранений батько приніс сина на руках. Вони повертались додому, коли почався обстріл. Російський снаряд влучив на подвір‘я, син і батько отримали осколкові поранення. У дитини діагностували важкий забій нирки.

«Одразу ми не бачили травму, просто була дитина майже без свідомості. На спині була велика пляма від крові», — каже лікарка.

На початку квітня о четвертій ранку до Охматдиту приїхала родина з Чернігова. 17 березня вони вийшли на своє подвір’я — тоді почався обстріл. Усі отримали поранення. Батьків і шестирічного сина відвезли по різних медзакладах міста. Чотири дні мама і тато не знали, де їхня дитина. Через сильне поранення кишківника, чернігівські лікарі видалили дитині 60 см органу.

«Рана загоїлася, але була ще свіжа, без пов'язки — просто оброблена зеленкою, і не з делікатними швами, як ми накладаємо, а вузловими. У той час, коли дитині надавали допомогу, не думали про пластичну хірургію чи обережні шви. І хлопчик каже: “Тьотя, у мене тут, бачите, ранка, але вона вже не болить, вона загоїлася”. Було так, що не ти заспокоюєш дітей, а діти заспокоюють тебе», — розповідає Бабійчук.

До Охматдиту також потрапили діти-сироти, поранені у Маріуполі. Це були перші випадки за час повномасштабної війни, коли Україні вдалося повернути дітей з тимчасово окупованої з 2014 року Донеччини.

Батька Кіри вбили росіяни, його тіло залишилося під завалами. Дівчинка підірвалась на розтяжці, коли разом з іншими вибиралися з міста пішки. У Іллі під час бомбардування Маріуполя розірвало ногу, а його мати отримала поранення голови і померла в обіймах сина. Обох дітей вивезли до лікарні тимчасово окупованого Донецька. На підконтрольну Україні територію їх повернули дідусь і бабуся. Остання подолала шлях через території чотирьох держав, аби забрати онука.

«Переговори тривали на найвищому рівні з Москвою, а посередники були з інших країн. Ризики, що Кіру й Іллю відправлять вглиб Росії і віддадуть на усиновлення як сиріт були надзвичайно високі», — розповіла ТСН Міністерка з реінтеграції окупованих територій Ірина Верещук.

У лікарні весь час працювала велика команда психологів. До дітей також приходили аніматори, а українські артисти влаштовували концерти.

«Що в мирний час, що на війні, ми намагаємось підтримати. Для нас діти є не просто пацієнтами — вони як родина. З ними треба психологічно працювати, щоб, як мінімум, не боялись медперсоналу», — каже Василь Притула.

Галина Бабійчук пригадує, що йшов мороз по шкірі, коли спілкувалась із підлітками, які говорили патріотичними фразами і розповідали, як хочуть розвивати Україну. 

Хірургиня розповідає, що їй було складніше поводитись з дорослими: «Я звикла, що з дітками приходиться бавитися, шукати до них підхід, говорити ніжнішим голосом та в ігровій формі. Коли почали поступати дорослі, переключитися було складно. Якщо в дітей щось болить, вони завжди щиро про це кажуть, дорослі ж часто терплять».

Одним із поранених, якого доставили до Охматдиту, був американський журналіст Хуан Арредондо. Кореспондент висвітлював евакуацію місцевого населення з Ірпеня, коли 13 березня потрапив із колегами під обстріл росіян. Співробітник The New York Times Брент Рено загинув на місці, Арредондо отримав поранення у стегно.

«Хуан був у нас кілька тижнів. Зробили одну операцію, а після обстеження виявились складніші проблеми, тому його прооперували повторно. Потім програмою “Лікарі без кордонів” переправили до Європи», — розповідає хірург Петрик, який оперував журналіста.  

У день, коли я приїхала до Охматдиту, сюди навідався Арредондо. Він приїхав зняти фільм про загиблого колегу і відвідав лікарню, аби подякувати персоналу. Загалом журналіст переніс шість операцій.

«Один із лікарів у Нью-Йорку сказав подякувати тому, хто лікував мене в Україні. Хірурги залишили непомітний знак, щоб знайти місце, яке треба надалі оперувати. Це значно полегшило роботу медикам там», — розповідає Хуан Арредондо.

Свій час перебування в Охматдиті пригадує лиш спалахами. З медперсоналу він тільки по тату на руці запамʼятав одного із анестезіологів, тому з професором, який його оперував, познайомився лише зараз.

Внаслідок війни загинула одна з лікарок Охматдиту. Оксана Леонтьєва — гематологиня дитячого відділення трансплантації кісткового мозку. 

Вона рятувала дітей із раком крові та 10 жовтня поспішала на роботу. Її автівка згоріла після ракетного удару в центрі Києва. Володимир Зеленський посмертно нагородив Леонтьєву орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. 

Попри все, лікарі Охматдиту намагалися морально допомагати одне одному: 

«Коли працюєш з тими ж людьми по кілька років, основним було те, що в такі моменти вони поряд. Вони знають, як підтримати і що порадити. Ми вже як родичі, тому що два місяці жили в одній кімнаті. Пацієнти приїжджали-їхали, були постійні тривоги, і основне, що зігрівало — те, що є ці рідні люди», — розповідають хірурги. 

«Найбільша психологічна підтримка у тому, що президент і уряд в Києві, армія захищає, працює ППО. Навіть звуки артилерії заспокоювали, тому що військові працюють і відганяють ворогів від Києва. А ми залишаємося живі, і маємо можливість надавати допомогу», — каже Василь Притула.