Річниця «Вісли»: повернення масових депортацій

Річниця «Вісли»: повернення масових депортацій

Палац Цецилієнгоф поблизу Берліна. Велика зала. Круглий стіл діаметром три метри. Іосіф Сталін: «між річками Одер та Найсе не залишилося жодного німця». Також Сталін: «тому є лише мінімальні практичні перешкоди, аби передати ці німецькі території Польщі».

Прем’єр Великої Британії Вінстон Черчилль намагався опонувати цій позиції, звертаючи увагу на аморальність масових примусових переміщень населення. Але вже наступного дня Черчилль був вимушений вирушити додому. Більше він у палац не повернувся — програв на виборах та втратив посаду. 

Такою була Потсдамська конференція, яка за результатами Другої світової війни вирішувала долю не лише європейського континенту, а і всього світу. Сталін брехав — між річками Одер та Найсе німці були. У результаті конференції звідти депортували три мільйони німців. 

Під час дискусії з Черчиллем Сталін оприявнив свою справжню логіку: краще образити німців, аніж поляків. Такий підхід, заснований на вигаданих «фактах», характерний більшості радянських депортацій — не лише німців і не лише у повоєнну добу. 

Виселити три мільйони людей означає суттєво розбалансувати економіку терену, де вони проживали — Померанії та Сілезії. А цю ж економіку якось потрібно відновлювати після Другої світової війни. Рішення є.

З україно-польського порубіжжя — у німецьке

«Село окружили польські військові і дали термін на вечір слідуючого дня, щоб ні одного українця не було в селі. Всьо, що могли, на віз поскладали, остальне — пораздавали», — пригадував свідок цих подій Володимир. 

А далі: «Порозміщано нас в будинках-руїнах (вишабруваних і здемолюваних “gospodarzami” з-за Бугу), без двері, вікон і підлоги, з порозвалюваними пецами, діравима дахами. Привитали нас рої комарів, яки кусали неможливо. За радам мами, назберав я якигось сьмітя і підпалив, помогло, бо комари дими не люблять», — пригадував Теодор Кузяк з лемківського села Бортне. 

Ідеться про депортаційну операцію «Віслу», перший етап якої розпочався 76 років тому — 28 квітня 1947 року. За наступні шість місяців з території Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя було виселено до 150 тисяч людей з українських та змішаних, українсько-польських, родин. Переміщували їх здебільшого до новоприєднаних польських територій, із яких ще минулого року виселяли німців. Наприклад, дві тисячі родин потрапило до Щецинського воєводства, яке на півночі омивається Балтійським морем, а на заході межує з Німеччиною.

Ідея депортації та її виконання належало польським комуністам. Радянське та чехословацьке війська блокували кордон з територіями, із яких депортовували людей. Виселення на захід відбувалося не в останню чергу через те, що Кремль відмовився приймати депортованих, пояснюючи це дефіцитом житла. 

На виборах до польського Сейму 1989 року перемогли демократичні сили, завдяки чому 1990 року польський парламент засудив операцію. Проте польські комуністи наслідували дії Сталіна на Потсдамській конференції. Вони вигадали колективне звинувачення проти українських громад, які нібито надавали допомогу Українській повстанській армії. 

Подекуди депортовували і тих, хто служив у Червоній армії або співпрацював з комуністичною владою. Це відповідає принципам, застосованим у депортації кримських татар 1944 року.

Багатоетапність переміщення

«Вісла» — це лише одна із багатьох операцій з переміщення українського населення з Польщі, хоч і найбільш насильницька. 

Такі операції розпочалися у 1944 році та тривали щонайменше до 1951 року. Розпочалися як відносно добровільні переселення, зокрема в Українську РСР. Наприклад, за 1944-1945 роки з Грубешівського повіту в УРСР виїхало близько 10 тисяч українців, встановили історики з Чернівецького національного університету. Цьому сприяв страх нападів з боку польських партизанів. 

Проте у 1945 році заяви про добровільне переселення майже перестали надходити, тож адміністративний тиск почав більшати. У 1945-1946 роках відбувалися депортації на схід, в УРСР, згідно з радянською-польською базовою угодою про відносини 1945 року. Наприкінці 1946 року радянська сторона офіційно перестала приймати переміщених осіб. Тож операція «Вісла» — це заключний акт цього процесу. 

Чому важливо розуміти явище переміщення населення комплексно, а не епізодично?


Росія звітує ООН, що від початку повномасштабного вторгнення на її території нібито опинилося близько трьох мільйонів громадян України. 

Це завищене число: напередодні вторгнення в Україні проживало близько 41 млн людей — без врахування Криму. Близько 5 млн громадян України отримали право на тимчасовий захист у європейських країнах. За останньою оцінкою ООН, в Україні наразі проживає 36 млн українців. Було 41 млн, зменшилося на 5 млн, стало 36 млн. Російські дані у цю формулу не вкладаються. 

Історія має бути історією

Так чи інакше, на територію Росії потрапило багато громадян України. Частина із них зробила це за власним бажанням, інша — через загрозу їхньому життя та прагнення вижити або через відсутність іншого виїзду з окупованих територій. Це цілком відповідає динаміці на території Польщі у 1944-1945 роках. 

Досвід повномасштабного вторгнення продемонстрував, що навіть за найважчих умов люди подекуди відмовляються полишати свою домівку. Так сталося і в 1947 році. Росіяни і сьогодні можуть піти на примусову масову депортацію всього населення тимчасово окупованої території. 

На місце депортованих Кремль може перемістити населення з периферійних регіонів РФ. Мотивувати їх нескладно. Ось як пояснює свої дії вчитель з Пєрмского краю, який вирушив на тимчасово окуповану частину Запорізької області: «Нам з дружиною, можливо, дадуть ділянку. Дружина хоче садок біля дому», а «до України у мене особиста неприязнь». Натомість вчителька з Сибіру, яка прибула в тимчасово окупований Крим, а потім у Мелітополь, прагнула отримати «житло та достойну зарплату».

Історія трагічних польсько-українських відносин поступово перестає бути джерелом конфлікту. Наприклад, у листопаді 2022 року Україна надала Польщі дозвіл на пошук могил поляків, вбитих у селі Пужники на Івано-Франківщині у лютому 1945 року. Не страшно визнати минуле. Страшно бачити, як те, що нібито лишилося в минулому, стає частиною щоденного життя. Лише українське військо здатне це зупинити.