Революція, яку забувають. На якому етапі розслідування справ Майдану?

11 років минуло від початку Революції Гідності. 11 грудня 2013 року режим Януковича зробив першу спробу розігнати Майдан штурмом силовиків. 

Події Майдану змінили історію не лише України, але й усієї континентальної Європи. Україна тоді виборола своє право самій визначати, в якому напрямку розвитку їй рухатись. 

11 років — це достатній час, щоб певні події почали забуватись. Українці згадують щороку самі події та віддають шану героям Небесної сотні. Втім, національна памʼять виявилась досить короткою. 

Свідомі поспілкувались з Мариною Ліліченко — адвокаткою сімей героїв Небесної сотні з 2014 року — про те, який зараз юридичний стан справ Майдану. 

Свідомі розповідають про те, що сталось зі справами Майдану, які причини їх провалу та чим була і стала Революція Гідності для України.

Прослухати матеріал:

Загалом у всіх містах України розслідується понад 4.7 тис. злочинів, повʼязаних з подіями осені-зими 2013-2014 років. Досі існують сотні справ, що перебувають на підготовчих досудових стадіях. Водночас переважна більшість справ Майдану все-таки вже перебуває в суді.  Частина справ уже була розглянута чи зараз розглядається. 

Це може здатись досить оптимістичною статистикою, хоча за 11 років після завершення подій на Майдані лише кілька осіб понесли відповідальність перед судом та потрапили за ґрати внаслідок судових процесів.

Цим ділиться пані Марина Ліліченко. Вона є правозахисницею та військовослужбовицею, а також була адвокаткою сімей героїв Небесної сотні з 2014 по 2022 роки. 

Таку проблему виявили ще у 2016-2017 роках. Адвокати Небесної сотні постійно наголошували на найшвидшому розгляді справ щодо побиття та розстрілів. Проте, на жаль, системності судів не існувало в ті роки, адже реформа цієї гілки влади була лише на зародковому етапі, і його досі не пройдено.

«Дуже малий відсоток суддівського корпусу відповідально віднісся до справ, розглядаючи їх системно та постійно, призначаючи їх не раз на місяць, а хоча б двічі чи тричі. Це був довгий процес, оскільки потрібно було розглянути всі докази. Це все були обʼємні матеріали: багато свідків, багато потерпілих. Для цього потрібен час. Ще тоді ми наголошували, що потрібно якнайшвидше та якісно розглядати ці справи в суді. На жаль, не всі судді та держава дослухались до нас. Строки закінчувались ще тоді [у 2016-18 роках — ред.]. Тому зараз маємо те, що маємо», — підсумовує Марина Ліліченко. 

Це викликає запитання: чи можна постфактум продовжити строки справ Майдану? Чи можливо ухвалити певний закон або правки, які відкрили б наново судові процеси? Це б дало можливість притягнути обвинувачених до відповідальності. 

Пані Марина Ліліченко заперечує подібний підхід. Усі процесуальні кодекси України прописані саме так, щоб не порушувати права будь-якої зі сторін судового процесу. Українці на Майдані, зокрема, боролись за проєвропейський курс розвитку країни та верховенство права в нашій державі. Ми не можемо односторонньо ухвалювати певний закон чи правку в процесуальному кодексі виключно під справи Майдану. Це було б заперечення тих ідей, за які й постраждали люди під час Революції Гідності.

Більшість обвинувачених у справах Майдану зараз перебуває на території РФ. Очевидним є те, що Росія не планує добровільно повертати виконавців, яких вона сама ж наймала. Ми можемо ухвалювати лише заочні вироки для цих осіб з надією на те, що вони в майбутньому будуть втілені в життя. 

«Сподіваюсь, якщо переможе Україна, і міжнародне право почне діяти на територіях усіх держав, то, звичайно, ми знайдемо цих людей (якщо вони доживуть). Для цього й було створене заочне правосуддя. Ще з 2014-го року Генеральна прокуратура оголошувала в міжнародний розшук цих осіб через Інтерпол. Але вони переховувались на території Росії. Власне, тому нікого й не покарано. Подивимось після війни, що буде відбуватись. Хочеться, щоб вони все-таки потрапили до вʼязниці та відсиділи свій строк», — підсумовує Ліліченко. 

Що ж буде в кінцевому результаті з усіма обвинуваченими справ Майдану, покаже час або, можливо, новини Служби зовнішньої розвідки, СБУ та ГУР МО.  

На думку Марини Ліліченко, ми досі живемо в державі, в якій судова гілка влади дуже залежна від політичних впливів. Крім цього, в Україні до сьогодні існує критична нестача суддів, яку неможливо закрити впродовж багатьох років. 

«На жаль, всі ці десять років політичної волі, аби розслідувати та передавати в суди справи, не було. Якщо говорити про суддів, то вони отримують ці величезні справи. Вони розуміють, що це цілий відрізок їхнього суддівського життя. Це може тривати роками. Коли справа приходить у суд, то суддя має вже купу справ, які не може відкласти, тому що там теж строки. Судді впихували те, що можливо, в ті віконця, які були, і розглядали за залишковим принципом. Раніше суддівська система була з більшою кількістю суддів. Окей, вони були недоброчесними. Але, як мінімум, була система, наповнена людьми. Судді зрозуміли, що оскільки держава не має до того інтересу, а суспільство теж втрачає його, то на цьому можна зіграти. І зараз маємо таку ситуацію, що строки пройшли, а поніс будь-яку відповідальність мало хто», — пояснює правозахисниця.

Ця проблема стала критичною у 2019 році. Тоді Верховна Рада не могла ухвалити «правки Закревської» в закон про Державне бюро розслідувань, які б перезавантажили інституцію та дали б новий хід справам Майдану. Для ухвалення правок Євгенія Закревська — також адвокатка родин Небесної сотні — почала 13-денне голодування, до якого приєднались багато людей. Зокрема й пані Марина Ліліченко. 

«Це був уже крик душі. Я підтримала свою колегу Євгенію Закревську тільки тому, що один у полі не воїн. Було питання, зокрема, про переведення прокурорів і слідчих, які безпосередньо займалися справами Майдану в Департаменті спеціальних розслідувань. Чомусь вони тоді якимось дивним чином не проходили конкурс в ДБР. Ми наголошували: “Дайте шлях для цих людей, які вже пʼять років розслідують ці справи.” Вони знають їх та доведуть до кінця. Тоді ми на цьому, власне, наголошували. Це був вимушений крок, щоб Верховна Рада та суспільство нас почули. І врешті, нас то почули, але, як бачите, по справах Майдану нічого не змінилося…», — розказує про ті події Ліліченко. 

З 2016 року простежується зменшення зацікавленості суспільства в справжніх результатах Майдану, вважає пані Ліліченко. Це стало, зокрема, однією з причин такого повільного розгляду справ. 

«Важливо, щоб держава транслювала [важливість Революції Гідності та справ Майдану — ред.] не раз на рік у річницю Революції та розстрілів, а постійно. Вона може це робити через роботу своїх інституцій. Якщо інституції не працюють — не існує справедливих вироків для потерпілих. То про яку подальшу долю ми можемо говорити? За два роки справи Майдану відійшли на другий план через повномасштабне вторгнення, і всі зосереджені виключно на тих подіях, які відбуваються в країні зараз. Всі забувають про те, з чого почалась війна та повномасштабне вторгнення. Завдяки Майдану ми дізнались, що ми могли б піти не туди, і що було би далі — не відомо. Тому важливо, щоб люди про це памʼятали», — пояснює пані Марина. 

Саме відсутність вчасних та справедливих судових вироків і призвела до подібного часткового забуття. Суспільство не нагадує державі за справи, держава не акцентує на них свою увагу, і це посилює байдужість людей. Утворюється замкнене коло, з якого дуже важко вибратись. Важко, втім, реально. Порушення цих тем не дозволяє історичним для України подіям відійти в забуття. 

З кожним роком все більше гасне памʼять подій Революції на фоні інших, не менш тривожних та турбулентних подій. На 11-ту річницю Революції Гідності в Києві досі не побудували Музей Революції. Ба більше, у 2020 році СБУ проводила обшуки в представників Національного музею. Результатів у цій справі також немає. Самі представники Музею вказували, що справа є безпідставною та замовною проти них. 

Необхідно памʼятати важливість Революції для всієї української історії. Події тих років стали каталізатором до всіх змін, які пережила та переживає українська держава. Зокрема й змін у всій системі судочинства.. 

«Я абсолютно переконана, що Майдан став рушієм усіх перетворень у тих інституціях. Трансформації відбулися. Реформи принаймні почалися. Їх ніколи не було в Україні в принципі [до Революції Гідності — ред.]. Майдан, на щастя, спонукав до змін. Він підсвітив усі проблемні питання, про існування яких ми знали. Після Майдану стало абсолютно чітко зрозуміло, що в нас є, хай і не велика група людей, але яка не боїться говорити про якісь проблеми і яка розуміє, що їх за це не вбʼють. Коли журналісти чи активісти розкривають певного чиновника, то це вже не страшно [для життя — ред.]. Дяка тим людям, що стояли там і понесли ці трансформації в маси, показавши, що не варто боятися ані поліції, ані судів, ані СБУ. Що це все можна змінити власними руками. Звісно, частина людей про це навіть не думає. Тоді не думали і зараз. Але оця критична маса активних людей дійсно змінювала і змінює світ. І це прекрасно», — ділиться правозахисниця. 

Революція Гідності показала не лише українцям, але й десяткам людей в інших державах, що права людини є непорушними. Майдан показав, що за це варто боротись і віддавати найцінніше в обмін. Цінності Майдану — це вияв цінностей української нації. Революція Гідності ж була сигналом, що українці готові захищати свої цінності ціною власних життів. Українці продовжують це демонструвати й сьогодні. Революція стала поштовхом еволюції української держави та суспільства.