Радянські депортації — злочин проти людяності

22 березня 2022 року The Times оприлюднила новину «Росія планує викрадення і насильство на кшталт “великого терору”, щоб зупинити протести в Херсоні». Йшлося про витік інформації від людини, чию приналежність до ФСБ підтвердили раніше. Застосувати масову депортацію мешканців Херсона росіяни були готові через те, що не могли придушити масовий протест проти окупації. 

Це одне з перших повідомлень про депортації після початку широкомасштабного російського вторгнення. Опісля і журналісти, і дослідники не раз апелювали до «повторюваності історії», зазначаючи, що росіяни знову примусово виселяють українців: так само, як це робили радянський та російський імперські режими. 

І якщо сучасні російські злочини проти людяності ще чекають на належну оцінку та аналіз, то аналогічні радянські вивчені досить добре. 

Попри те, що перші комуністичні депортації датуються 1918–1920 роками, масового характеру вони набувають з 1929 року і активно застосовуються до смерті Йосипа Сталіна — 1953.

Дослідники встановили низку рис, спільних для всіх депортацій як різновиду політичних репресій. Перш за все — їхній примусовий характер.

Примусовими фактично, частково або повністю були й переселення, які декларувалися як добровільні.

Позасудовий, адміністративний характер є наступною спільною рисою. Рішення про примусові виселення ухвалювали в адміністративному порядку, поза правовим полем, встановленим радянським режимом. Як правило, це були органи партії різних рівнів та/або репресивні органи: міліція і так звані органи держбезпеки.

Наступною рисою є директивне визначення контингенту, тобто групи, яка підлягала депортації. Водночас це могло бути примусове виселення як цілої групи, наприклад певного народу (депортація кримських татар), так і визначення принципів, за якими потрібно підбирати контингент.

Важливою рисою є плановість. Особливо детально планувалися масові депортаційні операції. Іноді настільки детально, що враховували необхідність передбачити перевиконання плану. 

Досягали такого «перевиконання» доволі просто. Наприклад, під час операції «Запад» керівництво МҐБ (Міністерства державної безпеки — таку назву мали комуністичні спецслужби в 1947 році) подало компартії план, у якому зазначалося про виселення 25 249 сімей, а в регіони «спустили» іншу кількість намічених до виселення сімей — 27 510. Унаслідок операції депортували 26 332 сім’ї, що дозволило керівникам МҐБ прозвітувати про успішне виконання плану перед компартією.

Намагання вирішити проблему нестачі робочої сили у «віддалених районах Радянського Союзу» за рахунок фактично примусової (рабської) праці депортованих є ще однією характерною рисою. 

Водночас постраждалих від примусових виселень відправляли переважно для роботи в зовсім інші кліматичні умови та на абсолютно незвичну, часто важку працю. Так, селян з України посилали на шахти та підприємства важкої металургії в Сибіру й Казахстані.

Радянські депортації здійснювалися у форматі трьох типів примусових виселень: акцій, операцій та кампаній. Під депортаційними операціями дослідники розуміють масове виселення фіксованого контингенту на визначеній території у плановані короткі терміни. 

Депортаційні акції — примусові виселення як один із постійних заходів щодо репресій визначеного контингенту для мети (зачистка від «ворожого елементу» чи з метою терору цивільного населення, щоб зруйнувати підтримку повстанців). 

Варто розрізняти «мову» документів та дослідницьку типологію, адже чекісти використовували термін «операція» і для виселення кількох сімей, і для масового заходу.

Численні депортаційні акції та операції, що є хронологічно й географічно розділеними, проте поєднані тими самими контингентами та/або ключовими завданнями, дослідники об’єднують у депортаційні кампанії.

Куркульська депортація була однією з наймасштабніших кампаній. Виселення заможних селянських сімей, яких вважали ворогами комуністичної влади за соціальною ознакою, розпочалося у 1930 році та тривало, з перервами, до 1952 року. Примусове виселення є елементом знищення куркульства як класу і одним із важливих елементів прискорення колективізації.

18 січня 1939 року ОГПУ за підписом Генріха Ягоди розіслало директиву про підготовку до виселення куркулів. «Контрреволюційний актив» мали депортувати у віддалені райони СРСР, а решту заможних селян — відселити в райони поза межами колгоспів. Водночас більшість майна розкуркулених осіб конфіскувалася.

Примусові виселення фактично розпочалися з лютого 1930 року.

Унаслідок кількох хвиль депортацій за 1930–1931 роки з України примусово виселили 63.7 тисячі сімей. Більше половини — на Урал (32.1 тисячі сімей) і ще близько 20 тисяч у Північний Край Російської Федерації. Україна мала першість серед інших суб’єктів Радянського Союзу (це без урахування депортованих із Криму) за кількістю виселених куркульських сімей.

Розселяли депортованих у так звані трудові поселення, а в документах репресивних органів їх називали «трудпоселенцями».

Примусові виселення продовжувалися і впродовж наступних років. 

У середині 1930-х років до депортації за соціальною ознакою додається етнічна. Поляків та німців, що мешкали в західних областях, виселяли як «політично неблагонадійних». Перша хвиля у 1935 році передбачала депортацію поляків і німців із тодішніх прикордонних Вінницької та Київської областей у східні області Радянської України (8 329 сімей або 41 650 людей), а наступна — вже в Казахстан. Упродовж 1936 року туди депортували 14 048 сімей.

Із початком Другої світової війни депортації застосовувалися спершу для «очищення» новоокупованих територій від «ворожих елементів». Протягом 1940 року одну за одною провели чотири масові операції: 

У першій та третій операціях більшість становили поляки, а в останній — євреї, які сподівалися врятуватися від нацистів.

У 1941 році головне вістря радянських депортацій спрямовувалось на так звані контрреволюційні організації. Перш за все, на сім’ї членів ОУН, другими та третіми за пріоритетністю були сім’ї польських і єврейських підпільників. 

Тож остання масова операція із заходу України розпочалася 22 травня 1941 року, і з 11 329 постраждалих більшість становили українці. Показово, що Постанова ЦК ВКП(б) та Ради народних комісарів СРСР, яка регламентувала проведення депортації, наказувала розглянути питання проведення аналогічних заходів і в радянській Білорусі. 

Фактично примусове виселення у цьому випадку було інструментом боротьби з підпільними українськими та польськими організаціями. Етнічні українці становили приблизно 14–15% від усіх депортованих із західноукраїнських теренів у 1940–1941 роках.

У ніч з 12 на 13 червня 1941 року депортаційну операцію з виселення «контрреволюціонерів» провели і з новоприєднаних до Союзу Ізмаїльської, Чернівецької областей УРСР та Молдови. Загалом вилучили 29 839 людей, з яких виселили 24 360 (з українських областей — 3 615 та 7 611 відповідно), решту арештували.

На другому етапі Другої світової головною жертвою превентивних депортацій стало німецьке населення. У вересні 1941 року виселення розпочалося із Запорізької, Сталінської та Ворошиловградської областей (орієнтовно 110 тисяч людей), а в 1942 — з Харківської, Одеської, Дніпропетровської, а також Кримської областей (кількість не встановлена).

Після короткої перерви на німецьку окупацію з поверненням радянського контролю над територією України відновилися і депортації. Коло тих, хто потрапив під так звані депортації відплати, було доволі широким та охоплювало як цілі народи, так і окремі групи. 

Примусові виселення останніх контингентів, таких як колишні поліціянти, «власівці» (колишні солдати армії та російських колаборантських підрозділів), фольксдойчі й інші категорії, зараховані до зрадників радянської батьківщини, продовжувалися і після завершення Другої світової війни. 

Найбільшою масовою операцією такого типу стала депортація кримськотатарського народу. Упродовж 18–20 травня 1944 року примусово виселили 191 044 людини, Крим «зачистили» від його корінного народу. Характерно, що відомості самоперепису, здійсненого самими постраждалими операції, зазначають вдвічі більшу кількість — 423 100 людей.

Після виселення кримських татар, у червні того ж року, з Криму депортували також болгар (12 628 осіб), вірмен (9 821 особа) та греків (16 006 осіб) — усіх звинувачували в пособництві Третьому рейху.

Поверненню комуністичного режиму на території, окуповані у 1939–1940-х роках, потужний спротив чинили Українська повстанська армія та націоналістичне підпілля. Щоб їх побороти, радянська влада намагалася застосовувати різні методи. Примусове виселення сімей повстанців та тих, хто підтримував і співчував визвольному рухові, було одним із них.

У 1946 році відбулися важливі інституційні зміни в Радянському Союзі, і примусові виселення як політичні репресії передали від органів внутрішніх справ до так званої державної безпеки. МҐБ, або ж Міністерство державної безпеки, розпочало застосовувати депортації з новим розмахом. 

Ймовірно, під впливом холодної війни та вимог Кремля знищити українських повстанців депортаційні практики знову повернулися до одномоментних масових примусових виселень. Так МҐБ сподівалося досягти найбільшого ефекту від державного терору.

Депортація під кодовою назвою «Запад» стала першою масовою операцією МҐБ. Для знищення підтримки українських повстанців серед місцевого населення з 21 до 26 жовтня із західноукраїнських областей примусово виселили 77 791 людину. Три четверті всіх депортованих становили жінки та діти. Більшість виселених — це сім’ї повстанців і підпільників, які вже були репресовані або загинули в боротьбі з радянським режимом.

Після операції «Запад» радянська влада продовжила використовувати примусові виселення як інструмент протиповстанської боротьби. Процес депортування вдосконалили. Для цього створили спеціальні стаціонарні збірні пункти, в яких накопичували постраждалих від примусових виселень перед завантаженням в ешелони. 

Також із жовтня 1948 року депортацію використовували як відповідь на дії повстанців. Фактично все цивільне населення визнавалося заручниками. Із жовтня 1948 року і до 1952 року в межах таких відплатних радянських акцій депортували ще 80 209 людей.

Виселення «осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя», стало ще однією довготривалою кампанією. 

Депортації «тунеядцев» тривали до 1953 року. Унаслідок цього з України примусово виселили 33 266 селян, з якими добровільно виїхало ще 12 265 осіб.

Поряд із постійними депортаційними акціями радянський режим продовжив проводити й операції. У жовтні 1948 року з Ізмаїльської області виселили 250 «куркульських» сімей. 

Зачистка чорноморського узбережжя від «політично неблагонадійного елементу» стала метою наступної операції під кодовою назвою «Волна», яка охопила Азербайджан, Вірменію, Росію, Сакартвело та Україну. Депортація грецьких і турецьких сімей проводилася з Одеської, Ізмаїльської, Миколаївської та Херсонської областей — у цей період виселили 448 людей.

Останньою операцією на території України стала депортація під кодовою назвою «Тройка». 8 квітня 1951 року примусово виселили колишніх вояків польської армії: генерала Владислава Андерса, так званих андерсівців (1 032 людини), куркулів (1 644) та свідків Єгови (6 308).

Це далеко не повний перелік усіх депортацій. Терміни, які використовував режим щодо депортованих, відрізнялися: трудпоселенці, адмінвислані, спецпоселенці. Водночас умови, в яких опинялися люди, були практично тотожні. 

Усім забороняли виїжджати поза межі нових місць поселень.

Депортовані перебували під постійним контролем в органах Міністерств внутрішніх справ або ж державної безпеки. Якщо виникали підозри, що хтось із них планує втечу, таких людей могли відправити ще далі на північ чи схід. Запити на робочу силу, яка не може самостійно визначити своє місце праці та проживання, надходили до управлінь таборами і спецпоселень постійно.

Під час примусового виселення депортованим дозволяли взяти з собою обмежений вантаж, в який мали би входити харчі, одяг, предмети першої необхідності та господарський реманент. Проте далеко не все доїжджало до місць заслання. Непоодинокими траплялися випадки зловживань конвоїрів.

На територіях депортованих мали забезпечити місцем проживання та надавати сільськогосподарські ділянки. Проте у звітах про умови життя, які складали працівники радянських каральних органів, можна прочитати, що стіни землянок були вкриті льодом, а в бараках не було місця.

Забезпечення продовольством залежало від виконання норм виробітку. Для сімей депортованих, які складалися переважно з жінок, дітей та людей похилого віку, відпрацювати планові норми часто було неможливо. Тож звіти зі спецпоселень рясніють інформацією про недоїдання, дистрофію та дитячу смертність.

Українське законодавство визнає радянські депортації формою політичних репресій, елементом державного терору. Усі постраждалі внаслідок цього автоматично є реабілітованими. Діти депортованих, що перебували з ними на засланні, визнаються потерпілими від репресій.