«Природа не терпить порожнечі»: копачі між наживою та збереженням

Цей вислів належить одному з найбільш цитованих українських археологів Леоніду Залізняку. Він вважає, що розвиток в Україні цілої субкультури «чорних» копачів з власним сленгом та онлайн-інфраструктурою пов’язаний з матеріальним занепадом науки. На кожного археолога з наукових ступенем приходиться до сотні пристроїв металошукання, якими користуються копачі. 

У цій ситуації ринкова логіка не сприяє ґрунтовним науковим дослідження, оскільки такі роботи можуть «повернути інвестиції», лише якщо на їхній основі створити та розрекламувати надсучасний музей, який притягатиме туристів. Натомість копачі можуть досить швидко заробити, якщо продавати знайдене. Наприклад, один торговець археологічною спадщиною зміг за день заробити 112 тисяч гривень. Він заявив покупцеві, що продає «скіфські сережки». Водночас експертиза встановила, що серед прикрас лише один об’єкт може бути пов’язаний зі скіфами, решта — артефакти пізнішої доби. 

Протистояння археологів та шукачів — не нове. Щороку, у літній сезон, коли археологи та шукачі діють найбільш активно, українські медіа публікують матеріали про проблеми у сфері археологічної спадщини. Видання завжди наголошують: шукати «скарби» без спеціальних дозволів — незаконно. Проте на практиці все складніше.

Закон України «Про охорону культурної спадщини» визначає, що дозволи на розкопки видаються на основі кваліфікаційних документів археолога. Постанова уряду №316, яка діє з 2002 року, конкретизує цю процедуру. Ця постанова стосується не лише археологічних досліджень, а будь-яких «досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею». Тож діяльність копачів незаконна, якщо керуватися цими актами.

В ідеальному світі норму ніколи не треба застосовувати, адже її ніхто не порушує через небажання бути покараним, пише теоретик права Ганс Кельсен. Іншими словами, санкції та норма існують у нерозривному взаємозв’язку. 

В українській правові системі покарання зазвичай визначаються не законами, а кодексами. Кримінальний кодекс містить у собі відразу три статті, які стосуються діяльності копачів.

Аби визнати людину винною в порушенні, треба довести, що вона дійсно ходила в полі з металошукачем та совочком. Як це зробити, якщо підозрюваний відмовляється від співпраці зі слідством, а свідків чи камер у полі немає? Правоохоронці можуть отримати опосередковані докази, наприклад, реєстрацію мобільного телефону базовими станціями мобільного оператору, проте навряд суду цього вистачить. Крім того, предметом цього злочину є пошук об’єктів археологічної спадщини та об’єкти культурної спадщини. Тому правоохоронцям також треба замовити експертизу, аби довести, що об’єкт дійсно становить цінність.

Ця стаття складається з п’яти частин, чотири з яких не надто стосується копачів. Лише перша частина стосується розкопок, решта — руйнування. У більшості таких справ ідеться про працівників агропідприємств, які пошкоджували кургани. Судовий реєстр містить лише кілька вердиктів за першою частиною статті. Їхній зміст також не вражає. Наприклад, взимку 2020 року хлопець з Родниківки прочитав в інтернеті, що у давнину в цьому селі була турецька фортеця (насправді фортифікаційна споруда сербів-колоністів). Він пішов шукати у місцевому кургані скарби та викопав не глибоку яму. Великої шкоди не завдав, нічого не знайшов. Вирок — штраф на 1700 грн. А от коли у 2015 році двоє чоловіків накопали у заповіднику «Ольвія» 200 уламків глиняних виробів, то суд дав їм по року позбавлення волі умовно. 

До чого тут копачі? Річ у тім, що перша частина статті визначає предметом злочину «скарб, який мають особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність». Цивільний кодекс визначає скарб як «матеріальні цінності закопані у землі чи приховані іншим способом». Тож ця стаття, здавалося б, ідеально описує діяльність копачів.

Проте відповідних вироків за нею майже немає. Абсолютна більшість справ стосується заволодіння майном, а не скарбом. Винятком є справа, яка набула широкого розголосу у 2020 році. У ній ідеться про чоловіка, який знайшов на Тернопільщині кілька предметів римської доби. Зі своїх знахідок він склав лот, який продав на онлайн-аукціоні за 6 тисяч євро. Науковці слідкують за цими майданчиками, тому коли побачили важливі артефакти, почали бити на сполох. Згодом археолог Максим Левада виявив на німецькому аукціоні найбільш цінні об’єкти з проданого раніше лоту. Українські дипломати заблокували їх продаж. Натомість правоохоронці притягнули копача до відповідальності. Він пішов на співпрацю зі слідством і отримав м’яке покарання: штраф на 1700 гривень. Тобто вирок у цій справі такий самий як і в хлопця, який викопав на кургані яму та нічого не знайшов.

Це фінальна ланка у «бізнес-процесах» копачів. Незаконно виявлені артефакти потрібно вивезти без дозволу Міністерства культури. Іноді одна людина може об’єднувати в собі функції пошуку та експорту. Так, наприклад, сталося у Білій Церкві у 2021 році. Шукач знайшов поблизу міста натільний хрест, який експерти датують XVIII-ХІХ сторіччям. Згодом з’явився і покупець у США. Чоловік відправив замовлення, проте правоохоронці перехопили його. Чомусь проти нього висунули обвинувачення лише за статтею про контрабанду, а не про незаконне привласнення скарбу. Він співпрацював зі слідством. Зрештою суд покарав чоловіка трьома роками позбавлення волі умовно. Натомість у згаданій раніше справі про «скіфські сережки» вирок за цією ж статтею склав чотири роки умовно, хоч торговець викопаними артефактами намагався продати більше дорожчих предметів. 

Суди не вважають, що злочини у цій сфері потребують суворого покарання. Навряд когось злякає перспектива отримати невеликий штраф чи навіть рік умовно. Зрештою, головне не відправляти товари за кордон. А затримати пошуковців серед поля майже неможливо: уявіть собі слідчих поліції чи СБУ, які їдуть за вами 2 години польовими дорогами, а потім весь день ховаються в кущах, сподіваючись зловити вас під час виявлення «об’єкту культурної спадщини». 

Українці знають, що там, де держава є неефективною, в гру вступають недержавні актори. Така формула може спрацювати і у цьому випадку. Суспільство, його неурядові члени мають просувати розуміння того, що діяльність копачів не сприяє історичній пам’яті, незалежно від того, що їх мотивує: нажива чи патріотичне прагнення знайти історичні артефакти. 

Адже археологія полягає не у тому, щоб підняти з-під землі якісь предмети. Ці предмети, їхній стан та розташування потрібно задокументувати, розтлумачити та ввести у науковий обіг, назавжди виклавши на сторінках профільних видань. Металодетектори, чутливість яких досить обмежена, дозволяють лише висмикнути з історії металеві предмети. 

Уявіть: шукач знаходить на відтинку поля цілу купу монет та передає їх у місцевий музей, усно пояснивши їхнє походження музейному працівнику. Через 30 років на це ж місце приїздять археологи, знаходять там поселення, але у ньому — жодного металевого предмету. Працівник музею давно помер, залишивши у музейному фонді коротку записку, що тоді-то у фонд надійшли такі-то монети, виявлені у цій області. Проасоціювати ці монети з виявленим поселенням археологи не можуть. Тому приходять до висновку, що це поселення було досить примітивним. Маємо порушене уявлення про історію.

Українське суспільство має вирішити, як нам бути з минулим. Чи хочемо ми накопичувати розрізні факти героїки: мечі, наконечники стріл, шоломи? А, можливо, хочемо виявити усі можливі металеві артефакти, продати їх за кордон, а заробіток на Збройні Сили? Чи хочемо побудувати складне, подекуди парадоксальне, уявлення про минуле?

Якщо наша відповідь — «так» на останнє запитання, доведеться працювати. Зокрема, це стосується того, як інкорпорувати пошуковців у такий проєкт.

Нещодавно журналістка онлайн-медіа «Свідомі» Андріана Веляник побувала у Запоріжжі. Дніпро відступає з його берегів через руйнування Каховської ГЕС. Андріана зустріла копачів на Жданівському пляжі. На вигляд — звичайні чоловіки середнього віку. Вони сканували металодетекторами берег річки, який ще нещодавно був її дном. Кажуть, нічого цікавого не знайшли.

Тим часом мережею ширилися фото знахідок, виявлених південніше, на дні Каховського водосховища. Ця водойма була створена у 1955 році. Вона затопила території Великого Лугу — простору діяльності запорізьких козаків. Радянська влада не проінвестувала в дослідження пам’яток цього ареалу, перед тим, як його затопити. Логічно було б припустити, що зараз козацьке минуле вийде на поверхню разом зі змілінням водойми. Тож коли у мережі почали з’являтися фото зброї з річкового дна, медіа відразу припустили — це козацькі пістолі. 

Насправді на фото потрапили обрізи, зроблені з радянських куркових рушниць. Укорочення ствола мисливської гвинтівки дозволяє носити зброю приховано. Найбідніший криміналітет так заміняє пістолети, які не може придбати. Саме для цього нам потрібні професійні історики та археологи: аби руські прикраси не перетворювали у скіфські сережки, а кримінальна зброя не ставала козацькими артефактами.

Проте археологів на всю територію України навряд напасешся. Малоймовірно, що держава знайде під час війни та повоєнної відбудови гроші на те, аби збільшити фінансування науки. Це одна з причин, чому свідомих копачів варто інкорпорувати у систему збереження пам'яток. Археолог Залізняк пропонує пошукову діяльність здійснювати за умови ліцензії. Для використання її, копач має фіксувати свої знахідки, показувати їх академічному куратору та створювати щорічні звіти. 

Ця ідея не нова. Зазвичай коли про це заходить мова, цитують великобританську систему. Вона була створена у 1997 році і працює так: копач повідомляє про свої знахідки у спеціальний регіональний офіс, там фіксується вся інформація про місце та знахідку, натомість сам об’єкт залишається у власності копача. 

Цьому передувала спроба археологів регулювати продаж детекторів, але компанії-виробники змогли пролобіювати свої інтереси. Зараз співпраця між групами відбувається, але археологи все ще не задоволені роботою копачів через розуміння минулого як джерела прибутку. 

Тож не варто ідеалізувати Велику Британію. Навпаки, слід розуміти, що єдиний можливий вихід із цієї ситуації компромісний, а не консенсусний. Необхідно зробити так, аби ті чоловіки, яких зустріла Андріана у Запоріжжі, були зацікавлені у роботі на суспільні інтереси, але й мали мотивацію.