Продати все в Донецьку, щоб знову потрапити під обстріли росіян в Гостомелі: історія родини Титових
Марія Білякова
У Катерини та Олександра двоє дітей: десятирічний Макар та п'ятирічна Тася. У 2020 році вони продали все майно в Донецьку та купили будинок у Гостомелі. Титови плекали свій дім та двір, старалися, аби все у ньому було затишним та красивим. Тому коли почалося повномасштабне вторгнення, їм навіть на думку не спало евакуюватися. Й своїх тварин залишати не планували: дві великі собаки, кішка та дегу.
Приблизно тиждень у Гостомелі було відносно спокійно. Тільки десь здалека доносилися звуки стрільби та 25-го лютого проїхала колона російської техніки, яку розбили перед мостом на Горенку. У перші дні війни в Титових ще був інтернет, газ, вода та світло.
Пізніше Катерина та Саша дізналися, що росіяни в Гостомелі виганяють людей з котеджів й займають їх. Через два дні блага цивілізації зникли — одразу всі відчули брак інформації.
«Наступного дня я пішов прогулятися з собакою до котеджів і дізнатися, що відбувається, — згадує Олександр. — Навпроти котеджів через дорогу стояла спалена, розстріляна вантажна машина, навколо лежали три тіла українських військових. Трохи далі лежав мирний, тобто видно було, що це просто дідусь, який одягнув камуфляжну кофту».
1-го березня Саша та Катя біля тих же котеджів у лісі знайшли в кюветі машину, яка була в дірках від куль. В машині все ще перебували загиблі молоді хлопець і дівчина. 3-го березня побачили за своїми воротами якихось військових, Саша пішов подивитися, чи це не росіяни, бо інформації вже не було ніякої.
«Ми побачили, як за нашими воротами розвертаються ЗСУ, вони приїхали на кількох мікроавтобусах. І буквально протягом години місцеві жителі, які були ще на той момент там, зібрали барикаду», — розповідає Олександр. А Катерина додає: «Ми також допомагали їм».
Ввечері 3 березня з’явилася електроенергія, запрацював інтернет, увімкнулися холодильник та газовий котел. Але ночували вчотирьох все ж у підвалі, бо вночі біля будинку йшов бій.
«Підвал в нас маленький, десь два на два метри. Там були полички для консервації. Ми попередньо прибрали там, полички застелили, утеплили. Завантажили найнеобхідніше: воду, ліхтарики, батарейки, трохи їжі, постіль, щоб можна було спати», — описує Олександр.
На ранок 4-го березня світло зникло знову. Навкруги лежали тіла росіян. Але радість від перемоги була недовгою: Саша почув, як військовим по рації повідомили про велику групу росіян, які рухалися на Гостомель. Сім’я знову спустилася до підвалу. Буквально за півгодини-годину поруч почали рватися снаряди. Потім Титови почули, як у їхній будинок щось влучило. Вони були впевнені, що в будинку вже немає стіни або даху.
Вхід до підвалу закривався кришкою і я періодично підіймав люк на кшталт перископа і дивився, що робиться у хаті,
— згадує цю мить Сашко. З другим прильотом повилітали вікна, покрутило двері. Від жаху Тася впісялася й попросилася до туалету. Коли Саша з Тасею вже поверталися до підвалу, десь близько стався ще один вибух. Після нього в Сашка ще довго дзвеніло у вухах і боліла голова. За хвилину знову було влучання у будинок, що аж навіть кришка підвалу підскочила.
Саша з Катею вирішили, що підуть до кумів до Бучі. Вхідні двері, винесені вибухом, приставили до отвору. Одне за одним дісталися калитки, й коли відкрили її — побачили постапокаліптичну картину: понівечена військову техніку, тіла, попіл та стовп вогню, який виривався з розбитої газової труби.
Титови вагалися: або просуватися до бомбосховища через дорогу відкритою ділянкою, або йти попід парканами в сторону лісу та Бучі. Вирішили йти до Бучі, бо з дзвінка знали, що 2 березня там було спокійно.
До Бучі було п'ять кілометрів, дорогу ми знали, — ділиться Катерина. — Але в Бучі наші “пригоди” не скінчилися. Там було не краще: три дні не було світла, закінчувалася вода, зв'язок погіршувався з кожним днем. Ми зрозуміли, що затримуватися тут не можна.
В Бучі стояли російські військові, було чутно стрілянину з автоматів та танків. Титови разом з кумами не знали, що робити далі: сусідній Ірпінь вже був в облозі, дорожній міст між Ірпенем та Києвом підірвали, евакуаційні потяги вже не ходили, людей, що намагалися виїхати власним транспортом, росіяни розстрілювали.
Також дізналися, як російські військові розвернули машину з цивільними й вистрілили ззаду у шибки. Поранили чотирирічну дитину та її матір. Пізніше у підвал, де тимчасово мешкала сім’я, принесли пораненого чоловіка — він пішов до криниці по воду, а йому по ногах вистрілили росіяни, що проїжджали на БТРі.
Після цього Саша та Катерина із кумами вирішили виходити з Бучі. Люди розповідали, що в Романівці біля зруйнованого мосту є евакуація автобусами в Київ. Першими пішла сім’я Титових — через поля, понад залізничною колією. А потім треба бігти дорогою, що прострілюється, до місця, куди приїжджає автобус. В якийсь момент неподалеку прилетів снаряд, усі впали, потім піднялися й бігли далі, бо не можна було зупинятися ні на мить.
Евакуація була організована добре: людей везли на садових тачках та візках, несли на руках, рятували тварин, бабусь ходячих, лежачих — усіх поспіль. Волонтери і військові були там весь час, під обстрілами та розривами. Один автобус поїхав, наступний приїхав, такий конвеєр, — розповідає Катерина.
У Романівці Титови сіли до автобуса, який привіз їх до Києва. Пару днів відпочивали у друзів в Києві, а потім перебралися до Вінниці. Влітку 2022 року, по звільненню Київщини, Саша й Катя приїздили додому прибирати та ремонтувати будинок. А коли підключили газ, то родиною повернулися до Гостомеля.
