Про поранення, корупцію та цивільне населення: інтерв'ю з ветераном армії США Деннісом Ді-джеєм Скелтоном

Денніс Ді-джей Скелтон — це, мабуть, найкращий приклад метафоричного образу ветерана. Спостерігаючи за ним на відстані, можна мало що помітити особливого. Він міг би бути професором фізики, американським бізнесменом, який прораховує свої можливості в Україні або головою обласної адміністрації. Але придивіться уважніше, поговоріть з ним, і ви зможете багато чого дізнатися про нього, ветеранські проблеми та й  життя загалом.

Ді-джей виріс у сільській громаді в Південній Дакоті (штат, який, за його словами, небагато громадян США можуть знайти на карті). У 1996 році він вступив до армії США. Завдяки сприянню начальства йому вдалося вступити до військової академії Вест-Пойнт, а закінчивши її, очолив стрілецький піхотний взвод, який вирушив на передову війни в Іраку. 

Листопад 2004 року назавжди змінив його життя. Під час бою він отримав важке поранення. Осколок увійшов у голову через ліву щоку, вийшов через праве око і ушкодив все, що було між ними, включно із піднебінням. Ця травма сильно ускладнила його здатність споживати їжу. Ба більше, права рука також дістала поранення, так само як і плече та грудна клітка.

Коли Ді-джея доправили назад до США, його країна не мала великого досвіду роботи з великою кількістю поранених ветеранів. Тому протягом останніх 20 років він доклав багато зусиль у військовому, урядовому та неурядовому секторах, щоб змінити ставлення до себе та таких, як він, у суспільстві. Він був досить успішним у своїй місії, і його біографія чітко вказує на це. Попри поранення, Ді-джею дозволили служити на бойовій позиції в Афганістані. 

Місія допомоги ветеранам (як він каже, тим, хто стоїть на правильному боці історії) привела його в Україну. Ді-джей допоміг заснувати Американсько-український ветеранський міст. Це організація, яка співпрацює з Ветеранським фондом, щоб допомогти українцям на шляху повернення з армії до цивільного життя. Саме тому «Свідомим» вдалося поспілкуватися з ним.

— Так. 

— Я також був у Японії. У військовій справі є багато можливостей. 

— Це вперше, я за кордоном з неурядовою місією. Це вперше, коли я приїхав сюди саме для того, щоб знайти ветеранів. І тому я бачу їх тут більше, особливо в цей історичний момент.

— Це водночас і засмучує, і пригнічує. Я можу співпереживати почуттю, коли ти стоїш перед ворогом. А потім сумніватися, чи це остання глава твого життя. Чи переживеш ти його. Ти перебуваєш у цьому моменті, а потім повертаєшся додому. Ти переживаєш всі ці почуття, емоції, страх, стрес, тривогу, депресію. Тому, коли я озираюся навколо, то думаю: «О, тут багато людей, нас тут дуже багато». 

Але це прекрасно. Для мене один з найбільших страхів — це зупинитись на тому, де ми є. Наш мозок, як і серце, перестає бути допитливим. Ми просто прокидаємося. Проживаємо день, лягаємо спати, і повторюємо це знову і знову.

Кожен може подивитися в дзеркало і запитати себе, чи хоче він змінити своє життя. А потім повернутися до чистої сторінки і сказати: «Гаразд, я щойно зробив щось нове і дізнався багато про себе; я також дізнався багато про те, про що не очікував дізнатися. Куди я хочу піти з цим у житті? Це може бути дійсно захопливо, якщо є правильні ресурси в правильній спільноті». Це частина інтеграції назад у суспільство. В іншому випадку, повертаючись додому, ми продовжуємо займатися тим, чим займалися раніше, якщо можемо це зробити.

Саме тоді стає небезпечно, і ми майже забуваємо про війну. Ми просто повертаємося до свого повсякденного життя. Але про війну не можна забувати. Є речі, які я дізнався під час війни, але які я ніколи б не дізнався про себе, і які зроблять мене набагато сильнішою, успішнішою людиною.

— Але це досить неприємно. Водночас якщо ваш син чи донька йдуть на війну і їхнє життя в руках командира, ви хочете, щоб ваш командир був здоровий на 50%? 75%? Ви дивитеся на мене. Я не на 100% здоровий фізично і психічно.

Але я все одно хотів повернутися на свою позицію і закінчити свою роботу. Для мене не мало значення, де були мої солдати, просто так сталося, що вони були в бою. Тож я створив шлях, щоб повернутися.

— Так. Але чи означає це, що в армії немає місця для людей, які мають інвалідність, які мають обмеження, які не досягають 100% того, на що здатні їхні однолітки? Ні. У війську є усі ті професії, які є і в суспільстві. У нас же є двірники, так? Тож коли військові кажуть: «Ти поранений, ти нам не потрібен, іди додому» — це дивно. Коли я найбільш вразливий і намагаюся з'ясувати свою цінність, досить дивно почути таку фразу, чи не так? Я думаю, що ми можемо створити культуру, яка дозволить пораненим людям ходити на тренінги, вчитися, а потім будувати щось далі. Вони досі можуть залишатися і допомагати армії, але, можливо, не на всіх посадах.

На початку воєн в Іраку та Афганістані  в американській армії не існувало такої культури. На її створення пішов певний час. Ми повинні були спонукати уряд написати нові закони і надати військовим певні повноваження. Ми повинні були змінити і навчити багато військових лідерів. Вам потрібні співчутливі лідери, які готові взяти на себе невеликий ризик, вірити у своїх людей і дозволити їм йти й виконувати свою роботу. Нам у США знадобився певний час, щоб це усвідомити.

Коли я озираюся назад, навіть за останні 10 років, в армії були незрячі солдати, які все ще носять форму і навчають. У нас був незрячий офіцер, який командував підрозділом — це було вперше в історії. Це не був бойовий підрозділ, але це був важливий підрозділ, який потребував хорошого лідера.

У минулому було небагато прикладів, коли поранені служили на керівних посадах. Однак зараз я вже збився з рахунку. Тобто є, мабуть, сотні поранених військовослужбовців, які залишилися в армії. І це робить армію кращою. Для того, щоб армія була більш різноманітною. Це для того, щоб солдати були кращими. 

Уявіть собі, що ви отримали поранення, повернулися і знову зібралися разом, маючи підтримку уряду, медичної системи та суспільства. Уявіть собі систему, яка все ще має недоліки, але достатньо хороша, щоб тримати тебе у формі і давати тобі можливість рухатися вперед у кар'єрі. Це та армія, в якій я хочу служити. 

Якщо ти молодий рядовий, 18 років, щойно зі школи, і це твій інструктор (Ді-джей показує на себе — прим. Свідомі») — це досить потужно. Так може бути.

Саме так. Є й інший сценарій. Система, з якої тебе викидають, щойно ти отримав поранення. І тоді ти мусиш розбиратися в усьому сам, боротися за медичне обслуговування, боротися за те, що ти вважаєш базовими правами. Я тут, щоб працювати? 100%. Але чи є у мене мотивація? Звісно, що ні. І моральний дух, і можливості цього підрозділу знижуються, тому що люди стають все менш і менш мотивованими.

Коли я вперше почав носити очний протез, він виглядав точно так само, як і здорове око. Це концепція «зробім вас таким, яким ви були до поранення». Проблема тоді полягала в тому, що обидва ока не були вирівняні по горизонталі. У мене залишилися шрами біля очей. Тож коли люди дивилися на мене, вони думали, що око виглядає нормально, а решта мене — ні. Вони були збиті з пантелику. Тож витріщалися ще більше і більше, намагаючись зрозуміти, що не так з моїм обличчям. Це було некомфортно.

Тож майже з самого початку у мене з'явилася думка, що я не хочу, щоб так було до кінця мого життя. Якщо ви збираєтеся витріщатися на мене, дозвольте мені дати вам щось більш мистецьке, що може підняти ваш настрій. Дозвольте мені дати вам icebreaker (це спосіб чи тема, яка сприяє в початку розмови. Денніс DJ Скелтон має протез з піратським прапором «Веселий Роджер» — прим. перекладачки). Тому що мені подобається, коли люди запитують: як це сталося? Тому що я дуже пишаюся тією сторінкою свого життя, коли я вирішив стати добровольцем, служити своїй країні, і в результаті вийшло те, що вийшло. 

Але таке життя. Ми всі робимо вибір, і цей вибір має наслідки. Ми просто намагаємося пройти через те, що називається життям, чи не так? І розважитися на цьому шляху. Отже, у мене багато різних протезів очей. Може, 12 чи 15. Різних типів.

— Воно виготовляється зі скла. Робиться зліпок за формою ока. Коли він готовий, у нього заливають скло, запікають, а потім художник бере палітру фарб і малює все, що ви хочете. 

— Так. Все одно ти робиш око. Скажімо, щоб зробити око, потрібно сім годин. Сім годин і п'ятнадцять хвилин, щоб щось на ньому намалювати. Але якщо ви хочете намалювати щось ідентичне іншому оку, це займе години. Тому лікарі люблять, коли я кажу їм, що хочу щось художнє.

— У мене є типове Пурпурове серце (військова нагорода в армії США, яку отримують ті, хто був поранений під час служби — прим. «Свідомі»), символ армії США, рибка Бета. Мій син дуже любить «Щенячий патруль», тому я потурбувався, щоб у мене був такий же символ, як у собак. 

— Гравітація — наш ворог, бо око саме по собі має вагу. Воно було вихідним отвором, а не вхідною раною. Очна ямка, яка тримає око, складається з частин. Тож кожні три-чотири роки вага ока опускатиметься в очницю. Якщо ви подивитеся на мене, то побачите, що вона починає опускатися. Напевно, у мене є ще рік, а потім я матиму операцію із заміною її. І буду повторювати цю процедуру до кінця свого життя.

— Інколи довше, інколи швидше.. Черги [до лікарів] були по пів року, а то й по року. Уявіть собі, мені треба до психолога чи до терапевта. Мені важко і потрібна допомога. Ветерани частково розбираються в цьому і можуть попросити про допомогу. Відповідь лікарів була: «Добре, ось вам запис, приходьте через дев'ять місяців». Але ж мені потрібна допомога прямо зараз. 

Тому були закони, згідно з якими, якщо очікування надто довге, то можна звернутися до приватної компанії, і держава оплатить це. Були й певні обмеження, але ідея полягала в тому, що якщо ти можеш отримати медичну допомогу швидше, ти можеш зробити це поза межами державної системи.

Чи працює це? Ми все ще вчимося, а тому іноді працює, іноді ні. Минуло 20 років, раніше цієї системи не було. Під час війни ми дізналися, що черги виникають, бо кількість людей, які потребують допомоги, перевищує кількість медичних працівників, навчених і найнятих державою. 

Солдати повертаються і це буде проблемою для всіх держав, що воюють. Тепер це проблема й українського уряду.

Завдяки ресурсам, які мають США, ми змогли спробувати різні речі навіть під час війни. Але як дізнатися, що політика провальна? Хто знає про це краще, ніж інші? Ветеран. Отже, як уряд дізнається, що ветеран не отримує того, що йому потрібно? 

Це цікава проблема. Чи створили ми мікрофони? Чи створили ми платформу, щоб ветерани могли висловити своє розчарування в такий спосіб, щоб чітко сформулювати та описати, що саме їм потрібно, і як вони не отримують того, що їм потрібно?

Комунікація між ветеранами та політиками складна. Бо йдеться про дві групи, які насправді не знають одна одну, і це призводить до того, що багато чого втрачається. Ветеранський світ емоційний. Однак політична зустріч, де пишуться закони, — досить нудна, і часом їй бракує емоцій. Як політик, я не хочу сидіти і розмовляти з кимось, хто кричить і свариться зі мною. Але якщо не знайдемо способу допомогти цим двом групам порозумітись та донести свої ідеї, ми ніколи не зрозуміємо, в чому проблему і не знайдемо рішення. 

Комунікації між політиком і солдатом, між бізнесменом і воїном мають непросту історію. Не так давно я влаштовувався на роботу, і мене не хотіли брати тільки тому, що я був на війні, бо була думка, що ветерани мають психічні розлади. Це, звісно, дурниця, але хто вчить СЕО? 

Потрібно багато часу, щоб змінити культуру, аби коли солдати поверталися з фронту додому, їх не судили за рішення, які вони приймали. Ми маємо справу з проблемою в суспільстві: не можна судити людину за одним рішенням, не вникнувши в суть, чи то ветеран, чи то ЛГБТК-особа.

— Після 20 років терапії я зрозумів і полюбив цю красу протиріччя, вкладену в поняття «боротьба за свободу». Якщо ти дійсно борешся за свободу, ризикуючи всім, що маєш, коли йдеш на фронт, то ти також борешся за свободу твоїх співвітчизників обирати, чи не робити цього. У цьому парадокс свободи і демократії. 

Я хочу мати можливість говорити все, що хочу, але водночас я не хочу, щоб ви говорили такі речі про мене. Як нам співіснувати? Воїнам важко, надзвичайно важко розділити ці дві речі. Якщо те, заради чого ми жертвуємо, — це наш тил, то виникає природне відчуття, що кожен повинен зробити свій внесок.

Зараз я буду максимально чітким — тут немає місця корупції і мудакам, які маніпулюють системою заради особистої вигоди.

Проте є група громадян, добрих людей, які не хочуть воювати. Але є й інші способи зробити внесок у зміцнення своєї країни, особливо під час війни. Ми щойно говорили про те, що в Україні не вистачає медичних працівників. Зараз ви воюєте. Ідіть служити своїй країні, вивчайте медицину чи психологію. Або станьте бізнесменом чи бізнеследі, створіть завод, щоб коли ветерани повернуться з фронту, ви могли найняти їх на роботу і таким чином допомогли відбудувати свою країну. У вас є багато вчителів, яким від 18 до 55 років, і вони на фронті. Ідіть і ставайте вчителями, наповнюйте школи справді хорошими педагогами, щоб подбати про наступне покоління. Для мене це і є служінням своїй країні.

Однак зазначу, що мені знадобилося багато часу, щоб подумати про це. Та я абсолютно впевнений, що це саме та країна, якою я б дуже пишався.

— Солдатам це подобалося — прикольно мати піратське око. Деякі люди, з якими я стояв у черзі в барі, говорили, що око круте, але далі цікавості не пішло. 

— Коли я був молодшим і неодруженим, якщо я стояв у черзі і до мене підходила дуже приваблива молода жінка, я просив її стати переді мною. Це все особистий інтерес. І якщо людина хоче поступитися місцем у черзі або заплатити за ветерана в ресторані — це, напевно, тому, що ця людина потребує цього. Не тому, що я про неї піклуюся, а тому, що так я буду почуватися щасливим. Це, напевно, егоїстично. 

Але знову ж таки, всі ветерани різні. Люди часто люблять стригти всіх під один гребінець і думати, що всі однакові. Деякі ветерани можуть цього хотіти. Деякі ветерани відчувають, що мають на це право. Я там служив, тому я повинен це отримати. Справді? У мене проблема з правами, ми просто люди, ніхто нічого не заслуговує. Ми просто намагаємося прожити це життя.

Я нізащо не проведу 12 років у коледжі, щоб стати лікарем. Нізащо. Тож чи повинні лікарі зараз йти служити на фронт? Пожежники, поліція. Бути поліціянтом у деяких містах США зараз — не найкраща кар'єра. Чи повинні вони йти на фронт? 

Потрібне зріле суспільство, щоб подивитися один на одного і побачити, наскільки ми взаємозалежні. Я не збираюся прокидатися о 2 годині ночі і витрачати 12 годин на заливку бетону, щоб ви могли спокійно їздити. Я цього не роблю, я живу в країні, де я можу цього не робити. Тож чи повинні будівельники зараз йти на фронт? Ми всі залежимо один від одного. Ви залежите від солдатів, які йдуть на фронт, а вони залежать від вас, щоб ви дали їм можливість висловитися, щоб їх почули. Здебільшого ці відносини не є прямими.

Я думаю, що це найздоровіший спосіб переходу для солдатів: витратити час на роздуми про те, яку вони відіграли роль, щоб зробити Україну сильною, і яку роль для цього відіграли люди, які не носять форми. 

В Америці була жовта стрічка. Люди носили її, щоб показати свою підтримку армії. Магніти на машинах, наклейки, безліч всього. Зараз для військової спільноти це як посміховисько. У нас є бездомні ветерани, є випадки самогубств серед них, вони борються, не можуть швидко та ефективно отримати медичну допомогу, не можуть отримати роботу. Люди наклеїли наліпку з жовтою стрічкою на свою машину, і все. Спочатку було інакше, це був символ національної гордості, і військовим це подобалося. Але це були лише слова, а не дії.

Але я думаю, що є способи розповісти цю історію. Якби тільки знайшлися розумні, завзяті журналісти, які захотіли б сісти і поговорити з ветеранами. Допомогти їм зібрати слова докупи і розповісти свою історію. Це безпрограшна ситуація: ви допомагаєте ветеранам, але також допомагаєте громадянам, які не служать, зрозуміти, які проблеми існують і які ресурси потрібні. Тому що громадяни мають ці ресурси: їхній мозок, їхній рот, їхнє перо. За допомогою цього можна подолати розрив. Кожен відіграє свою роль, але корупції та пільгам немає місця.

Після тривалої розмови Ді-джей прямує до свого готельного номера. Йому потрібно переодягнутися — на наступний вечір запланований офіційний виступ. Я залишаюся обдумувати щойно почуте. Це, безумовно, незвичайні ідеї. Але наскільки вони можуть бути прийнятними для України, враховуючи разючі відмінності між війнами та суспільствами?