Про амнезію громадянського суспільства
Президент Володимир Зеленський до початку повномасштабного вторгнення активно просував закон про деолігархізацію. Громадянське суспільство та влада мають багато непорозумінь, але є твердження, з яким вони погоджуються (щонайменше публічно): олігархи — зло.
Українське суспільство доволі вміло й ефективно навчилось кенселити людей. Здавалось би правила зрозумілі: росіяни — це погано, взаємодія з олігархами — табу. Це якщо говорити про основні предмети кенселінгу за останні три роки.
Однак щороку громадянське суспільство, представників влади, культурних діячів охоплює колективна амнезія, й вони перестають помічати великого слона в кімнаті. Слон у нашій кімнаті — конференція «Ялтинська Європейська Стратегія» (YES), яку організовує олігарх Віктор Пінчук.
Віктор Пінчук почав свою олігархічну діяльність, коли при владі був Леонід Кучма, з яким пізніше Пінчук породичався. Олігарх має свою стратегію закріплення в українському суспільстві — він розкидує численні культурні та суспільно-важливі ініціативи як горокракси і стає безсмертним у своїй ролі в Україні. Бо навіть Зеленський, який так агресивно виступав проти олігархів, не пропускає щорічної конференції YES.
Для того, аби розписати, що не так з Кучмою, потрібен не один матеріал, і я знаю, що такі матеріали вже є. Тож я зупинюсь на головній характеристиці — ймовірна причетність до вбивства Георгія Ґонґадзе. Більшості відомо й про касетний скандал, і про ставлення Кучми до журналіста, й про те, що ймовірний замовник вбивства досі не є покараним. Після вбивства Ґонґадзе родинні звʼязки з Пінчуком стали як ніколи вигідними для Кучми. Бо культурні та громадські діячі можуть скільки завгодно говорити про своє негативне ставлення до Кучми, але саме йому в очі вони дивляться, коли виступають на конференції YES. Бо саме він, відомий тесть і першопричина олігархату, сидить у перших рядах конференції.
Сила Пінчука полягає у вмінні вливати кошти в події, які держава самостійно зробити не може. Варто лише глянути, які всесвітньо відомі діячі приїжджають в Україну щороку, аби обговорити теми конференції. Для політиків і громадських діячів це хороша можливість створити нові та вигідні знайомства. Та водночас виникає питання, чи можемо ми говорити про створення інституту репутації, коли понад десять років підряд політики, військові, медійники не оминають нагоди відвідати подію одного з найвідоміших олігархів?
Іронія конференції полягає ще й у датах її проведення. Оскільки зазвичай вона відбувається напередодні річниці вбивства Георгія Ґонґадзе. Тож із доволі гіркою іронією можна спостерігати, як ті, хто відвідували конференцію, пишуть слова співчуття щодо роковин вбивства.
Чи потрібні Україні події, подібні до конференції YES? — Так. Проте зараз, із увагою та підтримкою міжнародних донорів, Україна може самостійно шукати кошти й організовувати конференцію. Звісно, на це потрібен час, людські та фінансові ресурси, але це не є неможливим. Однак спокуса прийти на все готове щороку перемагає.
Справа про вбивство Георгія Ґонґадзе є плямою на сучасній історії України. Оскільки замовників не покарано досі.
Колись я прочитала коментар, який добре врізався мені в памʼять — «Поки система покриває вбивць, ми всі Гонгадзе». Тож чи вдасться нам побороти систему, чи ми необачно стали її частиною?
Матеріали, опубліковані в розділі «Колонки», представляють думку автора чи авторки та можуть не збігатися з думкою редакції онлайн-медіа «Свідомі».
