По сусідству зі смертю. Репортаж із Часового Яру

Автор:
Макс Чорний
По сусідству зі смертю. Репортаж із Часового Яру

До Часового Яру мало хто їздить. Якщо добираються, то або залишаються назавжди, або втікають звідси чимскоріше. 

Жити там — це день бабака у телепрограмі «ЛотоЗабава». Ракети прилітають у сусідні будинки, а ти все ще чекаєш на джек-пот. Ніби по-дурному і наївно, а ніби й відчайдушно і щиро. Люди не виїздять із прифронтового пекла з різних причин, і засуджувати їх чи переконувати, не можу. 

Але можу розповісти, як живуть там люди, у Часовому Яру — за п'ять кілометрів від лінії фронту, на сході України, у місті, що пережило Голодомор і колись було найбільшим виробником вогнетривких виробів в Україні. 

Картина олією «Часів Яр»

Дорога до Часового Яру щедро всипана вибоїнами; пил змушує відчути себе героєм «Інтерстеллару» — так швидко і рясно він стелиться поверхнями, що деколи здається,  ніби ти на іншій планеті. Атмосфери додає повна відсутність інших автівок.

Шлях до міста самотній, ніби вдівець біля під’їзду, який чекає товаришів для партії в доміно. Самотній і підозріло тихий. Лиш поодинокі виходи української артилерії гріють вуха гуркотом. 

Фото: Макс Чорний

Ближче до околиць, окрім вибоїн, на дорозі з’являється щось схоже на протитанкові міни — залізні дурепи трішки підтоплюють дамбу самотності, яку звів східний асфальт.

Часів Яр — звичайне місто. Хіба що зі спаленими і розбитими ракетами будинками, шифер яких звисає стінами. Подвір’я встелені уламками, на хвіртках і воротах всюди видніється надпис «ЛЮДИ». Більшість зруйнованих осель — саме з таким надписом. 

Коли я дістався центру, мене зустріли байдужі очі місцевих, які понуро здіймали голову, почувши привітання. Не скажу, що вони були засмучені чи у розпачі, це було щось набагато глибше, що мені не зрозуміти. 

Крізь розтрощені паркани видно, як чоловіки намагаються завести доісторичний мотоцикл з коляскою, аби виїхати за місто і зловити зв’язок. Старенька жінка сидить на потрісканій лаві, у лівій руці тримаючи костур, а в правій — кота. На іншому боці вулиці пані розвішує білизну на іржавих арматурах, які підпирають стовпи електропередач, — теж розбиті. 

Зайчик приніс гуманітарку

Ми привезли у місто гуманітарну допомогу: шампуні, зубні пасти та інші засоби гігієни. Власне, найпростіші, базові речі, які є у кожному домі і які можна купити у найближчому магазині. Але не в Часовому Ярі.

По допомогу прийшли люди усі старші п’ятидесяти, тобто віку, що у Європі вважають лиш початком справжнього життя, у нас — початком кінця.

Фото: Макс Чорний

Одна бабуся з візочком, розміром з її саму, запитала за яблука. Їй 93 роки, а її онук — мій ровесник. Двадцятилітній молодий чоловік, який розмінює свою молодість на повітряні тривоги і новини про втрати близьких. Дізнавшись, що яблук не буде, бабуся почалапала додому, штовхаючи перед собою візок. Через похилену голову виднілись тільки відблиски золотавих листків на її кофтині. 

Інший люд спокійно, як кажуть місцеві «без суєти», без оглядок на звуки ракет, що пролітають, просто чекали своєї черги, щоб отримати гуманітарку. Можна сказати —  покірно, але кому ж скоряться люди сходу, якщо навіть перед лицем війни вони вперто тримають свій дім, або його залишки, відмовляючись покидати рідні стіни?

Місцеві залюбки показували розтрощені хати своїх сусідів, які або виїхали, або загинули. Показували касетний снаряд — місцева пам’ятка архітектури, що застрягла в сухій землі біля подвір’я розбитої школи. Їдальня порожня, кухня всипана уламками. Дитяче взуття ще подекуди валяється кабінетами. Класні куточки із вицвілими фото старости класу. 

Фото: Макс Чорний

Бабусі заспокоюють мене, коли я нагинаюсь через звук ракети, кажуть: «Та це далеко, синочку, не бійся». Вибухи тут вже нікого не лякають, усі прислухаються до свисту, а потім до звуку прильоту. Відгадують між собою — наступна буде ближче чи ні?

Місто потроху стає все нижчим. Як люди від часу стоптуються, так і Часів Яр все ближче тягнеться дахами до чорного грунту після чергової ракетної атаки. Уламки розсипаються подвір’ями, випромінюючи єдине, що я відчув там — безвихідь.

По сусідству зі смертю

Люди у Часовому Яру говорять про смерть так спокійно і легко, ніби це друг дитинства, якого вони не бачили зі школи, і от той повернувся у рідне місто. Про померлих сусідів — без сліз, про поранених — з турботою, але без жалості, про зрадників — без осуду і з теплими спогадами. Ті, хто евакуювався, переважно повертаються назад, коли закінчуються гроші. 

Вчора вбило сусіда навпроти, два дні назад забрали пару із паралельної вулиці. Новини взнаємо лише як виберемось десь-колись ближче до Костянтинівки. Усі, бляха, одне й те ж торочать нам — виїжджайте, виїжджайте, тьху йомайо. Куда, мать його їхати? За шо? На вулиці жити десь? За шо їсти купувати? Люди не розуміють, як оце тобі шістдесят, і у тебе крім будинку з огородом і сусідів більше нічого немає. Не розуміють. А от ми тут і сидимо. Когось вбило, так, війна є війна. Але ми досі живі. Тримаємось. Віримо. Що ще залишається? — говорять розгублено місцеві.

Дідуганчики попід розбитими шибками курять самокрутки, такі міцні, що волосся вилазить з цибулин. Говорять про новини — чотириденної давності. Але тут вони все ще актуальні. 

Смерть стала доброю сусідкою Часового Яру, і щодня знаходить собі компанію. Деколи навіть декілька разів на день. Спочатку її виганяли, цурались, боялись, але з часом, місцеві подружились із нею — бо що зробиш, як стара не хоче покидати місто? Правда, самі в гості її не звуть. Та й навіщо? Вона і так приходить, коли треба. 

Фото: Макс Чорний