План повоєнної відбудови: люди чи цеглини?
10 вересня у Львові пройшов Всеукраїнський молодіжний захід Молодвіж «4.5.0.». У рамках заходу архітектор, урбаніст, автор каналу «CHAPLINSKY VLOG» та заступник міністра розвитку громад і територій у 2019–2020 роках Юліан Чаплінський розповів про перспективи повоєнної відбудови, досвід інших країн і важливість децентралізації й залучення громадського сектору до відновлення країни.
Усе, що чуємо від українських посадовців різних рівнів — це «відбудуємо кожне житло, повернемо домівки всім громадянам, відновимо всі культурні пам'ятки». Архітектор Юліан Чаплінський вважає, що ці вислови не підтверджені жодною математикою, тому можна вважати це популізмом.
За матеріалами історикині та дослідниці міської тематики Лілет Бределс, є кілька фаз відновлення.
Перша фаза. Після припинення бойових дій домінують тимчасові притулки й інші форми тимчасового будівництва — від таборів для переміщення біженців до великомасштабної інфраструктури допомоги, де військові все ще відіграють велику роль.
Друга фаза. Люди намагаються відновити повсякденне життя. Справжньої координації немає, а відсутність контролю та єдиного процесу часто призводить до етнічних анклавів, закритих громад, незаконних поселень та розростання міст. На цій фазі структури починають обмежувати втручання і дають початок функціонуванню. Ця фаза також може запропонувати вікна можливостей для пропаганди позитивної взаємодії та зменшення ймовірності відновлення конфлікту.
Третя фаза. Інституції розпочинають більш скоординований процес, де виділяється простір, визначаються права власності та планується довгостроковий розвиток інфраструктури. Ця фаза нагадує звичайні процеси міського планування, під час яких результати обговорюються між різними групами та владою, а не є результатом спонтанних дій мешканців.
Негативні приклади відбудови
Бейрут, Ліван. Це було місто, де стикались європейська та азійська культури і яке було оспіване у музичних та інших мистецьких творах. У 1991 році, після Громадянської війни, Бейрут був зруйнований, а лінія розмежування заросла, як джунглі. Тодішній прем'єр-міністр «продав» народу формулу державного приватного партнерства. Створили корпорацію «Солідер», де приватну сторону зайняв він, а іншу — держава. Ця корпорація повинна була відповідати одночасно за міське планування та інвестиційний клімат. Вони намалювали нове місто — підіймали щільність, планували хмарочоси, будували багато доріг та розв'язок. Центральна частина міста фактично складалась з окремих будинків та насічених вулиць, а під ними — величезний підземний паркінг. Між районом, де жили справжні мешканці, та новоствореним центром виникло соціальне розмежування.
Приштина, Косово. Косово після війни обрало тактику «дозволяємо все, будуйте, що хочете». Але хаос призвів до чудернацьких архітектурних рішень.
Лілет Бределс виділяє такі фактори успіху відбудови:
- довіра;
- публічність: архітектори повинні стимулювати громадське життя, забезпечуючи місця для зборів людей;
- власність: архітектори мають співпрацювати з місцевими партнерами, щоб розвивати почуття відповідальності та прихильності;
- зайнятість: завдяки навчанню та найму місцевих жителів будуть зміцнені знання та зайнятість;
- безперервність: проєкт повинен продовжуватись після відкликання його ініціаторів;
- скромність: архітектори повинні враховувати концепції міста, громадського простору, громадянського суспільства та працювати з ними;
- безпека: необхідно підтримувати забезпечення індивідуальної та колективної безпеки;
- час: терпіння і наполегливість.
Позитивні приклади відбудови
Кабул, Афганістан. Американці залучили людей до відбудови. Через релігійну стурбованість, спочатку відновили святиню. Навколо храму був парк, до формування якого залучили охочих. Давали кошти на висадку, організовували спеціальні курси, тож у відновленні парку взяла участь ледь не половина міста. Пізніше це стало символічним місцем.
Музей апартеїду, ПАР. Частину музею обладнали для дітей, зокрема під скейт-парк. Так вдалося привабити дітей, ті приходили з батьками і мимохідь вивчали історію трагічних подій свого регіону.
Чаплінський остерігається, що після війни українське суспільство буде маргіналізоване, що може призвести до неконструктивних рішень.
Альтернатива маргіналізації — ініціативність.
«Я вірю, що чим більше буде громадських ініціатив у містах, ОТГ та інших адміністративних одиницях, які будуть «підтягувати» на горизонтальному рівні відносин урбаністів, архітекторів і охочих допомогти, тим більше це треба підтримувати. Якщо буде критична маса таких ініціатив, то у влади не буде шансів це зламати», — каже Юліан Чаплінський.
Як цьому протистояти? Аналізувати заяви на популізм, брати відповідальність та контролювати місцевих посадовців.
«Ми вже можемо будувати сотні комплексів, залучаючи різних архітекторів, але натомість нам говорять, що розробимо типові проєкти, бо це зекономить по 500 тисяч гривень», — наголошує архітектор.
Ще одна проблема полягає в тому, що українські архітектори «розбігаються» по світу від війни.
«Замість того, щоб креативний кластер повертати цікавими проєктами, влада приймає закон про повторне використання, а “продає” нам його, як про бомбосховища. У новинах було про те, що Володимир Зеленський підписав закон про обов'язкові бомбосховища, однак у тексті закону слів “бомбосховище”, “сховище” і “обов'язково” немає. Є посилання на те, що до кожного житлового проєкту треба розробляти “заходи з цивільного захисту”, які і так вже існують в нормативах. А слова “повторне використання” у законі трапляються 11 разів», — каже Юліан Чаплінський.
