Підсумки: література, музика та кіно. Анастасія Євдокимова, Павло Гоц, Антоніо Лукіч

Четвертий рік поспіль онлайн-медіа «Свідомі» в кінці грудня проводить підсумкові етери, на яких говорить про те, що змінилося в Україні за рік у різних сферах: військо, культура, медицина, освіта, суди та сфера політики. 

Ми запросили Анастасію Євдокимову, головну редакторку медіа про культуру «Сенсор», співавторку проєкту «Наразі без назви», Павла Гоца, учасника гурту «Nazva», Антоніо Лукіча, режисера «Мої думки тихі» та «Люксембург, Люксембург», щоб обговорити тенденції 2023 року у сфері літератури, музики та кіно.

Лише у Києві за 2023 рік відкрили 23 книгарні. Також повернувся офлайн-формат книжкових ярмарок. Зросла культура купування літератури. Темпи друкування та черги на два місяці вперед свідчать про запит від аудиторії.

Українська класика 1920-х років найбільш піддатна для цього. Ми впізнаємо себе у «Записках Кирпатого Мефістофеля» Винниченка, у «Дівчинці з ведмедиком» Домонтовича, у «Майстрі корабля» Яновського.

Українські ідеї у той час могли програти, але класика, яку перевидають зараз, дає нам змогу переоцінити власні революції, поразки й перемоги сьогодення. 

У передковідному 2019 році Україна була представлена на 11 книжкових ярмарках. Тоді багато стендів було профінансовано саме державою за участю видавців та авторів.

Масово в закордонних бібліотеках українські книжки стали зʼявлятися після повномасштабної війни. Goethe-Institut вклав багато ресурсу, щоб українські книжкові набори зʼявлялися навіть серед наймолодших читачів Німеччини, Польщі та інших. 

Серед проблем — українські книжки часто ставлять поруч із російськими на так звані східноєвропейські полички. Інша дискусія, це вибір між Заходом і внутрішньою потребою України. Освіта не вкладається в оновлення книжкових фондів шкіл. Тому існує величезна потреба в книжках у прифронтових, деокупованих тощо територіях. Ці дії мають бути системними.

Але для того, щоб вони могли отримати будь-яку зі світових нагород, потрібно не лише нагадувати про Україну, а й створювати переклади цих авторів іноземними мовами. 

Ми побачимо лише згодом, як автори, що стали популярними в онлайні, вплинули на розвиток літератури загалом. Ми не знаємо, що писатиме та чи писатиме взагалі Павло Вишебаба, наприклад, через кілька років. Але ми можемо констатувати факт його популярності вже зараз.

Більше 150 драматичних творів написано про 24 лютого, межу вторгнення. Усі вони були важливою рефлексією. За останній рік зʼявилося чимало нон-фікшну, есеїв, репортажів із деокупованих територій.

Таких книжок має бути ще більше, щоб ми себе зрозуміли та відрефлексували нашу травму як досвід. 

Найвеличніший текст про цю російсько-українську війну ще не написаний. Вірогідно, що автори цієї книги вже народилися. Але вони ще не знають про це. Як і ми. Десь є наш Ремарк і Гемінґвей. Однак звати їх не Еріх і не Ернест.

У 2023 році він продовжується, але тепер музиканти мають за нього боротися. Сьогодні це не тільки про мову, а й про самобутність музики.

Якщо говорити про артистів, які перейшли на українську мову, їх можна поділити на кілька категорій. Ті, хто «перевзувся», як Світлана Лобода. Ті, хто роблять це, бо так має бути, наприклад Монатік, який не створює нові пісні українською. Та ті, хто тепер створює нову українськомовну музику зі щирими, як здається Павлу Гоцу, намірами, наприклад Надя Дорофєєва. Останні її збори є доказом цього.

Російську музику досі слухають в Україні. Для того, щоб вона зникла з чартів, потрібно навчати свого слухача і глядача. Це відповідальність не тільки музикантів, а й кожного українця.

Освітні блоги, наприклад, Андрія Шимановського, Віталія Гордієнка, можуть бути прикладом того, як можна впливати на аудиторію і мотивувати переходити на українське. 

Широкий пост-панк та поп-панк зʼявився в Україні завдяки запиту аудиторії на заміну аналогічної російської музики. Існує запит на нові обличчя. Якщо раніше аудиторія скептично сприймала незнайомих виконавців, то цього року та сама Клавдія Петрівна увірвалася у топи чартів.

Серед улюблених артистів Павло Гоц називає BRYKULETS, TheKomaKoma у новому форматі, Андрія Бармалія, повернення ONUKA і Jamala до створення музики заради музики.

Серед улюблених українських альбомів — «ROOM» від ONUKA,  «QIRIM» від Jamala, «Перетворення» Ziferblat, «Ти лиш людина» Tember Blanche, «Осінній мініальбом» TheKomaKoma, нові альбоми від Renie Cares, «хейтспіч», «Пиріг і Батіг».

В Україні зріс попит на вініл. Видавці сміливо готові випускати тисячні тиражі платівок, коли раніше сто примірників могли продаватися роками за майже безцінь. Сьогодні тираж у 500-1000 штук може розлетітися за два тижні.

Окрім того, платівки часто купують люди, що не мають програвача у якості музичного сувеніру або на знак підтримки улюбленого артиста. 

Загалом в Україні згуртувалася когорта видавців, які між собою якщо не конкурують, то точно мають різне бачення. Це Vinyl Records, MoonRecords, Aby Sho. 

TikTok допоміг зрости таким українським виконавцям, як Клавдія Петрівна і гурт «Schmalgauzen». Соцмережа просувала не один трек цих артистів, а їхній стиль загалом. Зараз виклик української музики в постійному запиті аудиторії на нове. Новим виконавцям не треба розраховувати тільки на ТікТок.

Трек гурту Nazva «На Дно» розкрутився в Instagram. Існують способи просування через YouTube, Twitter та інші.

Ми осмислюємо життя через кіно й намагаємося достукатися до людей через емоції. Війна сьогодні стала частиною життя всіх. Такого кіно, як ми робили до 24 лютого 2022 року, вже не буде. У реальності, що розчаровує, не може бути фільму, який не розчарує.

Наступний фільм Лукіча буде дослідженням зміни людини. Автор відчуває право на «розчарування» аудиторії, але просить розділяти кенселінг та розчарування.

Рішення випускати фільм «Люксембург, Люксембург» у прокат було відповідальністю продюсера та дистрибʼюторів. Під час показів команда зрозуміла, що це рішення було виправданим, адже фільм сприйняли тепло. Кіно нагадало людям про знайому реальність.

Загалом 2023 рік відзначився зростанням українців до кіно. Є люди, які намагаються знищити цю довіру. Але на фоні зростання довіри показники «Люксембург, Люксембург» були відчутно високими.

Люди в Україні сміються над тими речами, над якими не сміються в інших країнах. Це те невидиме, що нас обʼєднує як націю і дозволяє нам не розмитися.

Українське кіно почало зʼявлятися на стримінгових платформах. «Носоріг» став одним із перших українських фільмів, що потрапили на стримінгову платформу «Netflix». Робота є прикладом примирення творчої фантазії автора Олега Сенцова та реальності, яка оточувала його під час створення цього фільму.

Це примирення вдалося. Однак українцям ще потрібен час для того, щоб осмислити цю роботу і дорости до неї.

Генетика українського кіно впирається у поетично кіно. Воно виникло як бунт проти соціального реалізму. Шароварщина — нездоровий «бурʼян», який із цього виріс. Його буде багато.

Кіно загалом може йти двома шляхами: те, що відволікатиме, та рефлективне. Кіно рефлексуватиме на руїни, не тільки архітектурні.

Будь-яке мистецтво можна підігнати під будь-який політичний курс. Мистецтво й політика одночасно хочуть панувати одне над одним. Але мова влади всюди однакова.

Цього року «20 днів у Маріуполі» Євгена Малолєтки потрапив у шортлист кінопремії «Оскар». Ми дивилися на Схід, з 2014 року ми почали дивитися на Захід. Перед усіма постав виклик, як пояснити світу, з чого складається наша реальність.

Кінострічка «20 днів у Маріуполі» є найважливішим документом нашого часу. Він опинився поза політичним курсом. Фільм відкидає усе зайве та розповідає, чому те, що відбувається, не має відбуватися.

У нашій реальності поки що це єдиний український фільм, який має отримати «Оскара». Кінопремія створювалася для того, щоб важливі думки були почутими. 

«20 днів у Маріуполі» — це та думка, яка має бути почутою, це правильні рефлексії на реальність. Якщо вони не будуть почутими, то й «Оскар» у наших реаліях перестане бути потрібним.

Сім авторських фільмів на рік, як це прописано у «Стратегії розвитку кіно до 2027 року» від Держкіно, є зневагою до цілої індустрії, що бореться за своє існування. 

Антоніо Лукіч припускає, що інший керівник Держкіно краще б справлявся зі своїми обовʼязками. Наприклад, Денис Іванов, засновник та керівник кінокомпанії «Артхаус Трафік», розуміє індустрію зсередини краще. Така людина мала б знати, що робити з кіно й митцями.

Українська кіноіндустрія втрачає покоління молоді. Держкіно мало б фінансувати дипломні фільми. Система запрацює, коли таке фінансування буде систематичним, а держава покаже, що вона турбується про молодь, та їй важливі нові голоси. А так звані мастодонти індустрії вже знайдуть кошти, за які вони робитимуть нове кіно. 

Оголошення конкурсу на фінансування кіно з боку Держкіно на наступний рік є хорошим знаком підтримки індустрії. За умови, що це не буде зливанням коштів на створення «псевдопатріотичного кіно».