Підсумки: деколонізація. Тетяна Філевська

Четвертий рік поспіль онлайн-медіа «Свідомі» в кінці грудня проводять підсумкові етери, на яких говорить про те, що змінилося в Україні за рік у різних сферах: військо, культура, освіта, зовнішня та внутрішня політики. 

Про деколонізацію говоримо з Тетяною Філевською — креативною директоркою Українського інституту. 

Деколонізація має кілька форм. Одна з них — теоретична, яка характеризується постколоніальним дискурсом. Деколонізація — це також міжнародний рух, який прагне позбутися всього, що має характер імперського панування. Ці процеси прийшли з Латинської Америки, країни якої були колоніями європейських імперій.

В Україні деколонізація — це частина визвольної боротьби проти російського панування. Спочатку в Україні почалися декомунізаційні процеси у 2014 році, але після повномасштабного вторгнення почалася нова хвиля деколонізаційних процесів, оскільки тоді багато українців усвідомили, що Росія — ворог. До цього споживати російське було нормою і суспільство це толерувало.

Україна прийняла два важливі документи: Закон про декомунізацію 2015 року та Закон про деколонізацію, який набув чинності влітку 2023 року. Другий передбачає зміну назв вулиць, населених пунктів тощо. Загалом він має на меті прибрати все російське з нашого простору. 

Але деколонізація — це низовий рух і зафіксувати усе в законі неможливо. Суспільство саме має прийти до усвідомлення, чому ці процеси важливі. Ми можемо знести усі пам’ятники Пушкіну, але люди можуть продовжувати його читати вдома. Перш за все деколонізація — це робота зі свідомістю.

Важливим тут є заміна герба на Батьківщині-матері з радянського на тризуб. Ця зміна супроводжувалася дискусією, яка вкрай важлива. Деколонізація — це також обговорення і в цьому процесі усі думки є цінними. Наприклад, були ті, хто казав, що пам'ятник Батьківщині-матері треба знести, бо він радянський, а були ті, хто не асоціює його з минулим і для кого він, навпаки, став символом захисту і стійкості. 

Наразі Український інститут працює над представленням українського питання на різних світових майданчиках. Спільно з іноземними партнерами  Український інститут працює над деколонізаційним гідом для міжнародних музеїв про те, як представляти українську спадщину.  Подібний гід вже був створений у Великій Британії, але у ньому непередбачений наш регіон. Це пов'язано з тим, що Росія не є класичною імперією у європейському розумінні. Колонії європейських країн завжди були за морем, мешканці тих колоній відрізнялися кольором шкіри від тих, хто жив у метрополії. Також вони відрізнялися рівнем розвитку. Україна була російською колонією, але рівень розвитку тут був вищим і вихідці з України могли займати високі посади в Російській імперії чи СРСР. Тому класичні підходи не розглядають Росію як імперією, але це вже змінюється.

Українцям треба вивчити власні історичні архіви, писати фахові книжки та вкладати у фахових науковців. Такі фахівці вже є — і вихідці з України, й іноземці — наприклад, Тімоті Снайдер чи Енн Епплбом, які добре вивчили наш регіон. 

Українцям треба заповнити інформаційні канали нашим баченням. Академічна система дуже повільна та консервативна. Але після повномасштабного вторгнення українського голосу стало більше, тому треба тримати цю динаміку та інвестувати в освіту та науку. 

З початку повномасштабного вторгнення є певні зрушення у країнах Центральної Азії та  Сакартвело. Але ці процеси невеликі — у Сакартвело, частину територій якого окупувала Росія, чи країнах Балтії досі є велика частка росіян, які просувають свої наративи. 

У самій Росії є народи, які втрачають або вже втратили свою ідентичність внаслідок колонізаційного тиску. Там є люди, які вважають, що якщо розхитувати Росію з середини, то це може призвести до колапсу імперії. 

Україні треба комунікувати з усіма. Принцип деколонізації: ніхто немає монополії на деколонізаційний дискурс. Деколонізація належить всім,  а травма колонізації лежить і на колонізаторі, і на колонізованому. 

Україна довго була позбавлена свого власного голосу. Тому для нас зараз важливо самостійно комунікувати зі світом і вибудовувати зв'язки.

Люди на окупованих територіях  живуть у суцільному страху. Треба вибудовувати довірливі стосунки з людьми там і формувати спільне бачення певних речей. Це включатиме інформаційну складову, освіту та культуру. Людям треба український продукт, який би задовольняв їхні потреби. 

У певних моментах російська мова стане інструментом донесення інформації. Це пов'язано з тим, що люди на ТОТ не мали можливості вивчити українську мову. Є багато випадків коли колонізовані народи продовжують використовувати мову колонізатора, наприклад країни Африки використовують французьку. 

Але поки Росія несе загрозу нам, її мова також для нас загроза. 

Ми маємо усвідомити свою відповідальність, ставити собі питання, займатися  самоосвітою, критично мислити, бути відкритими до світу та будувати прямий діалог зі світом, аби позбутися колоніального минулого.