Останнє літо в мирній Донеччині. Репортаж-ретроспектива

Автор:
Данило Бумаценко
Останнє літо в мирній Донеччині. Репортаж-ретроспектива

На карті важко знайти це село на Донеччині, бо воно не має назви. Для місцевих це «двадцять перша», бо тут розташована двадцять перша шахта. Найближче місто — Макіївка. Щоправда, до нього три години пішки, а прямих маршруток тут ніколи не було. 

Мої літні канікули минали в цьому безіменному селі. Кілометри залізничних колій, піщана курява та скелясті кар‘єри з водою. Серед таких пейзажів інколи траплялись зовсім не райдужні історії. Влітку 2013 року я востаннє приїхав на «двадцять першу». Село окупували в 2014, і відтепер усе, що в мене залишилось, — це спогади про той далекий час.

Перші кроки

Травень, 2003 рік, селище двадцять першої шахти.

На Донеччині всі дороги ведуть до териконів. Принаймні так було цього разу. Я розвалився в синьому візочку і вглядаюсь навколо. Ідилію порушує тітка та її чоловік. Бачте, закортілось повчити малого ходити. Ще не вмів сваритись, тому мовчки підкорився. Похмурість розтанула вщент після лоскотання та кидків угору. Непомітно навчання перетворилось у гру. 

Світлана сидить з одного боку, Артур — з іншого. Щоб отримати винагороду, треба подолати хиткі десять метрів. Мама спостерігає за мною, поки я вкотре падаю на землю. Коліна чорніють від пилюки. З кожним кроком додається впевненості в наступному. Нарешті відчуваю теплі руки, а це значить — я навчився ходити. Мама цілує, тітка лоскоче, дядько підкидає. На мить здається, що я вище за верхівку терикона. Раптом шершавий вітер здіймає куряву. Час рухатись додому, аби змити шахтарський пил з дитячої шкіри.

Вода в селищі двадцять першої шахти — це розкіш. Тут її дають за графіком: зранку та ввечері. Поки тривають золоті години, дідусь і бабуся набирають воду в каструлі та відра, баклажки та ванну. А відтепер і в мою зелену ванночку, щоб я побовтихався. Це їх буденний ритуал. Опалення в чотириповерховому будинку також доісторичне. На кухні є пічка, яку топлять деревом та вугіллям. Така система лишилася ще відтоді, коли мама була школяркою. Потім вона поїхала вчитись у Полтаву й зустріла тата. 

Дідусь Толя та бабуся Галя осіли на Донеччині, відколи дідусю запропонували тут роботу. Він працював на шахті, де спускався на глибину 800 метрів. У нього були величезні ніздрі та масивні руки. Та попри шахтарську суворість, зі мною він завжди був добрим.

Відтоді літні канікули проходили в дідуся. З тіткою, братом, мамою і місцевою шпаною. Бабуся померла в 2005 році. З часом тутешній дитячий світ змінився на дорослий. А потім розпочалась війна. У 2014 році селище двадцять першої шахти окупували. Проте я назавжди запам’ятав останні літні канікули в цих теплих краях. 

Бандерчик приїхав

Липень, 2013 рік

Я рідко говорив друзям, куди зникаю влітку. Бо як назвати місце без назви? Та й відверто, сам не знав куди їду. Мені вистачало — «до дідуся». Південь чи північ, захід чи схід — це мало турбувало 11-річного хлопця. Та друзів гризла допитливість. Якось я бовкнув, що їду в Іспанію на футбольний матч «Реал Мадриду». На Донеччині, подумав, теж багато сонця і новий стадіон. Майже Сантьяго Бернабеу. Пацани заздрили й попросили сувенір. Ось тут я і загнав себе в пастку, бо з сувенірів там хіба що шматок вугілля. Попри це, було дещо спільне між Іспанією та недрами Донеччини. Щоб дістатись туди, необхідно подолати довгий шлях. Щоправда, замість літака — потяг, електричка та калимага дідусиного товариша. Такий собі трансфер.

«На першу колію прибуває потяг №616 сполученням Полтава-Маріуполь. Будьте уважні та обережні», — лунає втомлений голос. Навколо був теплий липень, а в повітрі — нестримне очікування пригоди. Я стрибаю з ноги на ногу в червоних сліпах адідас, куплених на базарі. Так називають звичайні мокасини, які взувають на босу ногу. Голова тоне в реперській бейсболці, теж новій. Здається, що я зібрався на конкурс краси, а не в шахтарське селище. Насправді просто хотів вразити стилем місцевих хлопців, яких не бачив з минулого літа. Кожного разу ми знайомились, наче вперше. У нашому віці за один рік змінюється геть усе. 

О 19:37 потяг відправляється. Попереду девʼять годин дороги. Сонце поступово падає за обрій. Полтавські рівнини залишаються позаду. Я видираюсь на верхню поличку та мощуся на вологій білизні в спробах заснути. Сусідка поруч хропить на весь вагон. На сьогодні це моя колискова. За вікном проповзають вокзали Горлівки та Макіївки. «Наступна станція — Ясинувата», — будить провідниця. На годиннику пʼята ранку. 

Намагаюсь розплющити очі. Мама дістає з сумки спортивну кофту, бо на вулиці стало прохолодно. У кінці перону дідусь шукає знайомі обличчя. Ми нарешті знаходимось. Дід поголений і намащений одеколоном. «Бандерчик приїхав», — вигукує він. Бандерчик — від прізвища Бандера. Дідусь називає мене так, коли я бешкетую. За ці ж пустощі дідусь деколи звав мене баламутом. Він чіпляє дорожню сумку на плече. Там лежить особливо важливий гостинець — пахуча підчеревина. Каже, в усьому Донецьку немає такої. Та поки це заборонений плід. Нам лишається чекати годину дизель, який підкине до станції Кринична. Там вже стоїть старенька розвалюха на колесах дідового друга Вітька. 

Намагаюсь спертись головою об дзеркало, але нас хитає з боку в бік. Машина блукає полями. Сором’язливо здоровкаюсь з безвухим Вітькою, який не мав вуха. Він ніколи не розповідав де загубив його. Можливо, патологія, а можливо, хтось відрізав за борги — тут таке буває. Наприклад, інший друг дідуся, на прізвисько Охтирка, винний йому незначну суму. Тепер він боїться виходити на вулицю. Лише іноді засмагає на балконі. Зараз боржник спить, як і всі навколо. Біля під‘їзду лежать колоди дерев, а під вікнами розмістилися лебеді з шин. Посередині розкинувся пустир, точніше — футбольне поле. Вітька тисне руку дідусю і вшивається у власних справах.

Квартира миттєво наповнюється гамором. За сервантом дід зберігає мої фотографії. Мама розпаковує гостинці й лягає відпочити після виснажливої дороги. Дідусь ласує підчеревину й теж засинає. А я не можу заспокоїтись і прагну пригод. Та вони знаходять мене самі.

Він хоче бути дитиною

Мама розтрощила мої плани й заборонила гуляти в червоних сліпах. Мовляв, їм ще місяця немає, а я не вмію берегти речі. У шльопанцях гуляти не хотілось. Запах засмажки дражнить ніздрі, вечеря наближається. «Данюша, сходи по хліб», — гукає мама з кухні під дивний гуркіт кухонних приборів. Вдаю, що не почув. Та вона продовжує гукати. Лише одне могло змусити мене вийти у світ Божий, а точніше — одна. Її звати Маша. Вона найдоросліша серед усіх, їй — 14. Я був молодшим за неї на три роки. Проте в Машу мало хто закохується. Зачіска під хлопчика, чудернацький портфель, високий зріст. Кожний знав, що вона вже вміє цілуватись, тому хотів отримати приватні уроки. І я теж. Проте на відміну від інших, у мене шансів майже не було. І не тільки тому, що мені лише 11. Вона сміялась із мого суржика, хоч я і намагався говорити російською. У селищі двадцять першої шахти я відчуваю себе чужаком. Однак поцілуватись із дівчиною хотілось. Я поглянув у вікно крізь дерево. Маша гуляла, як і завжди. Мама дозволила забрати решту з хліба, тож пірнаю в розтоптані капці та рухаюсь до магазину «Горняк». 

Дідусь лагідно називає це місце «Горнячок». Тут постійно наливають колишнім шахтарям. Після посиденьок вони часто виповзають звідси п’яними. Для інших «Горнячок» — це гарний асортимент продуктів. Я ще не купив хліб, а вже обираю сухарики на решту. Спробую ними підкупити Машу. Думаю, який смак обрати. Раптом доведеться цілуватись одразу після них? У магазині багато етикеток російською. Та більше дивує, що майонез «МакМай» продається у формі ковбаси. Я тикаю пальцем на буханець і покидаю радянські інтер’єри магазину. Дорогою намагаюсь ухвалити рішення: краб чи бекон.

Плямкати мамин суп немає часу. Та й чесно, якось він не лізе, адже я ось-ось підкорю серце дами. Не робити ж це із повним шлунком. Мама погрожує, що забере решту. Вимушено наминаю пів порції та тікаю, з’ївши кілька ложок. Маша та хлопці нудьгують на гойдалках. Ступаю у високій траві, лякаючи коників. Несподівано всі діти на майданчику розбігаються, і тут я помічаю хлопця. Він замурзаний і з оголеним торсом. Це — Артем, ми дружили кілька років тому. Він гатить траву палкою й абсолютно спокійно наближається до гойдалок. Серце тьохкає, руки німіють, а ноги хочуть бігти. Я заскакую в під’їзд разом із Машею. Тепер ніяких поцілунків не хочеться, лише врятуватись від Артема.

Ми піднімаємось на останній поверх. Звідти дивимось крізь вікна на подвір’я. «Тільки не до нас», — промовляю подумки. Малий хуліган намагається вдертися до під’їзду, щоб напасти на жертву. Наближається наша черга. Вищі сили не відгукнулись на вмовляння, бо Артем вже підіймався вверх сходами. Перший поверх, другий, третій. Я вперше бачу Машу наляканою і сам тремчу, неначе кролик. Артем, напевно, чіпляє тільки місцевих, бо на мене він лише обережно поглядає. Намагаюсь уникати зорового контакту з бешкетником. А він тим часом трясе кишені Маші. Але у дівчини нічого цінного немає. Раптом якийсь дідько тягне мене за язик. 

— Не трогай нас, — кажу.

— А то что? — відповідає Артем.

Тепер я також законна ціль для хулігана. Та мою хоробрість він швидко вгамував, діставши з кишені ніж. Я віддав решту, на яку хотів купити сухарики, та почав ворушити пам’ять Артема. Нагадав про те, як ми грались у козаків-розбійників та пили воду з однієї пляшки. Місцевий бешкетник нічого не згадав, але відпустив нас. Ціна звільнення — цукерки. Я пообіцяв, що одразу їх винесу, але збрехав. Я біжу додому та розповідаю мамі про інцидент. Брат саме гостював у дідуся, тому хотів сходити на розборки, але мама зупинила його й вирішила піти сама.

Артема на вулиці вже не було. Варіантів, де витрати гроші, на «двадцять першій» не багато. Ми чимчикуємо в «Горнячок» і не помиляємось. Артем саме купує сухарики й гордо виходить зі своєю здобиччю. Та на вулиці на нього вже чекає мама. Вона заламує малому руки й лякає заявою в поліцію. Після десятка лайливих слів він каже, що «більше так не буде». Ми не віримо йому, але відпускаємо, бо поліція ніколи не доїжджала сюди. Дорогою додому зустрічаємо сусідку. Вона розповідає, що в Артема вся родина сидить у в’язниці, а підліток живе з бабусею-пиякою. На роботу хлопця не беруть, бо він ще дитина. На той момент йому було всього 13 років.

Подарунок від брата

Мама навчалась у місцевій школі №83 та грала в театральному гуртку. Деякі друзі юності виїхали з «двадцять першої». Проте в більшості такої змоги не було. Сусідка Іра застигла в перманентному ремонті. Жінка живе з обдертими стінами та холодильником у вітальні. Її чоловік працює машиністом, тому зарплатня в нього маленька. Син Богдан цього року йде в перший клас. Подруга Лєнка живе трохи далі, у Нижній Кринці. Скільки її знаю, вона завжди мала звичку бавитися своїм волоссям. Інших мешканців не турбує зовнішній вигляд. 

Тут швидко старіють. У чоловіків налиті обличчя від алкоголю та хвилясті зморшки. А в жінок вже в 40 років стоять коронки на зубах. Краса в цьому селі нікому не потрібна. Люди працюють — це їх буденність і свято водночас. Щороку подруги чекають на маму. Їх звичне життя змінюється на два тижні. Вони випивають у сараї в Ірки, а потім дуркують до ночі. Наприклад, колись танцювали під вишнею, а потім гайнули в дике поле. Далі тільки залізнична дорога й теплотяги з вугіллям. 

Ще одна розвага для мами — зустріч випускників. Однокласники з’їжджалися для цього дійства з усіх навколишніх селищ. Сюди вхід дітям заборонений, тому я лишаюсь вдома. Мама дає цінні вказівки дідусю: чим мене годувати, у що одягати та як вгамувати. Щоправда, у діда були інші плани — напитися в «Горнячку», а потім впасти обличчям у подушку. Добре, що в цей момент пролунав дзвінок, бо інакше я вмер би від самотності.

Ми зустрілися з братом потайки від дорослих. Однак так було не завжди. 20 років тому Сергій відмовився ходити на збори до свідків Єгови. Батьки вирішили наказати грішника — відмовились давати йому гроші. Мовляв, тепер у нього самостійне життя. Сергій переїхав жити до дідуся й почав блукати по світу в хрустящих штанах та зеленій футболці. Спочатку він подружився із чаркою, а потім почав красти будматеріали в батька. Інколи брат буянив. Колись на п’яну голову штовхнув дідуся. За це рідні вигнали його з дому. Якось брат хотів стати на праведний шлях. Він лежав під крапельницями, лікувався. Та мотивації вистачило лише на кілька місяців. Від нього відвернулись усі, окрім мене. Тоді я просто любив брата й не думав про те, що Сергій — пропаща людина. Як і кожний старший брат, він хотів балувати молодшого подарунками. Того вечора він подзвонив мені і каже: «Виходь». Поки мама не бачить, я надягаю червоні сліпи адідас та біжу розважатись із Сергієм.

Надвечір усе навколо стигне після спеки: мармуровий пам’ятник Максиму Горькому, металеві дахи та кам’яний асфальт. На «двадцять першу» спускається сон. Ми чекаємо повної темряви на бордюрі. Сергій цмолить пляшку пива та розпитує про життя. «Хтось ображає?» — питає він. Я жаліюсь на однокласника. Він ставить пиво на землю і демонструє на мені декілька бойових прийомів. Інколи скрикую від болю: «Досить, я запам’ятав», — кажу. Лишилась практика, а з цим важче. Бо, правду кажучи, я боягуз. Подвір‘я поглинає гнітюча темрява. У під‘їзді квакають слизькі жаби, які вискочили з підвалу. Я боязко пролізаю під стінкою і наздоганяю Сергія.

У кімнаті лежать сліпі дідусь та бабуся. Це — батьки тата Сергія. Розповідаю стареньким про Полтаву та школу. Сергій підправляє подушку, хоч дідусь не просив. Раптом він дістає нізвідки шприци, розчин та пігулки. А потім заходить за стіну та киває на двері: «Пішли», — каже він. Сергій нічого не пояснює, а я нічого не питаю. Ми крутимось темними дворами, і я ледве встигаю бігти за ним. Знову пірнаємо в під’їзд. Сергій стукає в розписані маркером трухляві двері. З кімнати світиться дурманне рожеве світло. Цього разу я лишаюсь чекати в під‘їзді.

Вже на вулиці Сергій відхльостує купюра за купюрою і простягає стос п’ятірок. «Морозиво купиш собі», — каже брат. Я фальшиво посміхаюсь та дякую. Тиснемо одне одному руки, й силует старшого брата зникає. Чутно лише шарудіння його штанів. На годиннику близько дванадцятої. Дідусь спить, а мама ще гуляє з однокласниками. Я крадусь у спальню та підіймаю коробку з-під пилососу. Пірнаю під саму стінку й ховаю гроші. За декілька хвилин прийшла мама.

— Як справи? — питає.

— Все добре, грали з дідусем у футбол, — відповідаю я.

Донецьк — це селище 21 шахти 

Липень, 2013 рік, місто Донецьк. У кінці літніх канікул ми з родичами завжди їздили в Донецьк. Це вагомий привід взути червоні сліпи й накинути реперську бейсболку. На початку року в парку Щербакова добудували аквапарк, тому цього разу поїздка не обмежиться фотографуванням троянд і металевих фігур. Але найбільше я хотів потрапити на Донбас Арену, де Кріштіану Роналду програв Євро-2012. Це місце болю для кожного фаната гравця. Зранку ми рушили перекладними маршрутками в місто. Поволі будинки виростали, а люди змінювались. Костюми, стильні зачіски, фотокамери. Навколо брендові магазини й гори продуктів у візках. Від «двадцять першої» лишилось тільки сонце, хоча, здається, й воно світить у Донецьку яскравіше. 

Мама влаштовує екзекуції та змушує фотографуватись. Я бунтую, бо встати в позу «нюхаю троянду» — це не стильно й навіть соромно. Висмикую в мами камеру. Відтепер влада в моїх руках. Щоправда, оператор з мене — такий собі. Знімаю клумби, озерце та прилягаючі офіси. В аквапарку «Aqua Sfera» фотографую одну гірку, другу, третю. Та все це — не мій Донецьк. Мій Донецьк — це «двадцять перша». 

Після водних розваг їдемо на Донбас Арену. Здається, я не збрехав пацанам, бо це й справді схоже на Сантьяго Бернабеу. Тільки замість логотипа «Реалу» тут емблема «Шахтаря». Я лежу на м’якій траві та мрію про те, що наступного року потраплю всередину. І можливо не сам, а з друзями. 

Проте планам не судилося здійснитись. 12-14 квітня 2014 року селище 21 шахти окупували. У полях, де гуляли мамині друзі, стояли системи залпового вогню. Сусідка Іра виявилась колоборанткою, а її син Богдан вступив на навчання до російського університету. Син маминої подруги Лєнки пішов служити на бік днр. Дідусь виїхав із села в 2014 році та помер у Полтаві. Брат Сергій відсидів рік у СІЗО та, врешті, спився. 19 травня 2024 року він наклав на себе руки. Кілька місяців тому ми дізналися, що росіяни хочуть «націоналізіровати» дідову хату. Там назавжди залишились спогади про дитинство, сімейні архіви з фото та дитяча зелена ванночка.