«Ніхто не вірив, що день ми закінчимо живими»: як українські військові зустріли повномасштабний наступ

«Ніхто не вірив, що день ми закінчимо живими»: як українські військові зустріли повномасштабний наступ

У кожного українця є своя історія про те, як для них почалось 24 лютого. Росіяни атакували на світанку, коли більшість цивільного населення спала перед робочим днем. Однак вже тоді українські військові були на позиціях і прийняли удар. 

«Нас підняли за тривогою ще 22 числа і відправили у південному напрямку», — розповідає представник одного з батальйонів. 

Свідомі поспілкувались із тими, хто з перших годин повномасштабного вторгнення на різних напрямках зустрічав наступ росіян.

З листопада 2021 року бригада перебувала на полігоні «Широкий Лан» на Миколаївщині, де проходили навчання і тренування. Наприкінці лютого їх передислокували на полігон «Олешківські Піски», що на лівобережжі Херсонщини. 24 лютого бригада зустріла саме там.

«Це трохи інша ситуація, аніж на Донеччині чи Луганщині, де протягом восьми років велись бойові дії, а військові зводили кріплення та окопувались. На Херсонщині до останнього ніхто не очікував наступу. Там не було укріплень — відкриті степи», — пригадує пресофіцерка 59-ї ОМБр лейтенантка Оксана Кобець.

Російський десант висадився на Антонівському мосту, і таким чином бригада опинилась у повному оточенні. Основним бойовим завданням було вийти з нього і закріпитись на позиціях — сили росіян переважали, а тому ведення активних боїв за Херсон було надто складним і ризиковим. У бригаді ухвалили рішення йти через міст.

«Бій був важким, але наші танкісти прорвали оточення і, за підтримки артилерії, бригада вийшла з мінімальними втратами», — розповідає Кобець.

Росіяни намагались пройти до Миколаєва, але військові, що закріпились на позиціях, стримали наступ. До листопада на цьому напрямку велись жорстокі бої, а потім українці перехопили ініціативу і деокупували Херсон.

«Звільнити Херсон для нашої бригади було справою честі, бо на початку повномасштабного вторгнення ми були змушені його покинути», — каже Оксана Кобець.

Від жовтня 2021 року частина батальйону виконувала завдання у складі розвідувального загону на Кримському перешийку, в районі Чонгара. Військові вели розвідку прилеглої території, зокрема у районі тимчасово окупованого Криму. 

«Так, наші підрозділи перебували біля тимчасово окупованого півострова, але Росія і раніше постійно здійснювала маневрування там своїми військами, проводила навчання. Тому якісь чіткі ознаки подальшого наступу, окрім тих які вже надходили перед 24 лютого, було важко розпізнати», — розповідає заступник командира батальйону з морально-психологічного забезпечення майор Юрій Швець.

Швець пригадує, як військові думали, що повномасштабна війна можлива, розглядали ймовірність того, що росіяни будуть посилювати Донецький напрямок чи наступати на Маріуполь з півдня, але не могли передбачити, що вони повернуть в бік Запоріжжя та Миколаєва і будуть атакувати на півночі.

«Наслідки наступу, які Росія зараз зазнає, були прогнозовані, тому ніхто не вірив, що росіяни наважаться на повномасштабне вторгнення. За тих ресурсів, що були у російського війська, людина в здоровому глузді такі рішення б не ухвалила», — каже заступник командира 131-го ОРБ. 

Чіткі сигнали про те, що буде відкрита збройна агресія проти України, військові отримали тільки за кілька діб до повномасштабного наступу. Коли на початку повномасштабного вторгнення російські війська швидко переміщувались з тимчасово окупованого Криму, розвідувальний загін з боями відступив. Вийшли без втрат, у полон ніхто не потрапив. Військові об'єднались із іншими підрозділами та вийшли в район Запорізької області, де перебували до осені. 

Іншу частину батальйону 22 лютого підняли за тривогою та відправили у південному напрямку [місце базування 131-го ОРБ — Вінницька область — прим. ред.]. Спочатку військові перебували в Одеській області, а коли почався наступ росіян на Миколаїв — окремі розвідувальні групи працювали на Миколаївському напрямку.  

Ближче до контрнаступу на Херсонщині частини батальйону обʼєднались і досі разом виконують завдання на півдні України.

Напередодні повномасштабного вторгнення 72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців перебувала у пункті постійної дислокації у Білій Церкві на Київщині. 

На початку лютого 2022 року бригада перейшла під порядкування Сухопутних військ обороняти Київ. Командувач 72-ї ОМБр Олександр Вдовиченко розповідає, що у 20 числах лютого бригада почала підготовку до оборони міста — завозили техніку і підрозділи на околиці столиці.

«24 лютого частина бригада вже перебувала на околицях Києва і займала смугу оборони, решта перебувала або на марші, або в дорозі до Києва. Особисто я у той день був у Білій Церкві», — говорить Вдовиченко. 

Говорить, що інформація про можливе повномасштабне вторгнення вже поширювалася,  тому бригада готувалася. 

«Ми постійно вдосконалювали свої навички. Бригада завжди має бути готова виконувати бойові задачі. Саме це вона і показала 24 лютого», — каже військовий. 

23 лютого тодішній командувач 72-ї бригади проводив реконструкцію майбутнього району бойових дій. Об’їхав правий берег річки Ірпінь, поїхав на Бучу і Бородянку, а коли повертався отримав повідомлення про те, що росіяни підуть на Київ.

«Те, що буде наступ, було відчутно навіть у повітрі. Всі це розуміли, але ніхто не хотів у це вірити», — каже військовий. 

Олександр Вдовиченко розповідає, що наступ росіян на Київщину не очікували. «Була інформація, що основний удар противник завдасть по Чернігівщині. А те, що така кількість сил і засобів піде на Правобережну Україну, а це лівий фланг оборони бригади, не очікували», — розповідає військовий.  

23 лютого Олександр Вдовиченко зібрав нараду та попередив про можливий наступ. Після цього приліг трохи поспати. А прокинувся вже, коли почув вибухи. Паралельно з цим йому зателефонував командувач Сухопутних військ. «Сказав їхати у Київ», — розповідає він. 

Вже 24 лютого 72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців прийняла перший бій. Також в обороні Києва брали участь і підрозділи Національної гвардії, Головного управління розвідки, батальйони територіальної оборони, зведені десантні підрозділи та добровольчі батальйони. 

Саме на Київщину росіяни перекинули свої «елітні підрозділи». У документах, які отримали військові, йшлося про проведення триденних «навчань на незнайомій місцевості». Військовий вважає, що те, як українці воювали за свою землю на Київщині, можна вважати вершиною виконання конституційного обов'язку.

«Вони очікували, що тут їх зустрінуть, як визволителів, та [росіяни] захоплять Київ. Але спротив людей і ті нелюдські сили, які доклали люди під час оборони столиці, кожен цивільний, який приходив і брав до рук зброю, щоб воювати за свою домівку і рідну землю, воювали на рівні, а подекуди навіть краще, ніж елітні підрозділи Росії», — каже Вдовиченко. 

Одного разу військовому здалося, що їм не вдасться вистояти. «Ми тоді зазнавали втрат. Однієї ночі вийшли з Шаманом [позивний побратима] і сказав, що найголовніше не потрапити в полон. Найважче було втримати визначені нам позиції, бо якби росіянам вдалося зайти хоча б на околицю Києва, події розгортались б по-іншому», — розповідає командир. 

Під час оборони Київщини Олександру Вдовиченку запам'ятались два випадки. 

«Одного разу в Горянці по дорозі зустріли бабусю років 60. Запропонував вивезти її звідси. А та відповіла, що вона цю хату побудувала, і якщо її доля, щоб цієї хати не було, то нехай її також не буде. 

Інший випадок, коли поранений боєць рвався на Мощун, коли я запитав навіщо, він відповів, що там  лежить  його брат», — пригадує він. 

Заступник командира полку Сергій Цісарук розповідає, що полк «Азов» постійно готувався до повномасштабного вторгнення. 

«Ми розуміли, що рано чи пізно буде та сама “велика війна”, але ніхто не розумів дати. Перші дзвіночки були ще весною 2021 року. Тоді розраховували, що Росія нападе 9 травня, коли виводили в райони зосередження, але тоді виявилася не готовою», — каже Цісарук.

Він розповідає, що до кінця січня полк готувався до навчальних курсів для молодших офіцерів,  які проводяться щороку. 

«Але прозвучала інформація, що на штаб 12 бригади НГУ прийшов наказ про підготовку плану оборони Маріуполя. Ми тоді здивувалися, адже війна йшла не перший рік, а такий наказ висунули вперше», — каже заступник командира. 

Він пояснює, що 12 бригада НГУ «заточена» під інші завдання, не настільки бойові як полк. Тому вони звернулися до Азова по допомогу у розробці плану. 

З його слів, 17 лютого командир полку «Азов» Денис Прокопенко поставив перед командирами батальйонів, оперативними відділами і розвідкою задачу підготувати план дій щодо оборони Маріуполя. 18 лютого полк «Азов» провів нараду. 

«На нараді Редіс сказав, що Росія може проводити навчання і до цього можна поставитися халатно. Але ми не можемо цього зробити, бо якщо Росія не нападе, а ми підготуємось, то будемо молодці. Або Росія нападе, і ми не підготуємось — це буде найбільша помилка», — розповідає Цісарук. 

Після цього полк почав вести підготовку, але не міг здійснювати певних практичних дій,  оскільки у місті мало хто вірив у напад. 

20 лютого заступнику командира зателефонували і повідомили, що є інформація про те, що наступ таки відбудеться,  після чого він поїхав на рекон [збір інформації про противника чи місце ведення бою]. 

«Пам'ятаю, як на девʼятому поверсі багатоповерхової будівлі з балкона роздивлявся “Азовсталь” і думав, де ми будемо розміщувати командний пункт. У мене був просто знімок з космосу заводу, і ми вибирали приблизно, де будуть розміщуватися наші сили», — каже він. 

Пізніше подзвонив начальник штабу полку Богдан «Тавр» Кротевич і сказав, що потрібно терміново прибути на базу в Юріївку. Там Цісарук почув доповідь розвідки, що у напрямку Маріуполя вийшли десантні кораблі. Тоді весь підрозділ перевели у підвищену бойову готовність. 

21 лютого у Маріуполі пройшла перша нарада штабу оборони. «З кожним днем ближче до 24 лютого ми розуміли, що буде щось серйозне. Почали готувати техніку, а десь 22 чи 23 числа отримали інформацію від розвідки, що противник готує наступ на 25 лютого», — каже заступник командира полку.

23 лютого Сергій Цісарук працював допізна і десь близько першої години ночі ліг спати, тому що розумів що «24 [лютого] — крайній день, коли треба встигнути все доробити, бо 25 не вийде». 

«Приблизно о 4 ранку подзвонив Тавр і сказав, що почалась війна. Спочатку не повірив, запитав, що за жарти, і кинув трубку. Він передзвонив і сказав, що треба йти на командний пункт. У мене все було готово, вдів каску, бронік і взяв все необхідне», — розповідає військовий.

Після того, як Сергій Цісарук прибув на командний пункт, Денис Прокопенко сказав, що вони їдуть на штаб оборони Маріуполя. Коли приїхали в місто,  побачили, що місцеві не сильно хвилюються. Десь було чутно вибухи, на Лівому березі працювала артилерія, проте в місті ходив громадський транспорт. 

«Все було цілком нормально. Місцеві не сильно звертали увагу на вибухи, бо до того вже тривало загострення на фронті. А коли відбувається загострення, на Східному [мікрорайон міста] завжди було чути вибухи», — каже він.

Під вечір 24 лютого усі підрозділи зайняли свої позиції, а командування почало налагоджувати роботу. У напрямку Східного працювала розвідка, інші підрозділи не вступали у бій, а готувалися до оборони. 

«Добре пам'ятаю, що 26 лютого військові батальйону, які стояли у напрямку Бердянська і якими командував Микита “Раз-два” Надрочій, жартували, щоб їх відправили на Східний трохи повоювати, “бо у Києві знищують противника,  а вони так і не повоюють”», — розповідає Цісарук. 

Заступник командира полку «Азов» пояснює, що коли розробляли план оборони Маріуполя, розуміли, що задача неможлива до виконання, бо сил і засобів недостатньо. 

«Але ніхто не здався, не опустив руки. Вирішили, що зробимо усе можливе, щоб виконати задачу, бо іншого вибору не було», — каже Цісарук. 

18 лютого військовослужбовці дев’ятої роти 92-ї бригади передислокувалися у Куп’янські ліси, а 24 лютого, почувши першу тривогу, вже виїхали в район Куп’янська зайняти оборонні позиції. Тоді отримали першу інформацію про наступ росіян та можливу висадку російського десанту. 

«Із 2014 року ми були в режимі очікування. Постійно перебували в готовності», — розповідає військовослужбовець 92-ї бригади Анатолій. 

24 лютого бригада вперше зустріла росіян в районі Токарівки. Бої протягом цього дня військовий називає епізодичними.

«Спочатку ми зустрічали російських військових, зупиняли їх та їхали на інші ділянки. Після того на наші позиції заїжджали більш оснащені підрозділи. У нас було два бронетранспортери, тому довелося розбитися на групи, оскільки не мали можливості зупинити 10 танків», — розповідає Анатолій. 

У перші дні повномасштабного вторгнення бійці переміщувалися в районі кордону. Військовий зазначає, що для нього перший день війни тривав з 23 по 27 лютого, коли вперше вдалося поспати декілька годин. 

«Перший день війни погано пам’ятається, оскільки він тривав [кілька днів], тому що почали 24 числа, а вперше заснули 26 чи 27 лютого. Постійно доводилося переміщуватися, тому ми не могли ні спати, ні їсти, лише пили воду», — каже військовий. 

За його словами, основним завданням військових на Харківському напрямку було зупиняти колони російських військових, а далі чекати підкріплення. 

«У перший день було страшно, оскільки ніхто не вірив, що війна може статися. Коли вже усвідомили, що Росія на нас напала, більша частина, тих, кого я знаю, почали дзвонити своїм рідним та прощатися. Ми всі були готові йти до кінця і ніхто не вірив, що цей день ми закінчимо живими», — каже військовослужбовець 92-ї бригади.

Заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення  92-ї окремої механізованої бригади із позивним Святий доєднався до бригади 24 лютого. Раніше служив у бригаді з грудня 2016 по січень 2019 року на посаді заступника командира роти з озброєння. 

«У свій час я служив в 92 бригаді, тому розумів військову справу і був  мінімально, але готовий морально до дій. Як громадянин, який служив в ООС або в АТО, трошки розумів, як складалася обстановка на фронті. Аналізуючи історію України, розуміли, що може бути надалі. Було ясно, що у визначений час це рано чи пізно відбудеться», — розповідає військовий. 

Попри готовність захищати свою країну Святий розповідає, що в перший день повномасштабного вторгнення найважче було морально налаштуватися на події та військову службу, оскільки довелося залишити вагітну дружину в пологовому будинку. 

«23 числа дружина потрапила в пологовий будинок, а 24 почалася війна. Усвідомлюючи всю складність ситуації, я розумів, що вивезти родину вже не було змоги, бо жінка мала народжувати. Тоді довелось приймати миттєве рішення, щоб не допустити ворога до свого краю, враховуючи, що хоч мінімальний досвід у бойових діях є», — розповідає «Святий». 

25 лютого жінка народила сина при обстрілах та бомбардуваннях. «У цей момент мені було важко поєднати війну та особисте життя. Я розумів відповідальність як за сім’ю, так і за людей, які підпадають під моє підпорядкування», — говорить військовослужбовець. 

У підрозділі заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення  92-ї окремої механізованої бригади основним завданням військовослужбовців було налагодити військовий процес, зібрати та організувати військовослужбовців, щоб це був бойовий підрозділ. 

Увечері 24 лютого заступник командира отримав завдання — зайняти оборону біля військової частини, зібрати військових, спланувати оборону визначеного рубежу. Згодом підрозділ отримав завдання — допомогти механізованим підрозділам відновити бойові здатності та перейти в наступ. 

«Основні дії далі відбулися 25 лютого, коли потрібно було відправляти своє відділення на оборону Харківщини. Тоді, у першій половині дня, я отримав повідомлення про перших поранених із мого відділення», — розповідає військовий. 

24 лютого українські військові зустріли повномасштабний наступ Росії й на інших напрямках — на Чернігівщині, Сумщині, Луганщині і Донеччині. Уже 364 дні вони не тільки тримають оборону, але й звільняють українські території від росіян.