Ненависть під час війни: Розмови з психологами та психологинями
Ненависть — потужне і виправдане почуття, що виникло у відповідь на агресію з боку росіян. Українська лють проявляється по-різному: на полі бою, у волонтерстві, художніх творах і мільйонах гривень, зібраних на озброєння.
«Свідомі» поговорили з українськими психологами/психологинями і психотерапевт(к)ами про ненависть як явище і її наслідки для організму й оточення. Про те, як скерувати злість у позитивне русло, чи нормально ставати толерантними до жорстокості, і якими можуть бути стосунки з росіянами після війни.
Толерантність до жорстокості
У соцмережах поширюється фото мертвих тіл (або їх частин) російських військових. Сприйняття та поширення цих фото зараз є більш нормальним, ніж це було до 24 лютого.
«Ми змушені стати толерантними до жорстокості, бо інакше ризикуємо сказитись від болю», — каже психологиня та психотерапевтка, керівниця психологічної студії «Сенс» Мар'яна Франко.
Адаптаційний механізм працює завжди, і психіка — на нашому боці. Війна — це період, коли є «свої» і «чужі», «біле» і «чорне». Будь-які реакції відрізнятимуться від тих реакцій і захисних механізмів, що діють у мирний час. З точки зору адаптаційних механізмів, підвищення порогу толерантності до жорстокості є нормальним, бо вберігає психіку і дає можливість не сприймати події війни через призму мирного часу. Психологиня каже, що в певній мірі така реакція — анестезія до співпереживання ворогу, який прийшов вбивати.
Чи може бути небезпечним накопичення гніву?
Якщо накопичення має погані наслідки, ми недостатньо толеруємо свою лють і недостатньо в контакті з нею. Мар'яна Франко каже, що накопичувати гнів можемо через вимогу в стриманні, яка пов'язана з внутрішніми або зовнішніми заборонами. Якщо не можемо впоратися зі злістю, то коли стається конфлікт — «вибухаємо», і тоді травмуємо близьких. Тому важливе розуміння того, що ми відчуваємо злість, що можемо робити та куди цю енергію направляти.
Як скерувати ненависть в позитивне русло?
Гнів — потужна емоція, яка допомагає відчувати сили й енергію. Їх можна спрямувати в роботу, волонтерство чи творчість.
«Наприклад, є захисний механізм — сублімація, — яка дозволяє нам скерувати гнів у соціально корисне русло. Гнів зараз — одна з провідних емоцій на рівні з надією, і якщо їх спрямовувати на перемогу, це тільки на краще», — каже Франко.
Лікарка-психіатриня і когнітивно-поведінкова психотерапевтка Софія Влох пояснює, що злість — це завжди активність. У час сильного стресу найкраще, що можемо зробити для себе — бути активними. Це дає відчуття контролю в умовах повного безконтролля. Розуміємо, що не можемо контролювати ракети чи перебіг бойових дій, але організму і психіці важливо контролювати хоч щось.
Але треба пам'ятати про межі та рамки. Щоб контролювати емоції, їх треба помічати. Перший етап — усвідомлення, далі мова йде про вибір, як реагувати. Вибір — це влада над своїм життям і емоційними реакціями: «я можу на всіх кричати або можу зробити щось корисне, щоб краще почуватися».
Неусвідомлені емоційні реакції можна привести в усвідомлені, які матимуть позитивний результат. Софія Влох наводить приклад: «Якщо я буду просто кричати на всіх — нічого не зміниться. Якщо не кричати, а мовчати — краще не стане. Але коли я усвідомлюю, що відчуваю злість, то можу дати їй вийти з користю для себе: займатися спортом, донатити на ЗСУ, записувати емоції в щоденник — так я керую своїми емоціями, розумію їх, проживаю, обираючи той спосіб, який комфортний, і рухаюся далі».
Психотерапевт і військовий психолог Олексій Карачинський каже, що треба рефлексувати. Рефлексія допомагає розпізнати внутрішні сигнали й агресивні посили, коли вони тільки зароджуються.
Якими можуть бути стосунки між українцями та росіянами після закінчення війни?
Карачинський називає три сценарії, які залежать від того, як закінчиться війна: 1) після перемоги України і невизнання Росією своєї поразки буде продовжуватися ненависть; 2) з виплатами репарацій і чесним покаянням ставлення може змінитися на негативно-нейтральне; 3) якщо наступні 2-4 покоління України житимуть у мирі, то може бути нейтральне і навіть позитивне ставлення.
«Сприйняття росіян відрізнятиметься, залежно від травмуючої події, яку пережила кожна конкретна людина: навряд образу забуде той, хто втратив близьких на війні. Травматичні події коригують наші цінності. Людина, цінності якої змінилися, навряд повернеться до російського контенту», — припускає Карачинський.
Фахівці сходяться на тому, що про прощення недоречно говорити під час ведення активних бойових дій. «Ми не маємо прощати, маємо перемагати. А перемагати — це ненавидіти, злитися і діяти», — каже психолог-психотерапевт, керівник центру психічного здоров’я «Лабораторія змін» Володимир Станчишин. Говорити про відновлення стосунків варто після перемоги, розбираючись вже не у чорно-білій історії війни, а коли відкриється вся палітра кольорів. Коли будемо у безпеці, зможемо розбиратися, хто хороший, а хто — ні.
Мар'яна Франко каже, що прощення — аналог прийняття, а прийняття — не про забуття, а про готовність приймати речі такими, як вони є. З цієї точки зору пробачити не означає погодитися: «Так, це трапилось. Зараз ми подорослішали, і дивимось стосунки між росіянами та українцями по-іншому. Ми розуміємо, з ким маємо справу насправді. Це не означає, що при цьому матимемо якісь негативні почуття, але матимемо закарбований досвід і будемо готові себе захистити». Крім колективної травми, ми набули ще й колективного імунітету.
Франко підсумовує:
Так, як було до 24 лютого, вже не буде. Зараз соціологічні опитування показують, що українці, незалежно від регіону і мови, якою вони спілкувались, об'єднані одними цінностями, і їхній вектор спрямований на перемогу. Такого не було останні сто років
І додає: «Сьогодні маємо монолітність поглядів та державотворчих цінностей українців, якої не було до 24 лютого, і не було навіть в 2014 році. Якраз це об'єднання та взаєморозуміння всередині країни і визнання нашого досвіду за кордоном призвело до того, що люди почали нарешті пишатися собою і своєю нацією».
