Небезпечні зв'язки: політика і література

Політичний контекст завжди знаходив своє відображення в літературі. А література вміє працювати з подібною проблематикою. Але як конкретно відбувається ця взаємодія літературного та політичного? Тут можна виокремити декілька функцій та площин. 

Література — як друга реальність — тяжіє до інтерпретації подій, контекстів, історичних і політичних постатей. «Просто» відображати тут не виходить; так не вміє навіть кінохроніка. Ця її властивість, скерована всередину власної культури, часто переходить у романтизацію: згладжування кутів, виструнчування заплутаних реалій, накачування пафосом, підведення під спільний знаменник різних історичних векторів чи колізій. 

А це, безперечно, впливає на формування національної міфології та суспільної політичної свідомості, — якщо дивитися на те, яка кількість споживачів потенційно може бути в історичної літератури, включно з тими, хто пройшов через шкільну програму. Критична історична белетристика, що займається ключовими постатями пантеону, як правило, з’являється куди пізніше від романтичної. 

На курсі з Українською школою політичних студій ми розглядаємо постать Богдана Хмельницького у романі Павла Загребельного «Я, Богдан». Це один із шести наших кейсів. І ось саме цей гетьман є добрим прикладом неоднорідності та множинності українських національних міфологій, які все ще перебувають в процесі взаємонакладання. 

З одного боку, він той, хто «прагне свободи» та бореться проти Речі Посполитої заради покращення позицій козацтва. З іншого, Хмельницький підведе українців під союз з Москвою. Що довший період підкреслювалось як найбільше історичне благо, хоча завжди існували масковані винятки. І різні ці відтінки відображено у різних книжкових інтерпретаціях постаті гетьмана. 

Наприклад, у радянській українській літературі гостро відчувається відверта симпатія до Хмельницького, як-от у романі «Переяславська Рада» Натана Рибака (тут було пряме партійне замовлення), «Гомоніла Україна» Петра Панча. Натомість проза наших емігрантів пропонує куди критичніший та менш однозначний погляд на гетьмана і його політику, як-от у Юрія Косача в «Дні гніву» і «Рубіконі Хмельницького». 

Це вже не просто про справедливість і прагнення волі та об’єднання «зі своїми», тут радше про багатовекторну воєнно-дипломатичну гру а-ля Олівер Кромвель. З помилками і трагедіями. У Загребельного ж спостерігаємо спробу перетину протилежних інтерпретацій, та й сам полководець є множинним: і реальна фігура перед власною смертю, і пам’ятник на Софійській площі. І ще дехто. 

Іван Багряний, вже будучи в еміграції, в другій половині 40-х років у Німеччині казав, що література не може бути мистецтвом заради мистецтва, не може «бути лімонадою» — вона має бути зброєю, «словом-мечем». Ця думка ще з 19 століття, позавчорашня, проте не повністю безумна: ситуація виживання нав’язує мистецтву «невластиві» йому функції, в деяких місцях вигострюючи його, але ж через те і звужуючи, не інакше.

Українська література часто сприймається як політично ангажована, як початково трибуна і шпальта, а не поле художніх пошуків: тривалий час пряма політична дія українцям була зась, тому політична енергія могла каналізуватися хіба в окремі культурні прояви. Що немало, проте часто це не була, властиво, робота з політичним: у більшості випадків це стосувалося суспільного й суспільствознавчого. А воно нетотожне. Нечуй, Мирний, Грінченко. І Єфремов — як ідеолог такої практики вже у 20 сторіччі.

Додатково українська література навантажена іншими амбіціями: не лише ставити діагнози поспільству, а й згуртувати маси, давати відчуття спільноти. Якщо згадати одне з визначень нації, мовляв, це ті люди, хто читає однакові книжки (і відчитує там однакові меседжі), то воно виглядає цілком легітимним. 

Але те, що може бути позитивним для спільноти, не є таким для літератури як мистецької практики. Для добрих текстів принципово важливим є баланс художнього і політичного (і всього іншого), інакше є ризик, що література перетвориться на рупор для пласких гасел та прямої агітації. Хай якими потрібними вони не здаються в конкретний історичний момент. 

Можна простежити, як співвідноситься література і політика у новішій українській літературі. У книжках письменників-спілчанців і «попутників» у 1990-х роках було пребагато політики (Яворівський, Загребельний, Пашковський, Іваничук), але це була ніби спроба реабілітуватися за свою попередню — недостатньо проукраїнську — політичність (чи й відвертий конформізм), яку складно було виказувати у 70-80-х. 

Така надмірна — «все за раз» — політична та суспільна ангажованість не йшла на користь літературі, перетворюючи її на публіцистику, ще й без ґрунтовних і свіжих політичних візій. Саме на протиставленні цьому окремі поетико-політичні пасажі «станіславівців» (передовсім Андруховича) виглядали перспективними.

На початку тисячоліття теж бачимо досить відверту політичність у художніх книжках (Поваляєва, ранній Жадан, Капранови), що зумовлено тодішнім контекстом і активним політичним життям країни. А під кінець нульових зʼявляються, наприклад, «Чорний ворон. Залишенець» Василя Шкляра та «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко. Ті тексти, в яких украй багато авторського голосу, який майже не маскується, і ми опукло бачимо й чуємо політичні преференції письменників, що затуляють художню якість.

Після 2014 року в українській літературі тем і образів, що центруються війною, ставало все більше. Натомість присутність політики, здається, зменшилась. Бо це теж не є синонімічним. Як би переконливо Мішель Фуко не формулював, що політика насправді є в усьому, від побуту до сексу, все ж таки слід розрізняти латентні політичні вкраплення і свідому роботу з політичним матеріалом. 

Література стає художньою спробою усвідомити і конвертувати отриманий чи бачений з дистанції досвід, осмислити трагедії особисті та суспільні. Стає роботою з травмами. Наприклад, частина про бійця з зони АТО в романі «Амадока» Софії Андрухович — це художня рефлексія про механізми пам'яті, забування та формування ідентичності. Та й сам роман — згрубша — можна відчитати як спробу з’ясування міри того, що конструктивного здатна зробити література для тяжких історичних періодів. Коли великої політики і насилля як традиційної її супутниці стає критично багато. 

Політичні рефлексії проступають і в романі Олександра Ірванця «Харків. 1938», але через альтернативну історію Харкова та України першої половини 20 століття: що було б, якби рахунок революції склався по-іншому і виграли не більшовики, а українські прокомуністичні сили? Гетьман-президент Коновалець, нобелівська лауреатка Кобилянська… Чи можна, хай і вигравши війну, не лягти на курс «історичного детермінізму»? Не стати гіршою версією себе? Важливий, хоч і незбалансований роман.

Плюс: альтернативні історії, які почали зʼявлятися в українській літературі (серед іншого — в коміксах), стають і такою собі терапією через фантазію, але й нормалізацією тяжких подій, що відбулися. Адже подібні історії не про те, що все могло би буть набагато краще — і, мовляв, дивіться, що ми втратили назавжди. 

Навпаки —  альтернативний світ має стимулювати розуміння всієї складності, багатовимірності історичних процесів і, таким чином, допомагати спокійніше ставитися до наших трагедій. В ідеалі. Тому література як терапія — це теж можливо: і взагалі, і конкретно у нас.

Словом, література таки взаємодіє з політикою, проте плідними ці стосунки виходять не тоді, коли у тексти заводиться й заноситься енергія політичної чи ж партійної боротьби. А коли література — найкращими своїми засобами і прийомами — намагається чим точніше вхопити суть політичного феномену: в атмосфері, образі, деталях, художній контекстуалізації. 

Як зробила Гіларі Мантел із Томасом Кромвелем, як Косач намагався зробити з Хмельницьким, а Оксана Луцишина — з протестним досвідом ранніх українських 90-х («Іван і Феба»). Як поетично опрацював поразку визвольних змагань Юрій Дараган. 

Літератури тут все одно має лишатися куди більше, хай би про яку велику політику вона не писала. Небезпека непорозумінь і спрощень тут значна, але й результат — у разі коректного конекту — того вартий. Обопільно цінний: добра книжка про політику поглиблює сприйняття останньої, а для літератури це ще один привід продемонструвати: вона може багато всього.