Не нацисти і не радикали: ким були Герої Небесної Сотні?

Авторка:
Музей Майдану
Не нацисти і не радикали: ким були Герої Небесної Сотні?

20 лютого в Україні відзначатимуть День Героїв Небесної Сотні. Назва «Небесна Сотня» виникла за аналогією з основними структурними одиницями Самооборони Майдану — сотнями. Уперше ця назва пролунала зі сцени Майдану під час прощання із загиблими 21-22 лютого 2014 року. 

Сьогодні згадуємо їх, як перших героїв російсько-української війни. Адже у 2014 році вони перемогли у бою, бо не дозволили Путіну знищити Україну руками Януковича.Кожен з них мав своє життя та професію; вони були різного віку, з різних куточків України та світу, різної національності та віросповідання. Але найвищою цінністю для них була любов до Батьківщини та боротьба за незалежність.Дев’ять років потому українці продовжують боротьбу за свободу, яку розпочали майданівці. Розповідаємо історії дев’яти Героїв Небесної Сотні, які загинули у боротьбі за демократію, права та свободи людини, європейське майбутнє; які змінили хід історії.

Дізнавайтеся більше про кожного на сайті Національного музею Революції Гідності.

Іван Наконечний, 82 роки

Зовсім маленьким пережив Голодомор, пам’ятав німецьку окупацію. Служив у військово-морському флоті, згодом демобілізувався та працював інженером.

До протестів долучився одразу після побиття беркутівцями мирних активістів 30 листопада 2013 року. Їздив на Майдан чи не щодня, хотів записатися до Самооборони Майдану, але через вік йому відмовили, хоч і долучили до чергувань та прислухалися до порад.18 лютого разом з іншими мітингувальниками Іван Наконечний був в урядовому кварталі, оточеному силовиками. Спецпризначенці відтісняли протестувальників до майдану Незалежності, застосовуючи травматичну зброю, світло-шумові гранати та б’ючи людей. На вулиці Інститутській Наконечний отримав важкі травми голови та шиї. Після операції упродовж двох тижнів перебував у комі. 7 березня 2014 року його серце зупинилося.

Іван Наконечний був найстаршим з Героїв Небесної Сотні.

Назарій Войтович, 17 років

Був єдиною дитиною в сім’ї. Навчався в Тернопільському кооперативному торговельно-економічному коледжі на дизайнера. Був активним та допитливим, мріяв стати художником та мандрувати світом.

З початком протестів у листопаді 2013 року брав участь у мітингах на Театральній площі в Тернополі, а також передавав речі для протестувальників у Києві. Увечері 19 лютого 2014 року зібрав посилку для столичного Майдану. В автобусі, який їхав до Києва, було вільне місце, і хлопець вирішив поїхати на Майдан. До того він ніколи не бував у Києві.

Вранці 20 лютого, почувши постріли на Інститутській, Назарій побіг туди. Там, захищений лише шоломом та щитками, які прикривали руки та ноги, допомагав пораненим, носив бруківку, щоб укріпити барикаду. 

Коли юнак стояв на тротуарі біля «Жовтневого палацу», куля влучила у сонну артерію та зачепила хребет. 

Назарій Войтович став наймолодшим Героєм Небесної Сотні. 

Роман Гурик, 19 років

Під час Революції Гідності був студентом Прикарпатського університету — навчався на філософському факультеті. Був різносторонньою особистістю — цікавився танцями, плаванням, тайським боксом, створив із друзями музичний гурт, захоплювався філософією. 

У десятирічному віці, під час Помаранчевої революції, разом однокласниками організували в ліцеї власний Майдан, пов’язавши помаранчеві краватки на підтримку протестувальників. Під час протестів на Майдані періодично їздив до Києва із друзями, а у грудні 2013 року приїхав на столичний Майдан разом із батьком. Востаннє вирушив до Києва 15 лютого і з того дня весь час був на барикадах. 

Зранку 20 лютого разом з іншими протестувальниками, які відтісняли бійців загонів спецпризначення вгору Інститутською, Роман опинився на «п’ятачку смерті» неподалік від верхнього виходу зі станції метро «Хрещатик». Рятуючи пораненого побратима, він отримав смертельне поранення у голову. Із захисту у нього був лише саморобний щит.  Роман загинув юним, як і колись брати його прадіда, які служили в Українській повстанській армії і були вбиті під час рейду Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР.

Яків Зайко, 73 роки

Сам з білоруського села Делятичі Гродненської області, але з 15 років жив у Житомирі. Працював журналістом, а влітку 1988 року з напівлегального клубу, який він заснував з однодумцями, постала політична структура — «Громадянський фронт сприяння перебудові», що ліквідувала комуністичну номенклатуру в Житомирі. 

У 1990 році Якова Зайка обрали народним депутатом до Верховної Ради України І скликання. Долучився до створення парламентської опозиції — Народної ради, яка виборола ухвалення Декларації про державний суверенітет у 1990 році та Акта проголошення незалежності України в 1991.

Зайко брав участь в Революції на Граніті (1990) та Помаранчевій революції (2004). У грудні 2013 року також долучився до масових протестів у Києві. Щодня виходив на Майдан та регулярно брав участь у пікетах.

18 лютого 2014 року був в урядовому кварталі. Через наступ силовиків опинився у натовпі — люди почали відступати по Інститутській в напрямку майдану Незалежності. За кілька годин стало відомо, що на платформі станції метро «Театральна» Зайко помер через серцевий напад. 

Яків Зайко — Герой Небесної Сотні, який був учасником трьох революцій.  

 Сергій Нігоян, 20 років 

Народився у вірменській родині, яка переїхала до України, рятуючись від війни у Нагірному Карабасі. Після школи вступив до Дніпродзержинського (нині Кам’янського) коледжу фізичного виховання, займався карате. Захоплювався радіотехнікою, любив поезію, планував побачити країну своїх предків та мріяв стати актором. 

Приїхав до Києва 8 грудня 2013 року, узявши із собою молитву «Отче наш» вірменською мовою та прапор Вірменії. 

Чергував на барикадах біля Лядських воріт, відганяючи від табору тітушок (збірна назва найманців). А на початку січня 2014 року став бійцем Третьої сотні Самооборони.Відео, на якому вірменин-майданівець читає уривок з шевченкового «Кавказу», що 21 грудня 2013 року записав режисер Сергій Проскурня до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, стало одним із символів революційних подій, а слова  «Борітеся, поборете!»  надихали.На «Вогнехреща» — 19 січня 2014 року — Сергій Нігоян допомагав пораненим в самому епіцентрі протистоянь — на вулиці Михайла Грушевського. Вранці 22 січня Сергій, перебуваючи неподалік від колонади стадіону «Динамо», отримав смертельне поранення: три кулі влучили в шию, голову та груди. 

Сергій Нігоян був перший з протестувальників, який загинув від вогнепального поранення. 

Михайло Жизневський, 25 років 

Родом з Гомеля, Білорусі. З 17 років жив в Україні. Працював зварювальником, монтажником вікон, був позаштатним кореспондентом газети «Соборна Київщина». Зі шкільних років цікавився історією та міфологією. Планував відслужити в армії та вступити в духовну семінарію.Із перших днів протестів Михайло Жизневський долучився до майданівців: допомагав будувати барикади, брав участь в охороні об’єктів Майдану.

Вранці 22 січня силовики спробували відтіснити активістів до Європейської площі. Під час цих сутичок Михайла як людину, яка мала досвід участі у реконструкторських боях, було призначено щитовим. Із щитом із деревинно-стружкової плити йшов попереду, прикриваючи інших. 

Коли активісти зіштовхнулися з «Беркутом», намагалися відперти їх подалі, з боку силовиків в групу полетіло кілька гранат, а біля одного зі спалених автобусів в Михайла влучила куля. Він отримав наскрізне вогнепальне поранення в ділянку серця з використанням набою для примусового зупинення автотранспорту. 

З Майдану захисника проводжали під пісню «Пливе кача по Тисині» — його улюблену пісню, що стала реквіємом за Небесною Сотнею. 

Давид Кіпіані, 33 роки 

Народився у столиці Грузії — Тбілісі, мати була українкою. Давид цікавився політикою, був членом грузинської партії «Єдиний національний рух» та грузинського молодіжного неурядового об’єднання «Вільна зона», яке виступало проти окупаційної політики Росії.

У 2012 році приїхав в Україну. Працював електриком та муляром. Підтримував зв’язки з «Вільною зоною», поширюючи інформацію про її діяльність.

У грудні 2013 року долучився до протестувальників на Майдані, а згодом об’єднався із земляками, які називали себе Грузинською сотнею.  

На акціях Революції Гідності завжди з’являвся з прапором Грузії. Упродовж трьох місяців протестів укріплював барикади, у період загострення протистояння допомагав пораненим. 20 лютого, коли на вулиці Інститутській було вбито найбільшу кількість протестувальників, Давид на барикадах разом із товаришем заправив майже 250 пляшок для «коктейлів Молотова», а потім виносив у безпечне місце поранених.У той день Давид скаржився на погане самопочуття, а коли переносив одного з тяжкопоранених і почув його останній передсмертний стогін, сам схопився за серце. Уночі його знайшли непритомним у підземному переході на вулиці Хрещатик. Врятувати чоловіка не вдалося. 

Антоніна Дворянець, 61 рік 

Антоніна Дворянець родом з Чорнобильського району, села Старопілля. У 1985 році разом з чоловіком та дітьми переїхала до Чорнобиля. Після вибуху на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 року родину евакуювали, однак подружжя повернулося до Чорнобиля вже як ліквідатори.

Антоніна разом із чоловіком брала участь у різних акціях громадської непокори: у 2000–2001 роках — акція «Україна без Кучми», у 2004 році — Помаранчева революція.

Після побиття протестувальників, з 1 грудня 2013 року стали учасниками Революції Гідності. На Майдані подружжя зустріло Новий рік і Різдво. Антоніна готувала та розносила самооборонівцям їжу, дбала про теплі речі, підтримувала грошима. Уся її родина виходила на віче у Броварах на майдані Свободи.

18 лютого 2014 року Антоніна Дворянець була у Києві на вулиці Інститутській. Коли спецпризначенці почали відтісняти мітингарів з урядового кварталу, вона була неподалік барикади навпроти станції метро «Хрещатик». Побачивши, як силовики б'ють мітингарів, жінка спробувала заступитися за потерпілих. За словами фотографа, який був очевидцем подій, один із силовиків вдарив жінку. Ввечері тіло Антоніни Дворянець перенесли з барикади. 

Ідентифікувати її вдалося за посвідченням ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС.

Антоніна Дворянець стала однією з трьох жінок-Героїв Небесної Сотні. 

Володимир Рибак, 42 роки

Народився, жив та працював у місті Горлівка Донецької області, що вже дев’ять років перебуває під російською окупацією.

Упродовж 14 років Рибак працював у Горлівському міському управлінні міністерства внутрішніх справ у відділі карного розшуку. З 2009 року вирішив розпочати політичну кар’єру та став членом ВО «Батьківщина». Був обраний депутатом Горлівської міської ради та увійшов до постійної комісії міськради з питань житлово-комунального господарства. Стикаючись з проблемами городян, Рибак критикував місцеву адміністрацію і однопартійців за корупційні схеми.

Під час Революції Гідності Володимир Рибак кілька разів приїздив у Київ. Повертаючися до Горлівки, він проводив зустрічі з місцевими активістами, розповідав їм про події у столиці. Зустрічався та вів переговори, намагаючись запобігти поширенню сепаратизму у рідному місті.

17 квітня 2014 року Володимир Рибак взяв участь у мітингу «За єдину Україну» у Горлівці. Намагався зняти із будівлі Горлівської міськради прапор незаконного збройного формування «днр» та встановити прапор України. Того ж вечора чоловіка викрали невідомі особи. 

Згодом слідство встановило, що це були бойовики угруповання російського підполковника та диверсанта Ігоря Безлера та колишнього підполковника ФБС Ігоря Гіркіна. Депутата доправили до Слов’янська, де його катували. Через два дні чоловіка знайшли місцеві рибалки в річці Казенний Торець.