Наріман Алієв про фільм «Додому»: «Це дуже просте кіно про побутові речі, але ми намагались зробити їх відвертими, перш за все, для самих себе»

Наріман Алієв про фільм «Додому»: «Це дуже просте кіно про побутові речі, але ми намагались зробити їх відвертими, перш за все, для самих себе»

Фільм «Додому» був представлений в Каннах, потрапив до лонг-листів премії «Оскар» та “Золотий глобус”, отримав нагороди на багатьох фестивалях. Чи очікували ви, що стрічка стане настільки успішною?

Якщо бути відвертим, то ні в лонг-листі премії Оскар, ні в лонг-листі премії «Золотий глобус» немає нічого дивовижного. Тому що на «Золотий глобус» не потрібно нічого особливого робити, лише заповнити заявку. Ми стараємось працювати з фільмом якомога активніше,щоб була змога показати його у світі та реалізувати його потенціал. Всі фестивалі та нагороди – це шлях до глядачів. У нас не те кіно, яке має велику бюджетну промоцію або зірковий склад, на який би йшли люди. Ми використовуємо інструментарій,який дозволяє наш фільм,так щоб про нього почули як в Україні, так і закордоном.

Чому для вас було важливо зняти фільм з таким сюжетом?

Всі мої короткометражні фільми були про кримських татар та про сімейні відносини. Свій дебютний повний метр я теж хотів присвятити цій тематиці. Як зробити історію про кримськотатарську родину на материковій частині України було великим питанням. Навроз Хікмет – мій колега та друг розповів мені ідею сюжету про родину, в якої загинув близький родич і вони їдуть в далекі краї, щоб забрати тіло та привезти додому для поховання. Ця ідея дозволила вирішити багато моїх питань, які я не міг вирішити до цього: зробити кримськотатарську історію на материковій частині України і проговорити багато болючих тем, як для кримськотатарського народу, так і для України в цілому.

В яких країнах фільм вийде у прокат?

Фільм вийде в прокат у Франції, в країнах Бенілюксу, Великій Британії, Туреччині та Китаї. Його вже було показано в 13 країнах світу. Відтоді фільм живе своїм життям. Іноді я навіть сам не знаю, що його десь показують.

Під час роботи над фільмом, ви разом зі сценаристкою Марисею Нікітюк пройшли річний воркшоп. Як допомогли вам отримані знання та як це вплинуло на розвиток фільму?

Нас відібрали на річну тренінгову програму Midpoint Future Launch. Ми показували проект дистриб’юторам та продюсерам. Дивились як на нього реагують, що було зрозуміло, що незрозуміло, що працює, що не дуже працює. Тобто ми робили певний зріз того, наскільки проект був готовим і паралельно його дороблювали. У нас було 2,5 сесії по розробці сценарію, паралельно нас вчили як презентувати проект. На 3 сесії ми презентували наш фільм на Карловарському кінофестивалі, а на 4 сесію продюсер приїхав з чорновим варіантом фільму. Це було для нас дуже корисно. Нам це дозволило зробити сценарій більш універсальним.

У вашому наступному фільмі ви також плануєте розвивати кримськотатарську тему? Чи є вже ідеї?

Ідеї є різні. Зараз ми їх пропрацьовуємо для розуміння, чи можна їх зробити, чи ні. Я ще про них не говорю, тому що сам невпевнений, чи будуть вони реалізовані.

Це дуже просте кіно про побутові речі, але ми намагались зробити їх відвертими, перш за все, для самих себе.

Як фільм сприйняли закордоном? Чи ділились іноземці з Вами своїми враженнями після перегляду?

В загальному фільм сприйняли дуже добре. Проте кіно – це дуже суб’єктивна річ. Є люди, яким подобається, є яким не подобається. Я дуже надіюсь, що кіно не залишає байдужим. Це дуже важливо. Однак ті ж нагороди – це ознака того, що людей зачепило. Наприклад, в Україні на Одеському кінофестивалі люди проголосували за наш фільм, ми отримали високий бал. Тому я вважаю, що наше кіно для людей. Воно не є з дуже складною ауідовізуальною формою, яка доступна тільки для маленької частини кіномитців. Це дуже просте кіно про побутові речі, але ми намагались зробити їх відвертими, перш за все, для самих себе.

Чи було розуміння в іноземних глядачів, що це кіно про Крим та про кримських татар?

Не завжди. Тому що ніхто не знає, хто такі кримські татари. Глядачі розуміють, що це люди, які живуть на українській території, які мають свої відмінності від української нації. Для мене було важливо показати, що Крим – це не просто територія для кримських татар, а ще й свята земля. В Україні також мало що знають про кримських татар.Тому мені важливіше, щоб тут більше дізнались, ніж закордоном.

Зараз в ДержКіно відбувається багато змін: звільнився голова, переглянули результати останнього конкурсу і багато фільмів не отримали фінансування. Як ви ставитесь до таких змін? Як, на вашу думку, такі зміни вплинуть на розвиток українського кіно?

Поки незрозуміло, що це за політика. Майже з усім, що каже Володимир Бородянський (міністр культури, молоді та спорту – ред.), я погоджуюсь. Однак, як це буде насправді, я не знаю. Зараз вони готують культурну політику і хочуть. представити її суспільству. Поки вона не представлена, я не можу проаналізувати, які зміни відбудуться в сфері кіно. Я розумію, що ставлення до кіно буде переглянуте. Хочеться сподіватись, що це буде спрямовано лише на розвиток. В будь-якому випадку, я розумію, що зараз буде більша конкуренція, бо до цього кошти отримували майже всі фільми. Одинадцятий пітчинг показав нам, що не всі проекти будуть отримувати кошти. І якщо міністерство буде підтримувати не лише виробництво проекту, але і його розвиток, то це дасть дуже багато можливостей.

В одному зі своїх інтерв’ю ви говорили, що ставитесь скептично до інституту акторства в Україні. Чому? І чи змінилась зараз ваша думка?

Певною мірою змінилась. Пройшовши повний метр та кастинги, я розумію, що є з ким працювати та є в кого навчатись. Однак, все одно, інститут акторства в нас не дуже розвинений. Для того, щоб були найкращі спеціалісти, потрібно ставити високі вимоги. Через різні причини, в нас це робиться не завжди, зокрема через нестачу коштів в цьому бізнесі. Тому всі намагаються зробити швидше та дешевше.

Чи слідкуєте ви за українськими прем’єрами? Які українські фільми ви могли б виділити?

Я завжди слідкую за українськими прем’єрами. З того, що я останнє бачив – це «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча. Це мій колега та дуже хороший знайомий. Фільм дуже інтелектуальний з прекрасним почуттям гумору. “Мої думки тихі” дуже позитивний фільм, з меседжами та долею ностальгії. Він має багато речей, які можуть зачепити глядачів та зробити його всенародним. Ця стрічка є глибшою ніж «Скажене весілля». Хоча «Скажене весілля» є найкращим з розважального кіно, яке вироблялося в Україні. Також я подивився «Захар Беркут». Вважаю, що це великий крок для українського кіно. Звісно над цілісністю розповіді потрібно працювати, але те що такі кроки робляться в кіно – це добре.

Єдине що тримає Крим на плаву в контексті України – це кримські татари.

У своєму фільмі ви стараєтесь показати контраст між поколінням, яке повернулось в Крим та поколінням, яке у ньому виросло. Наскільки зараз помітний цей контраст між двома поколіннями кримських татар?

Контрасти завжди були і є. У фільмі я намагався зробити певний конфлікт,бо кіно без конфлікту не відбувається. Тому я зіставляв багато різних речей. В когось сім’ї більш консервативні, в когось більш демократичні. Хтось більш національно-орієнтований, хтось менше. Це завжди залежить від конкретних людей. Я намагався проговорити певні теми, які в нас існують і які важливо підіймати та намагався не робити висновок з цього всього. Бо немає чорного та білого. Потрібно навчитись слухати один одного та сприймати різні точки зору, тому що без цього неможливий рух вперед.

У вашому фільмі «Повернутись зі Світанком» син планує поїхати з Криму, а його батько проти. Чи були у вас з батьками конфлікти через ваш переїзд на материкову частину України?

Ні, конфліктів не було. Сім’я мене дуже підтримувала на всьому шляху. Саме батьки мене підтримали та зробили все можливе, щоб у мене щось вийшло в Києві. У мене не було серйозних амбіцій. Я якось сказав, що хочу бути режисером і вони відповіли: «Ми тобі допоможемо». І вони зробили все, щоб це відбулося. А вже як використати цей шанс, залежало від мене.

Ваші батьки живуть в Криму?

Так.

Ви не хотіли забрати їх до Києва?

Мої батьки не маленькі діти, щоб я щось планував за них. У них зараз немає такого бажання, тому що це все-таки дім. Там є все, тільки я не в Криму. Проте в майбутньому все може бути. Можливо я повернусь до Криму, хто знає.

Ваші рідні вже бачили фільм «Додому»?

Так, вони бачили фільм в Одесі.

Чи розповідають рідні як їм живеться в Криму? Чи не надходять погрози?

Я закони не порушував і мої батьки теж. Я не займаюсь якоюсь екстремістською діяльністю. Я не є лідером думки. Мені не цікаво розмовляти про те, як там. Тому що це окупована територія і нас не повинно хвилювати, як там. Нам потрібно переживати про те, як тут і що ми можемо зробити для тих людей. Україна мало чого робить для того, щоб інтегрувати людей з окупованих територій. Нам про це варто думати. Там міст побудували, там трасу побудували, там КПП з першого місяця окупації нормальні стоять з туалетами. А в нас пройшло 5 років, як і не було дороги до КПП, так і КПП самого не було, і туалетів немає. Нам про себе варто трохи думати, а не про те, як там у сусіда.

В українців виникають такі питання не в контексті того, що це чужа територія, а що це наша тимчасово окупована територія..

І питання повинно стояти, що ми можемо зробити для цих людей.

На вашу думку, що ми можемо зробити для них?

Інтегрувати. Робити все, щоб люди приїжджали сюди навчатись, щоб вони швидко та без проблем отримували всі необхідні українські документи на кордоні. Треба робити все для того, щоб людям було зручно. Потрібно зробити зручні потяги та інфраструктуру між вокзалом в Новоолексіївці до Чонгару, тому що там є лише таксити,які самі контролюють ринок та роблять з ним що хочуть. Потрібно зробити нормальні пропускні пункти, щоб люди не стресували, коли проходять кордон. Попрацювати з нашими прикордонниками, щоб вони не обшукували людей, коли знаходять російські паспорти та не вимагали хабарі. Люди дуже швидко пристосовуються. Дітям, які закінчують школу, було 12–13 років під час анексії і вони вже не пам’ятають українську мову, український гімн. Вони живуть в іншій реальності. Україна мало чого робить, щоб цих людей забрати хоча б на навчання в Україну. І з інформаційної сторони теж мало що робить. Бо якщо у нас не працює «Вконтакте», то в Криму не працює три чверті українських сайтів. Люди можуть отримувати мінімальну інформацію через VPN чи через супутникове телебачення.

У фільмі «Тебе кохаю» головному герою не дозволяють зустрічатись з дівчиною через те, що вона не кримська татарка. Чи зараз в кримськотатарського народу присутня така прихильність до традицій?

Поки нація бореться за виживання, це буде присутнє. Будь-які міжнаціональні шлюби розцінюються, як розмивання нації. Населення в нас дуже маленьке, воно дуже активно асимілюється. Тому що немає системної підтримки кримськотатарської мови, культури та розвитку. Тому багато хто з кримських татар недоброзичливо ставиться до міжнаціональних шлюбів.

Чи дотримується молодь традицій свого народу так як дотримуються їхні батьки?

Все дуже суб’єктивно. Я, наприклад, не володію кримськотатарською мовою, моя дружина володіє. Тому що її батьки вдома завжди розмовляють кримськотатарською мовою, а мої не розмовляли. У неї була можливість навчатись в кримськотатарському класі, а в мене кримськотатарська мова була факультативна. Серед нас мало хто вміє грамотно писати кримськотатарською. Все це є обезцінюванням нації. В нас намагаються це зберігати у дуже примітивному способі. І ось, коли кримські татари виступають за кримськотатарську автономію, в Україні мало хто розуміє, що це таке. Автономія – це шлях для відновлення кримськотатарської нації,коли вона надається саме для підтримки прав та свобод корінної національної меншини, яка проживає на території великої держави.

Про кримських татар існує багато стереотипів в українському суспільстві, переважно ці стереотипи з’являються через недостатню кількість знань. На вашу думку, фільм «Додому» зможе певним чином повпливати на цю ситуацію?

Можливо частково. Жоден півторагодинний фільм не може змінити світ. Фільм може стати певним поштовхом, щоб почати про це говорити. Зараз починається прокат фільму, подивимось скільки буде глядачів. Я не розраховую на велику кількість. Однак, це вже певні кроки. З мого боку вони індивідуальні. Як зробити це системно, щоб почати проговорювати, я не знаю.

Ви вже 10 років проживаєте в Києві. Чи помітили ви, як змінилось ставлення українців до кримських татар після окупації?

До анексії взагалі ніхто не розумів, хто ми такі. Мене ніхто не сприймав як кримського татарина. І коли я казав, що є кримським татарином, то мені відповідали: «а ми думали, що кримські татари чорненькі». Про нас почали говорити з політичної сторони питання. Тому що кримські татари активно себе проявили під час захоплення Криму. У нас було навколо кого об’єднуватись. У проукраїнського суспільства в Криму не було нічого. Це було провалом, коли в регіоні не було нікого з українських представників, які могли б централізувати населення, яке підтримує українську державу. Якщо б тоді кримські татари підтримали Росію, то більше питання про Крим не стояло. Єдине, що тримає Крим на плаву в контексті України – це кримські татари.