«Найстрашніше, коли син спитав: “Через скільки часу ми помремо?”». Історія з Маріуполя

Авторка:
Марія Білякова
«Найстрашніше, коли син спитав: “Через скільки часу ми помремо?”». Історія з Маріуполя

Тетяна Миняйло — переселенка з Донецька. У 2022 році разом з двома синами — 8 і 11 років — з Маріуполя.

24 лютого вранці вони почули звуки віддалених вибухів і старший син спитав: «Мамо, що, знову?» Хлопчик пам’ятав ці звуки ще з Донецька. Тетяна зібрала «тривожну валізу» й вирішила, що вони ночуватимуть у підвалі їхньої дев’ятиповерхівки.

У перші дні в Маріуполі були довгі черги з автівок на виїзд з міста. Була паніка, в продуктових магазинах люди скуповували все, що бачили. Але в Тетяни був запас продуктів: консерви, сухарики, солодощі. І хоча вона не мала власного автомобіля, в перші два дні з міста ще можна було евакуюватися потягом — про це говорили на місцевих каналах та в інтернеті. Тетяна думала, що в Маріуполі буде приблизно так само, як у Донецьку в 2014 році, але все швидко закінчиться.

З перших днів повномасштабної війни сім’я ночувала в підвалі, де було брудно, бігали щури, а з благ цивілізації було лише світло. Втім, з кожним днем туди приходили все більше і більше людей.

28 лютого не стало води та опалення, і Тетяна розуміла, що в сирому підвалі можна захворіти, тож треба знайти ліки. Вона пішла в Кіровський мікрорайон в аптеку, яка ще працювала, тому що там був генератор.

«Ми стояли на вулиці чекали — величезна черга, — згадує Тетяна. — Йшов дощ, було холодно, люди все одно стояли. Я відстояла дві з половиною години у черзі. Можна було вибрати або ти в аптеку стоїш, або величезна черга за хлібом у магазин. У цей час ми зарядили в магазині «Простор» телефони. Щойно я відійшла від аптеки, мене накрило звуковою хвилею від вибуху, який був на Кірова, у дворі, де було перше влучання в моєму районі. Пізніше я дізналася, що отримала тоді контузію».

Вже на початок березня в підвалі ночували близько 60 людей — майже увесь під’їзд. 

Тетяна з сім'єю вперше спробували евакуюватися 5 березня. Вони пішли до Драмтеатру, де щодня збирались люди, які мали автівки, й намагалися виїхати з міста. Їхали на страх і ризик. Зв’язку в місті не було, й ніхто не знав, чи вдалося комусь виїхати на підконтрольну Україні територію. Евакуаційних автобусів не було, тож Тетяна з синами повернулися до свого підвалу.

Поки йшла містом, Тетяна бачила, як «складаються» будинки від прямих влучань. Вона боялася, що це станеться й з їхнім. Тоді вона попросила знайомого відвезти їх до облаштованого бомбосховища на Молокозаводі. Коли вони приїхали туди, дізналися, що там навіть стоячих місць немає. Тетяна з синами пішки повернулися до свого підвалу.

8 березня було влучання в їхній дім: чотири людини загинули, ще двоє — дістали поранення. Люди готували їжу на вогнищі.

Обстріли з літаків відбувалися щоночі, вони скидали по 3-4 бомби в район Центрального ринку. 13 березня у підвалі закінчилась їжа, яку не треба довго готувати, а можна просто запарювати кип’ятком.

«Єдине, що ми їли та пили три дні — це у нас були два ящики мандарин, які нам подарували наші сусіди-азербайджанці, — розповідає Тетяна. — І було найстрашніше, коли мій молодший син спитав: “Мамо, скільки у нас залишилося їжі? Через скільки часу ми помремо?”»

Тетяна попросила сусідів, аби вони забрали її з синами, коли будуть евакуювати свої сім’ї. Сусіди погодилися, але на той час заправленою й цілою залишилася лише газелька, якою вони зазвичай возили продукти на ринок.

Виїжджали 16 березня — коли вантажили сумки, знову потрапили під обстріл. Всі встигли сховатися у на першому поверсі між ліфтом та тамбуром. Тоді було 40 влучань у Центральний ринок. 

Їхали трьома машинами — дві газелі й одна легкова. В одному кузові газелі набилося тридцять людей із дітьми. Їхати довелося стоячи, бо інакше не поміщалися. 

Дорогою було два блокпости, на яких російські військові перевіряли усіх: спочатку жінок та дітей, а потім — прискіпливіше — чоловіків. Дивилися документи, роздягали і дивилися, чи є татуювання, синці. 

Черга рухалася повільно, до Мангушу вони добралися лише після обіду [від Маріуполя до Мангуша – 19 км — прим. ред]. Вулиці були забиті машинами тих, хто втікав з Маріуполя. Саме тут Тетяна вперше змогла купити хліба. 

Надвечір всім вдалося виїхати з міста: легкова машина, в якій сиділа одна родина, поїхала швидше, газельки, перевантажені людьми, рухалися повільніше. За словами водія, після того, як проїхали Комишувате, на дорозі стояла розчавлена автівка з людьми — її переїхав танк. Це була та машина сусідів, яка поїхала швидше. 

Дві газельки поїхали швидше на Бердянськ, аби встигнути дістатися міста до комендантської години. Втім, не встигли, й їм не дозволили заїхати у місто. Довелося об’їхати Бердянськ й вирушити далі на Приморськ.

«Ми проїхали кілометрів напевно три, і наша машина з вереском зупинилася від того, що її розстрілювали з автоматів, — згадує подорож Тетяна. — Ми зупинилися, виявляється, був блокпост, а у чоловіків, які були в кабіні, немає досвіду, їм «блимнули», а вони не зрозуміли, що треба зупинитися. Тут не було ані знаків, що світяться, ані обладнаного блокпоста, де зрозуміло, де зупинитися й показувати документи… Ніхто не постраждав, бо з того боку, де прошило тент машини, стояли валізи, й через це не зачепило нікого з людей. Але ми всі були налякані і плакали… Було темно, був темний скотч на бушлатах, це літера Z була. Вони розмовляли російською, грубо. Водіїв поставили на коліна, наказали нам вийти з машини. Вони були шоковані, матом кричали, як це можна дітей везти як баранів у вантажівці. Ображали азербайджанців, кричали на них, грозилися всіх розстріляти. Ми плакали й просили їх пробачити нам. Потім росіяни наказали вимкнути всі ліхтарі та телефони й ночувати у полі в цих газельках, при мінус 10. Чоловіки відштовхнули дві газельки на 300 метрів від цього блокпосту і ми ночували в полі».

На ранок спробували завести машини, але не вийшло. Допомогли поліціянти з Приморська, які проїжджали повз й запитали, чи не потрібна допомога. Вони зв’язались з мером міста, й той надав машини для буксирування. В Приморську всіх поселили в гуртожитку, нагодували, дали чистий одяг. Там була гаряча вода й можна було помитися — вперше з лютого.

В Приморську Тетяна та її сусіди розділилися: азербайджанці вирішили їхати на Мелітополь, потім на Крим, а далі в Азербайджан. А Тетяна з синами і ще однією сім’єю повернулися до Бердянська, аби потім виїхати на Запоріжжя.

В перший день у Бердянську Тетяна із дітьми вистояли чергу на евакуаційні автобуси, але так й не змогли на них сісти. Бо коли автобуси подали на посадку, сталася тиснява. Чоловіки перегороджували вхід до автобусів й першими пускали заходити свої родини. 

Тетяна змогла виїхати з Бердянська лише через три дні, тоді приїхали ще додаткові сім шкільних автобусів з Бердянська та п’ять великих із Запоріжжя. Біля кожного автобусу стояли військові й зачитували прізвища зі списків, за якими заходили люди.

До колони автобусів того дня ще доєдналися легкові автомобілі. В них був супровід — російські військові з технікою та машина ДСНС. Просувалися повільно, через кожні 1.5-2 кілометри були блокпости, на яких по черзі з автобусів виводили чоловіків, дивилися їхні документи, роздягали та оглядали. 

Увечері колона добралася до Василівки, де стояли чеченці, які знову оглядали та допитували чоловіків. Спочатку військові хотіли залишити ночувати людей в автобусах в Василівці. Але потім пропустили на Запоріжжя.

«Поряд вже йшли бої, нам сказали, що мостом з Василівки до Запоріжжя ми проїхати не можемо, - пригадує Тетяна. - Ми їхали об'їзною дорогою. Дорослих попросили вийти з автобуса та йти пішки, бо він, навантажений людьми, не міг їхати розбитою ґрунтовою дорогою. Нам сказали йти дорогою і нікуди не звертати, бо узбіччя були заміновані. Й повторю – в автобусах залишилися тільки діти. Мої сини плакали, казали: «Мамо, ми боїмося залишатися самі». Було дуже страшно йти ці 2.5 кілометри майже в суцільній темряві, хто там знає, що під ногами — дорога була рихла, з вибоїнами. Коли я сіла в автобус, й він поїхав якимись дорогами, я просто провалилася у якусь дрімоту… Нас розбудили вже в Запоріжжі».

Далі на родину чекав шлях на захід України. Після всього пережитого Тетяна з дітьми довго не могли оговтатися — два тижні всі плакали, коли їм давали їжу, воду або змогу помитися.

«Поки ми перебували в підвалі, я не могла плакати, бо поряд були діти, вони теж переживали та боялися. Я не могла показати, що я боюся більше них, — розповідає Тетяна. — Думаю, що через ці переживання в мене стався інфаркт. Мені 40 років й інфаркт — це зарано. Мені ще треба маленьких дітей підіймати, а я вже працювати не можу, бо сказали, що фізичні навантаження заборонені. І я не знаю, як далі буду будувати майбутнє, не працюючи, як я забезпечуватиму дітей. Ось це в голові у мене поки не вкладається ніяк. Але я намагаюся поправити своє здоров'я: малюю, проводжу час із дітьми, спілкуюся з людьми, які мені близькі».