«Найбільш небезпечна думка про те, що Росія може змінитися», — Ілля Самойленко

«Найбільш небезпечна думка про те, що Росія може змінитися», — Ілля Самойленко

Бригада НГУ «Азов» завжди була предметом дискусії в українському суспільстві та за кордоном. Російська пропаганда протягом років намагалася дискредитувати підрозділ, аби він не міг отримати озброєння та фінансову підтримку. Попри це азовці обороняли оточений Маріуполь 86 днів у 2022, а до цього — у 2014 — звільнили його від російських військових.

Свідомі поговорили з офіцером управління розвідки «Азову» Іллею Самойленком про те, чим підрозділ відрізнявся від інших добровольчих формувань, чому Росія дискредитувала військові формування в Україні і як українське суспільство може допомогти звільнити полонених

*Ілля Самойленко — офіцер управління розвідки «Азову», брав участь у війні на сході України. У 2017 році отримав поранення, внаслідок якого пошкодив ліву руку, ногу, шию, обличчя та око. З початку блокади Маріуполя перебував на «Азовсталі», а у травні 2022 року вийшов з території заводу за наказом вищого військово-політичного командування України. До 21 вересня 2022 року перебував у полоні.

— Розкажіть про своє дитинство. Яке воно було?

— У моєму дитинстві були певні виразні речі. По-перше, це виховання батьками з чітким розумінням того, як себе має поводити людина, бути вихованим, дізнаватися нове. 

По-друге, нічого не проходить безслідно, нічого не відбувається просто так. Тому дитячі ігри хлопчиків у війну інколи мають певне продовження. 

Оформити виховання ідеологічно та концептуально допомагає середня та вища освіта. Загалом невіддільна частина виховання — це нормальна освіта, яка дає розуміння історичного контексту, подій, закономірностей, як це [певний процес] відбувається і до чого призводить. 

— Ви навчалися на історичному факультеті Київського національного університету імені Шевченка. Чому обрали професію історика?

— Мені з дитинства подобалась історія, зокрема військова — техніка та різні військові тактики. Не скажу, що готувався до цього [вступу на історичний], проте було цікаво. Це втримувало мою увагу, заворожувало. 

— На другому курсі ви припиняєте навчання і вступаєте в «Азов». Чому обрали саме його, а не інший підрозділ?

— Тут питання мого історичного хобі. Розумів, що високомотивовані, пасіонарні люди, об'єднані спільною метою — це гарне, добре місце.

У 2014 році «Азов» був трошки іншим, ніж тоді, коли прийшов на службу у 2015. Але ця колосальна робота, яка була пророблена з того часу, — результат роботи і заслуги тих людей, які в ньому були, які його починали і які там воювали.

Це притягнуло велику кількість схожих за способом мислення людей — ідеалістів, патріотів, людей, які люблять свою країну, пам'ятають її історію і знають, чого коштують [історичні] помилки.

— Чим тоді «Азов» відрізнявся від інших добровольчих формувань і ЗСУ?

— У нас [в суспільстві] добровольчі підрозділи заведено сприймати однорідно, як якусь спільну категорію, але кожен з них відрізняється. У кожному підрозділі є своя «кухня», сприйняття та традиції. 

Я вивчав військове планування, як використовувати зброю і бойову техніку як теоретик. Коли бачив результати бойової роботи, розумів, що ці люди [азовці] знають, як працювати. Це не просто рішучість, яка була притаманна всім добровольчим підрозділам,  — це прагнення системності та організації.

— А як вдалося побудувати високодисциплінований підрозділ?

— Є військові методи побудови дисципліни, які описані в статутах. Є професійно-лідерські методи побудови дисципліни, і є досить специфічні — бойове побратимство, дух підрозділу, його традиції, розуміння важливості своєї роботи. Коли дисципліна йде органічно зсередини людини, його мотивації, це набагато якісніше, ніж якщо дисципліну насадити.

Ми перейняли багато досвіду з різних армій світу, зокрема, як вибудувати військову дисципліну. Це залежить від авторитету командира. Коли Редіс (позивний Дениса Прокопенка — ред.) став командиром, ми провели велику роботу, щоб підтримувати уніфікований рівень знань, розвивати нові ініціативи, офіцерський стан, сержантський корпус. 

Побудувати високодисциплінований підрозділ допомагає мотивація, особиста відповідальність, побратимство, авторитет командира, застосування досвіду провідних світових армій. А також історичного досвіду, тому що багато  джерел для натхнення можна знайти в історії — як своїй, так і чужій.  

— Які людські якості культивуються у підрозділі? Хто не зможе приєднатися до азовської «родини»?

— Ми культивуємо чесність, порядність, щоб створити в Україні клас військової еліти. 

Перше — це довіра до один одного. Якщо підірвав довіру, її важко відновити. Це ціна помилки. Друге — в нас добре приживаються люди, які якісно і самовіддано працюють. Халявникам не до нас. У нас не може бути людей, які не хочуть воювати. Це прагнення до боротьби вже створює правильний бойовий дух.

Проте з іншого боку, якщо людина приходить до нас без певних якостей, як ми називаємо, «чистий лист», але хоче захищати країну, відвоювати своє й обирає нас, то ми допоможемо. 

— Проти полку націлена російська пропаганда, згодом про підрозділ почали негативно писати західні й окремі українські медіа. На вашу думку, чому так сталося? Що вплинуло на це?

— У 2014 році росіяни намагалися очорнити будь-які українські військові формування, в тому числі добровольчі. Вони видавали нас за нелегалів, бандитів і маргіналів, дискредитували українське військо, щоб нас менше підтримували на Заході.

Зараз росіяни продовжують це робити. Почали масштабну «операцію по денацифікації». Всіх українців називають нацистами, неонацистами й націоналістами. 

На початку їхня ідея складалася з того, щоб максимально нас [добровольчі підрозділи] зачорнити, щоб ми витрачали час на виправдовування. Навіть той факт, що ми зараз обговорюємо це питання, говорить про те, що в певному сенсі вони досягли успіху.

— Як такий імідж впливав на полк? Знаю, що не могли отримувати американське озброєння. Чи були ще моменти, про які менше відомо?

— По-перше, це більше проблема політичного істеблішменту в Штатах. Росіяни впливають як на демократів, так і республіканців. По-друге, в українському інформаційному просторі було багато фейків і мітів. 

Але несправедливо казати, що це стосувалося лише нас. Подібні ситуації відбувалися з Правим сектором, ДУКом (Український добровольчий корпус — ред.), УДА (Українська добровольча армія — ред.), батальйонами «Шахтар» і «Донбас», військовими, які стали політиками. 

Ми завжди були націлені на боротьбу. Наші ветерани, які звільнилися зі служби, займалися різноманітною діяльністю. Це незалежні вектори. Багато хто їх поєднував і використовував це для спекуляцій. 

Не можу сказати, що це якось вплинуло на підрозділ в ті часи. Коли розвивався черговий політичний скандал, ми тренувалися.

Свого часу було багато фейків, що ми нібито частина приватної армії. Це активно використовувала російська пропаганда. Взагалі вплив росіян на український інфопростір був досить значний. Навіть зараз він зберігається. 

— Чи зберігається цей міт про «Азов», зокрема, серед іноземців? Адже суспільство активно намагалося комунікувати ці моменти

— Якщо громадяни готові вписуватися за нас, працювати і допомагати публічною адвокацією, щоб зруйнувати цей міт, чудово. Що для цього треба робити? Користуватися інформацією з перевірених джерел.

Перевірені джерела — це наші офіційні ресурси. Це 12-та бригада національної гвардії України «Азов». У нас є офіційні акаунти в Instagram, Telegram, YouTube-канал та сайт. Також є платформа для громадських ініціатив AzovOne. Окрім нас самих, ніхто не допоможе. Це реальність.

— А вам не здається, що українське громадянське суспільство пізно почало боротися з наслідками цього іміджу?

Для цього потрібно було, щоб загинула велика кількість людей.

— Чи можете, як історик, проаналізувати, як полк вплинув на цю війну і на військову справу загалом в історичному контексті?

— Ми не звикли самі оцінювати свої дії, бо заангажовані, не можемо об'єктивно оцінювати їх та результати. Це вже розсудить історія. Але згадуючи те, скільки часу тривала оборона Маріуполя, скільки техніки та особового складу [росіян] знищили, скільки сил блокували, то можна сказати, що виграли для країни як мінімум два місяці, аби інші підрозділи змогли перевести дух і оговтатися від першого удару. 

Багато має бути зроблено уроків і висновків. А ми продовжуємо боротьбу, тому що тільки на полі бою лежить ключ до розв'язання всіх наших проблем і питань. 

— Як впливає відсутність командира на підрозділ?

— Погано. Хоча ми повністю відновили роботу всіх служб. У нас є тимчасовий виконувач обов'язків командира — Богдан Тавр Кротевич, є Микита Надточій (тимчасово виконує обов'язки начальника штабу — ред.), є повний штат управління бригади. Активно ведемо рекрутинг, збори. З народною підтримкою комплектуємо підрозділ. Усе довелося починати з нуля, включно з роботою деяких служб. 

Морально допомагають обміни військовополоненими. Наші люди — це найголовніший ресурс. Поки вони в полоні, ми не можемо повноцінно відновитися. Наша війна ще далека від завершення, а одні з найкращих воїнів в полоні. І чим швидше їх повернуть, тим краще буде для оборони.

Повернення Редіса з Туреччини колосально б зіграло на користь в контексті майбутнього контрнаступу (інтервʼю записане до повернення командирів «Азов» з Туреччини — ред.). Він талановитий військовий командир. До того ж це додатковий мотиваційний фактор як для старих азовців, так і нових рекрутів.

Він там не на курорті, а продовжує перебувати в полоні, просто в інших умовах і в іншій країні. Так само як й інші командири. 

— Чи можу спитати щодо полону? Зокрема цікавить як цей наратив про «Азов» впливав на росіян, які слідкували за вами? 

— У тих людей, яких обміняли у вересні, досвід відрізняється від тих, хто досі перебуває у полоні. Ми воліємо не розповідати цього, бо це може впливати на перебування людей там. 

Полон — це тяжко. ГУЛАГ є ГУЛАГ.

— Як відрізнялося ставлення до азовців та інших військових?

— Коротка відповідь — відрізняється. Як правило, у гіршу сторону. Все залежить від того, куди людина потрапляє.

— Що може зробити українське суспільство, щоб допомогти звільнити полонених?

— Як військовий, вважаю, що розв'язання наших проблем лежить на полі бої. Чим швидше відвоюємо території, відкинемо противника, тим швидше зможемо повернути наших людей.

Я не кажу, що не треба їх повертати до цього. Обов'язково треба. Тому для людей це те, що має бути постійно «на слуху». Інфоприводи у нас живуть недовго. Інформація має властивість забуватися, бо є рутина, люди звикають до війни. Для них це вже буденність. Але так не має бути.

Як громадяни можуть впливати? Перше, йти воювати. Як військовий бачу військове вирішення. Був би дипломатом чи політиком, то запропонував би інші механізми та варіанти.

Можна «розкручувати» питання обміну військовополонених на важливих для Росії людей, як було з Медведчуком. Агенти ФСБ в рясах (представники УПЦ МП — ред.) — теж чудовий варіант.

— Чи надходила нова інформація щодо теракту в Оленівці? Наскільки відомо, не всіх загиблих вдалося ідентифікували.

— Росіяни вчинили криваву розправу над полоненими, звинувативши Україну. Вони активно маніпулюють цим. Списки [загиблих і поранених] неуточнені, вони збиралися зі слів очевидців. Важко ідентифікувати тіла, бо вони серйозно пошкоджені. 

Говорячи про образ ворога, то найбільш помилковою та небезпечною думкою є те, що Росія може змінитися. 

Помилковою є думка, що лише Путін у цьому винен. 100-150 років тому Путіна не було. Але були Емський указ, Валуєвський циркуляр, закріпачене українське населення. 300 років тому Путіна не було, але було знищення Запорізької Січі, викрадення і привласнення нашої історичної спадщини, історії та національної пам'яті. 

Росіяни певним чином добилися свого, тому що зараз в Україні є, як то кажуть, манкурти (люди без пам'яті, покірні раби — ред.), люди, які не мають національної гідності, не поважають свій народ, країну. Вони думають, що їх шлунок, особиста вигода й комфорт є важливішими. Війна стосується кожного. Ті, хто вважають, що можуть бути осторонь, не працюють на перемогу. 

Людина, яка шукає собі виправдання, чому не має воювати, чому їй не потрібно долучатися до активної розбудови громадських ініціатив, є слабкою. Це не ті люди, які будують правильне майбутнє. А майбутнє в нас може бути тільки одне — перемога. 

Якщо людина думає, що можна просто спостерігати за тим, як твориться історія, то вона пасажир, споглядач. А в нас [в Україні] зараз такі часи, що потрібні рішучі люди. Багато хто ще не зрозумів, на що здатні. Вони просто не пробували, шукають виправдання, вважають себе слабшими, меншими. А це не так.

Ми ведемо роботу, щоб показати, що кожен важливий і може бути корисним. Армія — це не Call of Duty, де треба бігати з автоматом і кидати гранати. Якщо умовний IT-вець, графічний дизайнер чи режисер монтажу думає, що він не може бути військовим, це не так. Якщо, наприклад, звичайний студент чи працівник робітничої сфери думає, що не може бути солдатом, бо він щось не знає чи не вміє, ми навчимо. 

Ми не перемелюємо людей через м'ясорубку, не займаємося «затиканням дірок» на фронті, а тренуємо і виховуємо, бо люди — найбільша цінність. 

Ми зробили багато висновків з характеру бойових дій, який був в Маріуполі, щоб виконувати задачу найбільш ефективно, а не зухвало ломитися вперед, думаючи, що наскоком можна взяти ворожі позиції. 

Війна — це складно, але цьому можна навчитися.

Від тренування і практики залежить те, наскільки цілий буде особовий склад. Якщо знати та грамотно використовувати керівні документи, можна максимально зберегти особовий склад.

Маріупольський гарнізон налічував всього 4,5 тисячі особового складу, включно з тиловими частинами, кухарями, діловодами та співробітниками штабу. Але навіть в таких умовах при грамотному плануванні можна стримувати наступальні дії цілої армії.

Без якісного управління це просто майбутні поранені та загиблі, які не досягають успіху при певних операціях. Тому наступ треба добре і ретельно готувати. Підготовка — це постійно підтримувати стандарт на базі навчальних центрів як культи колективу, тренування та вдосконалення. 

— Минулого року, коли ви виходили з «Азовсталі», українці декларували свою підтримку, зокрема, почали використовувати символ «Ідея нації». Як ставитеся до цього?

— Цінність шеврона і його важливість є надзвичайною, його треба заслужити. Щоб гордо називати себе азовцем, треба відповідати нашим стандартам і критеріям.

Були певні спекуляції, де люди видавали себе за азовців. Думають, що це просто ідентифікація, яку можна на себе одягнути. 

Досить негативно ставлюся до інсинуацій з нашою символікою. Якщо якась людина поставить собі у профіль «Ідею нації» чи назве себе азовцем в інтернеті, то інша людина не буде розбиратися, справжній [азовець] чи ні. Так виникає проблема.

Є велика проблема зі Сполученими Штатами. Американці вважають, що у нас [в «Азові»] «царство white-supremacy» (верховенство білих у контексті раси — ред.) і що ми еталон для правого руху. Потім якісь маргінали та кримінальні елементи (які вважають себе прихильниками «Азову» і використовують символіку — ред.) вчиняють теракти. Ми до цих людей не маємо ніякого відношення, але через них не отримуємо, в тому числі західну зброю. Одному дурню достатньо сказати: «О, це класні хлопці, вони мені подобаються», і ти стаєш жертвою cancel-culture.

Це засмучує, тому що велику кількість ресурсів витрачаємо на те, щоб працювати, готувати нових бійців, отримувати техніку, готуватися до наступу і звільнення наших земель. А вимушені звертати увагу на те, що хтось в інтернеті щось сказав. 

Ще у нас в країні склався культ того, що всі військові святі. Це не так. Є багато спекулянтів, брехунів, нечистих на руку військових. Є багато тих, хто користується довірою і збирає донати, наприклад, на вигадані підрозділи. Це ugly truth about reality (жахлива правда про реальність — ред.).

Ми не живемо у справедливому і доброму світі. Світ жорстокий, нас оточують люди часто з нечистими помислами, схильні до негідних вчинків. За всім прослідкувати не вийде. Поки ми, військові, боремося з ворогом на полі бою, в тилу проростає внутрішній ворог. Тому поки люди не дістануть голови з піску, нас очікує невтішне майбутнє. 

Навіть у випадку, якщо зможемо здобути швидку перемогу, проблеми на цьому не закінчаться. Війна не закінчиться, Росія не зникне. Навіть наші найбільш жадані мрії про поділ Росії можуть не статися. А якщо це станеться, то це може бути ще більш загрозливим (через неможливість спрогнозувати, як саме це відбуватиметься та які наслідки матиме для України — ред.). 

Треба розуміти, що у майбутньому буде необхідність у великій кількості військовослужбовців, професійній армії, де кадрам необхідне гідне забезпечення, підтримка і ставлення.