Надмірність мовлення «Ля Палісіада»: надскладне і водночас надпросте українське кіно про наше колективне «Я»

Автор: Станіслав Тарасенко 

З 11 січня в українському прокаті стартувала дебютна повнометражна артхаусна стрічка режисера і сценариста Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада» — приголомшлива (квазі)іронічна драма з багатошаровими формальними та змістовними пластами. 

Великий синефільській фарс, «Ля Палісіада» складається з двох нерівнозначних сюжетних частин, розтягнутих у часі, які взаємопов'язані дзеркальними подіями і героями. В першій частині — сатирична сучасність культурної молодіжної спільноти, в другій — зняті у форматі VHS кримінальні міліцейські будні 1996 року, присвячені розслідуванню вбивства і страті безневинного. 

Нелінійний перебіг подій за принципом стрічки Мебіуса, стрибок в українське несвідоме, рефлексія на минуле та розуміння теперішнього, абсурд людського життя, талановита реконструкція дев'яностих, еталонна акторська гра (одна з найкращих за всю історію незалежного українського кіно — без перебільшень!), продовження кінематографічних традицій Ганеке, Лінча та «румунської нової хвилі» — є безліч причин полюбити «Ля Палісіаду» Сотниченка. 

І саме про це ми і поговоримо в рецензії.

Відразу хапаємо бика за роги! Безумовно, «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка належить до найвищої, привілейованої когорти сучасних українських незалежних стрічок. Разом із такими хітами, як «Стоп-Земля» Катерини Горностай, «Памфір» Сухолиткого-Собчука чи «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча, які не тільки вирізнялись художніми перевагами, але й користувались неабияким глядацьким попитом, «Ля Палісіада» доводить спроможність вітчизняного кінематографу — як заведено сьогодні казати — «продукувати важливі сенси». Але є одне але! 

«Ля Палісіада» — це радикальне немасове кіно, представлене в експериментальній та навіть незручній для перегляду формі. Пряма цільова аудиторія стрічки — досвідчені кіномани, які готові дивитись щось на кшталт «Атлантиди» Валентина Васяновича. 

Як і класичні артхаусні драми Міхаеля Ганеке або Вернера Герцога, зміст «Ля Палісіади» загорнутий у надскладну синефільську формальну оболонку, яка і сама по собі є змістовною, яка напряму пов'язана з подіями фільму і яка — ось в чому вся справа! — перетягує на себе глядацьку увагу. 

«Ля Палісіада» — це художній і мистецький витвір, максимально віддалений від нашого уявлення про мейнстрім і навіть арт-мейнстрім. І я пишу це зовсім не для того, щоб налякати чи застерегти глядача — ні, я пишу це, щоб привернути увагу до надважливої думки:

Ми часто розмірковуємо про рефлективну функцію українського кінематографу, який начебто переосмислює наше минуле та пояснює теперішнє. Від «Вулкану» до «Мої думки тихі» — майже кожен новий якісний український фільм нарікається «рефлективним». Але я завжди вважав це перебільшенням і банальним прийняттям бажаного за дійсне. Так чи інакше, але українські фільми несли у собі елемент певної романтизації, історичної суперечки, а найголовніше — відбитку автора. 

Бондарчук присутній у «Вулкані», Лукіч — в «Думках», Сухолиткий-Собчук точно є у «Памфірі» — і це добре для авторського кіно, вирізняє подібні фільми серед інших, робить їх особливими. Але романтизація, трактування минулого та авторський погляд повністю відсікають можливість так званої відстороненої рефлексії, бо у такому випадку рефлексує саме митець, в руках якого фільм перетворюється на слухняний пластилін. 

Якщо ж хочеш інакшого, якщо хочеш підкоритися «правді подій» — тоді, друже, будь добрий знімати документальне кіно! Та чи можливо зняти такий художній фільм, у якому б автор міг відійти в сторону, дозволивши часу і простору проявитись САМОСТІЙНО, стати правдивим? Чи може художній фільм народитись, так би мовити, самотужки? Так, може! Саме це і сталося з «Ля Палісіадою».

В «Ля Палісіаді» начебто не має жодного Сотниченка — і саме це дозволяє його фільму бути по-справжньому рефлективним. Виключно експериментальна форма «Ля Палісіади» дає змогу подивитись на наші дев'яності відстороненим поглядом. 

Девід Лінч навіть не думає трактувати власні стрічки, тому що не вважає себе їхнім автором у розхожому розумінні цього слова. Так само справжній батько відмовляється визнавати право вважати себе господарем дитини, тому що приймає її незалежну і самостійну природу. От саме тому «Ля Палісіада» — це наше перше об'єктивне кіно про дев'яності. Це граничний фільм, художньо-документальне мультижанрове хтозна-що, яке НЕ БАЖАЄ ТРАКТУВАТИ події, а намагається їх висвітлити. Сотниченко позбавив фільм себе — і фільм народився.

«Румунська нова хвиля», «Приховане» Ганеке, «Загублене шосе» Лінча — коли є бажання, можна відшукати з десяток референсів у «Ля Палісіаді», заглиблюючись і заглиблюючись у трактування та розуміння її привабливої форми. Але ми не маємо жодного права зупинятись на пів дорозі! 

За цією формою маємо віднайти діамант неабиякого змісту. Краще розмірковуймо над двома пістолетними пострілами, які закривають собою обидві великі сюжетні арки фільму! Насолоджуймось любовним трикутником (ні, навіть чотирикутником!) у відносинах центральних персонажів з дев'яностих! Нехай «надмірність мовлення» — а саме це насправді і означає вислів «Ля Палісіада» — не збиває нас з пантелику! 

«Ля Палісіада» дозволяє побачити дев'яності, з яких ми походимо і які визначають нашу ментальність (згадайте найпершу VHS-сцену другої половини фільму — коли кінокамера фіксує безкінечний ганьківський потік речей і слів: книг, малюнків, імен). І як завжди було і буде з визначальними фундаментальними істинами, ми постійно брешемо собі про наше минуле, видумуючи дев'яності. 

Так, ця брехня не завжди є брехнею саме в негативному сенсі — жодним чином! Це абсолютно нормально, що ми романтизуємо і фантазуємо про наші дев'яності (як у «Стоп-Землі»), відмовляємось від них (як у деяких документальних стрічках), пояснюємо та інтерпретуємо (як у «Носорозі») — але все це не дає нам можливості ПОБАЧИТИ дев'яності у собі, провести пряму паралель між суперечливою постаттю живого міліціонера з дев'яностих і самозакоханим хлопцем-(псевдо)інтелектуалом з сучасних часів. 

А цей зв'язок існує! І от саме цим і приваблює сценарій «Ля Палісіади» — історією родинних зв'язків, спадкоємності і відмови від власного коріння. Це глибока історія кохання, страждань, екзистенційного існування, нелюдської жорстокості, надмірного егоїзму, марних надій — ось про що «Ля Палісіада», ось що є серцем фільму, ось що приховано за її формою та вбудовано в неї!

Якою б надскладною артхаусною формою не була обтяжена ця стрічка, насправді ж вона — жива і проста, як дзеркало, поставлене перед самим нашим обличчям. «Ля Палісіада» не про те, що «в нас більше не буде того, що було колись — і слава Богу, бо ми тепер інакші». Я прошу, забудьмо про цей самообман, який максимально далекий від істини! Це просто такий собі тренд, така собі мода на магічне самооновлення, розповсюджена серед культурних спільнот, що проживають у власних інформаційних бульбашках, в яких заведено розхвалювати усе артхаусне і претензійне. 

Проблема ж в тому, що в цих бульбашках впритул не помічають сотень і тисяч глядачів, які щиро регочуть над «Дон Жуаном із Жашкова» — фільмом, який не випадково прокатується одночасно з «Ля Палісіадою» — і регочуть, додам я, маючи на це повне право! Але ж всі ми — від мольфара Дзідзя до режисера Сотниченка — походимо з дев'яностих, навіть якщо народились пізніше. 

І в дев'яностих, так само як і сьогодні, теж були свої злети і падіння — були зворушливі сльози за донечкою і були людожерські вироки. Саме про це «Ля Палісіада». Про «Черепаху-аху-аху», про «Все життя я дув у підзорну трубу і дивувався чому не має музики», про «В моєму житті склалася лише парасоля»... Хіба ж це не про нас?