«На обмін їхали два дні»: Денис Манго Чепурко про оборону Маріуполя, бої та російський полон

Денис Манго Чепурко — військовослужбовець полку «Азов», танкіст. У полк перевівся у 2019 році, до цього служив у Збройних Силах та Національній гвардії. Манго брав участь у боях поблизу Попасної та Савур Могили, а після повномасштабного вторгнення — у боях за Маріуполь та на заводі Азовсталь. Денис Чепурко був одним з військових, які на двох танках штурмувала колону російської військової техніки. Після того, як гарнізон Маріуполь вийшов з території заводу, потрапив у російський полон в Оленівку, де провів 44 дні. Чепурка та ще 143 українських військових обміняли 29 червня 2022 року. 

Народився у Вінницькій області, ремонтував автомобілі. Проходив службу в ЗСУ в танковій бригаді, пізніше перевівся в Національну гвардію у Гостомельську бригаду. Під час служби виїздив в район Попасної та Донецького аеропорту. До полку був бойовий досвід, але це не можна порівнювати з тим, що коїлося в Маріуполі. У 2017 почав процедуру переводу в полк, це тривало два роки. Спочатку служив в першій роті помічником гранатометника, хоча переводився як спеціаліст по танках. Але вже у 2020 мене забрали у танкову роту, де перебував до повномасштабного вторгнення. 

Хотілося проходити службу у боєздатному підрозділі. Ще в Гостомелі познайомився з хлопцями, які теж раніше були в «Азові», поділилися досвідом,  тому вирішив перевестися саме в «Азов». Тут нормально підготовлюють військових, навчають та все пояснюють. 

Певний час в Україні була криза на танкові снаряди, попри це в полку проводили навчання. У той час в НГУ тільки ремонтували танки. Навчання давало свої плоди: одного разу під Авдіївкою на танкових змаганнях, де брали участь групи з інших бригад, ми посіли перше місце. Також в «Азові» особлива атмосфера побратимства: тут всі за одного, ми одна велика сім'я. 

20 лютого шість танків та піхота виїхали в напрямку Мангуша (Донецька область), готувалися зустрічати сім кораблів з Азовського моря, думали, буде висадки російського десанту. У ніч на 24 лютого вирушили у напрямку Мелекіного (Донецька область), а вже о шостій ранку повідомили, що почалася повномасштабна війна. Далі вирушили в напрямку Маріупольського аеропорту, туди під'їхала артилерія й піхота, але покинули його через загрозу авіаудару. 

26 лютого росіяни вирушили зі сторони Мангуша в Маріуполь. Тоді відбулися перші танкові бої, відбили кілька танків, які намагалися прорватися у місто. А 28 лютого працювали в районі магазину «Епіцентр» в Маріуполі — підбили танки, КРАЗи, цистерни з паливом. За пів години вдалося знищити багато техніки і особового складу, але відступили через роботу російської артилерії. На танку працював до 7 березня, а тоді його підбили; вирушили на Азовсталь, де були до 20 березня, а після загибелі командира групи 14 танкістів стали піхотинцями. До 20 квітня наша група ще вела бої в місті, а після — отримали наказ заходити на завод. 

На Азовсталі мали працювати два танкові екіпажі, тримати оборону Шлакової гори. Там була складна ситуація: ми намагалися дійти до позиції майже весь день — так щільно обстрілювали. Росіянам вдалося зайти на Шлакову гору і взяти під свій контроль окраїни заводу. Тоді загинув один із командирів нашої групи — пряме попадання, пізніше, 11 травня, на тій позиції під час мінометного обстрілу осколкове поранення отримав я. Також на горі весь час працював російський снайпер. Були плітки, що один із працівників заводу надав росіянам план будівлі, але я не вірю. Росіяни весь час працювали зверху, в бункери не зайшли. 

Кілька годин не могли дістатися до медичного бункера, там вже ампутували мою ліву руку, після поранення вона ще деякий час трималася на шкірі. Перші три дні було незвично без руки, у мене весь час була висока температура. У медичному бункері жахливо: люди кричали від болю, медикаментів не вистачало, гноїлися рани, потрапляла інфекція. Намагався терпіти біль, щоб залишити знеболювальні побратимам, але іноді серед ночі кликав медсестру, щоб дала ліки. У медичному бункері дізнався, що командування веде переговори про евакуацію. Вона почалася за три дні. У перший день прийшли медики зі списком й пояснили, куди кого направлять: важко поранені в Новоазовськ, решта — в Оленівку. 

Я вийшов 17-го травня. Тоді ще можна було вийти зі зброєю, бо були наші співробітники СБУ, їм я здав автомат. Сіли в автобуси, там до нас підійшов працівник Міжнародного Комітету Червоного Хреста, роздав листівку, де потрібно було залишити свої дані та інформацію, кого хочу попередити про полон: державу чи рідних. Обрав державу, щоб мама не дізналася про поранення. Також Червоний Хрест перебував в колонії, коли туди завозили першу групу. Вони зняли, де нас будуть утримувати: росіяни показали бараки без ґрат на вікнах і хороші умови, але так не було.

Мене відвезли в Оленівку, в перший день провели обшуки: забирали шнурівки, ремені, мотузки із одягу, бо боялися, що ми вкоротимо собі віку. Одразу почалися допити: нас роздягали, перевіряли речі, у мене забрали вологі серветки та антибіотики, які дав мені медик на Азовсталі. Обручку одного з полонених росіяни знімали обценьками (металеві щипці — ред.). 

Мені дозволили залишити документи та хрестик, який пізніше все одно забрали. У перші дні полону бачив командира полку Дениса Прокопенка, розмовляв з ним. Просив нас не переживати і їхати в лікарні, бо так швидше мали обміняти. 

Дівчат утримували у важких умовах: в кімнаті на чотирьох жили 12-13 дівчат без засобів гігієни. Харчування в Оленівці жахливе: порції катастрофічно малі. Здається, собакам дають більше. 

Під час допитів їх цікавило, де і коли служив, запитували про наявність техніки та про командира полку, вимагали дати фальшиві показання нібито командування полку наказало підірвати драмтеатр і лікарні Маріуполя. 

Спочатку допити проводили ФСБ, професійно. Але так звані «слідчі комітети» «днр» могли побити, роздягнути до гола, змушували присідати і бігати територією. Відмовляли у медичній допомозі: мене через кілька днів після здачі в полон привезли в лікарню Донецьку, щоб зашити руку, але лікар сказав, що не буде цього робити. Також під час допитів шукали «чорний список “Азова”», тобто тих, хто служить у полку з 2014 року. 

Довелось назвати імена побратимів, які загинули. Охоронці весь час погрожували вбити, а мене особливо через те, що танкіст. Під час допитів я розповідав казки про неробочу техніку, зрозумів, якщо говорити одну і ту ж інформацію, вони повірять. 

Росіяни весь час стріляють з території Оленівки. За парканом колонії є дерева, за ними — техніка, яку використовували вночі. А вже вранці по радіо говорили, що це нібито українська сторона обстрілює околиці Донецька. У колонії чутно, як російські літаки щось скидають на власні позиції, намагаючись спровокувати удар у сторону Оленівки, щоб видати нібито українські військові обстрілюють українських полонених. 

Теракт — це спосіб відкласти обмін. Нам говорили, що обміни будуть регулярні, ледь не щотижня. Ми знаємо, що ГУР працює: формує та подає списки, але у тих списках можуть бути катовані люди, тому терактом вони намагаються приховати свої злочини. 

До обміну людей з бараків переводили в колонію. Нам сказали збиратися на обмін. Кілька разів говорили про це. За третім разом приїхали так звані представники «днр» і повезли в Донецьк — на обмін їхали два дні. Вони вирішили не зав'язувати нам очі, тому я весь час крутив головою і дивився, де вони тримають техніку. 

Три дні не міг повірити. Думав, це сон, який закінчиться і прийдеться знову терпіти знущання та побої.   

Повернутися як найшвидше у стрій свого підрозділу, але не впевнений, чи знову танкістом. Нещодавно говорив з тимчасовим виконувачем обов'язків командира, він запитував, чи не хочу навчати танкістів, але хочу на фронт. Нам треба продовжувати визволяти своїх побратимів та мститись за загиблих.