Мистецтво шоку і крику: рецензія-розбір артхаусної драми «Відблиск» Валентина Васяновича

Автор:
Станіслав Тарасенко
Мистецтво шоку і крику: рецензія-розбір артхаусної драми «Відблиск» Валентина Васяновича

З 16 травня в українському кінопрокаті розпочались покази похмурої артхаусної військової драми «Відблиск» Валентина Васяновича. У 2021 році стрічка брала участь в основному конкурсі 78-го Венеційського кінофестивалю. Її бюджет — 31 300 000 гривень. На відміну від попереднього фільму Васяновича «Атлантида», у «Відблиску» головна роль віддана професійному актору Романові Луцькому. І так само, як і в «Атлантиді», мова у новому фільмі йде про «радикальний досвід війни»: фізичну і психологічну втому від неї, захист Батьківщини, вбиства, полон, страждання, смерть, а також — як вінець усього — любов і надію навіть у нелюдських умовах під час агресії ворога. Про що це складне кіно і яким є авторський стиль Валентина Васяновича — читайте в рецензії.

Матеріали, опубліковані в розділі «Колонки», представляють думку автора чи авторки та можуть не збігатися з думкою редакції онлайн-медіа «Свідомі».

Валентин Васянович — разом зі своєю повною протилежністю режисером Антоніо Лукічем («Мої думки тихі», «Люксембург, Люксембург») — належить до тієї малочисельної когорти українських кінематографістів, які виробили власний впізнаваний стиль у кінематографі. Навіть пересічний кінотеатральний глядач, який випадково потрапив на перегляд «Відблиску» або «Люксембург, Люксембург», може впізнати «руку автора», згадавши схожі кінематографічні стилі в «Атлантиді» Васяновича чи «Мої думки тихі» Лукіча.

Але на відміну від Лукіча, який самовиражається завдяки сценаріям, Васянович висловлюється через форму, тобто візуально-звукову складову кінематографу.

Маленьких статей не буває. Як і донатів

Підтримай нас

Для нього найважливіше — як побудований кадр, як виставлено світло, як падають тіні, який підібрано колір. Васянович не тільки режисер, але й — що навіть важливіше — оператор (саме він знімав «Плем'я» Мирослава Слабошпицького). Останні роботи Васяновича — «Рівень чорного» (2017), «Атлантида» (2019) і «Відблиск» (2021) — складні високохудожні фільмо-форми, які продовжують традиції «хрещеного батька» артхаусного антикіно Мікеланджело Антоніоні (трилогія некомунікабельності та відчуженості) й органічно близькі сучасному шведському режисерові Рою Андерссону (трилогія про сутність життя).

Для фільмів Васяновича характерні майстерно вибудовані статичні мізансцени (саме з цих епізодів, як з окремих карток-фотографій, і складаються артхаусні стрічки режисера), свідома повільність дії (прогулянка героїв з одного краю екрана до іншого, відкриття гаражних дверей, проїзд екскаватора etc) та небагатослівність (герої Васяновича віддають перевагу мовчанню і спостеріганню «порожнечі життя», говорячи коротко й по суті). Васянович, чим він нагадує вітчизняну версію Стенлі Кубрика, притримується перфекціоністського підходу в роботі над формальною стороною і технічною складовою фільму. Освітлення, ракурси зйомки, постановка, декорації, костюми, інтер'єр — саме в цьому, на мою думку, йому немає рівних серед українських режисерів. Візуальна складова — найсильніша у Васяновича.

Слідуючи заповітам європейської артхаусної драми, Васянович створює мляві, песимістичні та емоційно холодні стрічки.

У «Відблиску», який разом з «Атлантидою» можна об'єднати в єдину «військову дилогію», панує похмурий і мовчазний світ жорстокої війни та душевної порожнечі. 

Герої «Відблиску» й «Атлантиди» — як головні, так і другорядні — «згорають зсередини». Війна травмує тіло й душу — і пристосуватись до цього або ж з легкістю це відкинути просто неможливо. Медик Сергій (Роман Луцький) у «Відблиску» проходить усіма колами як зовнішнього, так і внутрішнього пекла: від докорів сумління до катування в російському полоні, від тяжких роздумів про життя після смерті до «милосердного» вбивства побратима власними руками. Шок — важливий інструмент Васяновича, яким він користується чи не при кожній нагоді. Глядачам «Атлантиди» і «Відблиску» часто некомфортно й навіть боляче — і це усвідомлений прийом режисера, який, подібно до європейських авторів-радикалістів Ганеке, Трієра й Герцога, освітлює перед нами «темну сторону Місяця». Секс у катафалку, падіння з коня, припікання ноги праскою, напад диких псів, різноманітні тортури — абсолютно зрозуміло, чому немасові та ультражорстокі фільми Васяновича ніколи не можуть претендувати на широку аудиторію. По суті, «Атлантида» й «Відблиск» — артхаусні горори, травматичне кіно, радикальне мистецтво шоку і крику.

В «Атлантиді» та «Відблиску» — а розглядати ці фільми окремо вкрай важко — Васянович озвучує зрозумілі українському глядачеві військові, політичні та гуманістичні «меседжі». Конкретно у «Відблиску» передається досвід втрати близької людини (Андрія у виконанні Андрія Римарука) та жахів полону. Герої стрічки намагаються збагнути смерть, згадуючи як про «буддистську реінкарнацію», так і про «християнське відродження». Головна ідея-метафора стрічки — птах, який випадково б'ється об вікно Сергія, залишаючи на ньому помітний слід. Сергій пояснює дочці, що птах помер, побачивши «відблиск неба у склі» — і вже доволі скоро стає незрозуміло, про кого саме вони говорять: чи то про птаха, чи то про загиблого на війні Андрія.

Головна суперечка стосовно «Атлантиди» й «Відблиску» Васяновича — причому ця суперечка інколи набуває якихось нездорових масштабів — це питання про міру експлуатаційності подібних фільмів. «Ну от навіщо таке показувати на екрані? Заради чого увесь цей жах?!..» — питаються деякі глядачі, натякаючи на те, що кошмар у цих фільмах притягнутий за вуха, тобто зображений суто заради, так би мовити, «артхаусного епатажу». Але насправді проблема складності сприйняття подібних стрічок — як і фільмів вже згаданих мною Герцога чи Ганеке — полягає саме в обраній формі, а не у змісті.

Повільне, монотонне, споглядальне артхаусне кіно — абсолютно неважливо на яку тему — завжди «важко» сприйматиметься певною частиною глядачів. 

Подивіться кінокомедію Тодда Солондза «Темна конячка» (2011) — теж повільну, монотонну і споглядальну — її так само «важко» дивитись, як і артхаусні трагедії «Сьомий континент» (1989) Ганеке чи «Мій сину, мій сину, що ти наробив» (2009) Герцога! Фільми Васяновича сприймаються «різко» не тільки тому, що вони сповнені екзистенційної туги і тваринного насильства, а в першу чергу через те, як саме зняті ці фільми. Так, я погоджуюсь, що про гру та вимову акторів, про сюжети та ідейний концепт стрічок Васяновича можна сперечатись — і взагалі-то це стосується всіх фільмів на Землі! — але часто така суперечка спричинена зовсім не змістом, а формою артхаусних картин українського режисера. Домінування візуального, так званих «візуальних гегів» у Васяновича витісняє собою все інше — і через це зміст стрічок радикалізується ще більше, стає ще більш — в усіх сенсах — дратівливим. Фільми Васяновича «кусаються», як ті собаки у «Відблиску» — і глядачі самі мають вирішувати, чи готові вони їх... «дресирувати».