Мистецтво як один із способів дипломатії: шлях Австрії

10 листопада у Будинку митців Відня відкрилася виставка робіт сучасних українських митців «CONTRAPUNCT». Це поняття у теорії музики позначає гармонійне співіснування двох незалежних одна від одної мелодій. У цій виставці співіснують військове та цивільне життя, розпач та надія, утвердження смерті та життя. 

Виставку курує Яна Барінова. З весни 2021 року вона очолювала Департамент культури Київської міської державної адміністрації. Після початку повномасштабного вторгнення Барінова була вимушена залишити цю посаду через тимчасовий виїзд з України. Приїхавши до Австрії, приєдналася до команди фундації «Erste». Зараз Барінова відповідає за культурну дипломатію фонду щодо України та інших європейських країн. 

«CONTRAPUNCT» — вже п’ята виставка, яку Барінова організовує в Австрії за пів року. Вочевидь, це свідчить про значний попит. Кураторка виставки погоджується з цим припущенням: «на українське мистецтво є запит, цікавість і бажання дізнатися більше про країну, яка стала на захист власної свободи та загальнолюдських цінностей». 

Як задовольнити цей попит? Демонструвати різноманітність України та просувати важливі меседжі через мистецтво, пояснює кураторка. Тож виставка «CONTRAPUNCT» є актом культурної дипломатії. У дипломатії вагому роль відіграє інструментальна емпатія. Як писав один із засновників теорії міжнародних відносин Ханс Моргентау, «дипломатія має дивитися на політичну арену очима інших націй». Це не означає, що необхідно відмовлятися від власних інтересів, але, аби досягти успіху, необхідно розуміти, як тебе сприймають інші. 

Видається, у цьому теж полягає контрапункт цієї виставки: вона одночасно наближає досвід українців до австрійців, але у той же час демонструє унікальне та невідоме їм — дев’ять місяців повномасштабного вторгнення та вісім років війни.

На обкладинках буклетів про виставку представлений проєкт, який фотографиня Гера Артемова втілила ще до Революції Гідності. Кілька років поспіль вона відвідувала гуцульське село Космач на свято Маланки (Щедрий вечір), яке відзначається 13 січня. Учасники свята переодягаються у тварин чи казкових персонажів та обходять село, співаючи та розіграючи сценки. Артемова фотографувала костюми, їхніх власників, обряди та життя Космача. 

Здавалося б, у чому зараз полягає їхня цінність? «Переодягання у тварин на це свято — елемент карнавальності, казковості, яких нам зараз не вистачає. Ця робота, як з рештою і вся виставка, привертає увагу до мирної, щасливої України, якою вона неодмінно стане після перемоги», — каже Барінова. 

Водночас кураторка відзначає, що образи Маланки не є суто українським явищем, вони характерні багатьом східноєвропейським етносам. Але впадає в око й інше — ці українські обряди та костюми надзвичайно нагадують звичаї зимових святкувань у німецько-швейцарсько-австрійському прикордонні. Ось, наприклад, образ Таргана, який використовується на День святого Миколая в Австрії. Порівняймо його з костюмом Ведмедя на Маланки. Українці так само використовують солому, аби створити образ живої істоти.

Коза — це ще одна тварина, пов’язана з обрядами Маланки та Щедрого вечора. Учасники карнавальної процесії ведуть із собою козу. Вона має принести добробут у кожну оселю. У австрійському містечку Аксамс щороку напередодні початку Великого посту відбувається карнавал. Cимволом свята також є коза. 

Що в Україні, що в Австрії, ці обряди не надто поширені. Вони давно втратили своє значення і залишаються частиною різдвяних святкувань лише у формі екзотики. Водночас, це не єдиний елемент виставки, який наближає Україну до австрійців. 

У виставковому залі стоїть проєктор, який демонструє відео «Dedicated to the Youth of the World II» авторства Яреми Малащука та Романа Хімея. Воно також було створене до початку повномасштабного вторгнення, у 2019 році. Так само, як і  «Маланка» Артемової, воно безтурботне і не рефлексує війну. 

Проте на відміну від фотографій з Космача, цю роботу створили в Києві. Розповідає вона не про сільську ідилію, а про індустріальну рейв-вечірку «СХЕМА». Молоді люди тікають у світ електронної музики, проте зранку змушені повернутися до реального життя. Під час перегляду відео виникає питання: «Що тепер з цими хлопцями та дівчатами?»

«Це приклад того, як обставини змінюють зміст мистецького твору», — каже Барінова і додає, що зараз це відео сприймається як ностальгічне висловлювання.

Проте прочитання змінюється не лише через повномасштабне вторгнення, а й з огляду на авдиторію. Виставка ніби каже: так, у нас є чудові традиції, але і сучасність. Для багатьох іноземців це дійсно може стати відкриттям, адже подекуди Україну й досі уявляють застряглим у ХІХ столітті простором між Європою і Росією.

Лише інформація у буклеті та загальна тематика виставки вказує на те, що ця вечірка відбувається в Україні. Суто по відео зрозуміти це неможливо. Воно могло бути створене у таких європейських столицях рейву, як Берлін чи Амстердам. «Мені здавалося, ніби я повернувся у часі, ніби я у тому Берліні, яким він був 10 років тому», — пригадує свої перші враження про Київ фотограф Патрік Бінерт, який створив книгу про нічне життя столиці України.

Ця робота здатна продемонструвати іноземцям, що життя в Україні не було аж таким відмінним від Австрії. Завдяки тому, що українське військо вісім років тримає оборону на сході та півдні, проблеми української молоді не відрізнялися від переживань їхніх європейських однолітків. Але повномасштабне вторгнення це змінило.

Наблизивши глядача до себе, виставка демонструє війну без цензури, не боячись відлякати іноземця. Найкраще розповісти про жахи російського вторгнення може той, хто бачив їх на власні очі. 

Художник-графік Данііл Немировський провів березень у підвалах Маріуполя. Підіймаючись нагору в пошуках їжі, він випадково знайшов папір і вирішив малювати те, як бачить життя оточеного міста. Деякі з робіт йому вдалося зберегти та вивезти з Маріуполя. Тепер вони експонуються у Відні. «Можливість представити європейській авдиторії свідчення безпосередньо з пекла, яким став Маріуполь — для мене окрема і важлива складова загального кураторського задуму», — каже Барінова. 

Немировський зафіксував не лише конкретних людей та місця, а й невпинність людського життя. Як би важко не було, маріупольці чіплялися за останні залишки звичного: піклувалися про рідних, спілкувалися з сусідами та відвідували свої зруйновані помешкання.

Немировський розповідає історії, які, якби не він, зникли би назавжди. Це об’єднує його з іншими художниками, які пережили жахливі події та розповіли про них світу у малюнках, як в’язень радянських концентраційних таборів Томас Зговіо.

Не лише Немировський стикався з нестачею матеріалів. Мисткиня Сана Шахмурадова перебувала у своєї бабусі на Поділлі, коли світу стало відомо про російські воєнні злочини в Бучі. Шахмурадова хотіла виразити те, що переживає, проте у селі не було звичних для неї полотна та олійної фарби. 

У сараї бабусі вона знайшла вогнетривку тканину і гуашшю написала роботу «Буча». На ній люди намагаються з останніх сил врятуватися від зла, яке хоче їх знищити. Навіть саме сонце не світить, а плаче. Не лише образи, а і сам матеріал відіграє роль у цій сцені. Рвана мішковина асоціюється з вже звичними краєвидами поруйнованої росіянами України. 

Шахмурадова та інші представлені митці висловлюють добре відомі українцям емоції: розпач і гнів. Проте навряд ці почуття займають багато місця у життях австрійців. Тож про них треба розповідати і нагадувати: це може статися й з вами, адже українці не є далекими й незрозумілими. Ми поруч і схожі. З огляду на це, виставка Барінової є ефективним інструментом культурної дипломатії.

Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «MC2C (Media City to City): Creating city-to-city media connections for local and Ukrainian diaspora audience needs». Його реалізує Львівський медіафорум у партнерстві з Thomson Media та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.