«Ми так само гинемо за Україну. Немає різниці, хто кого любить» — як представники/ці ЛГБТІК+-спільноти захищають Україну

Представники ЛГБТІК+-спільноти брали участь у війні ще до повномасштабного вторгнення. Їх кількість точно невідома. Тоді мало хто публічно робив камінг-аут. Однак після 24 лютого про їх представників у війську почали говорити частіше. Вони сформували ком'юніті та громадську організацію «Військові ЛГБТІК+», щоб боротися за свої права. 

У pride month, яким традиційно вважається червень, Свідомі поспілкувалися з представниками ЛГБТІК+-спільноти про їхній досвід перебування у війську, а також про те, чому в Україні важливо прийняти закон про реєстровані партнерства.

Реєстровані партнерства — це новий інститут для тих, хто не може чи не хоче брати шлюб. Ним можуть скористатися як військові, так і цивільні, а зареєструвати можна як одностатеві, так і різностатеві пари.  

Такий законопроєкт внесла до Верховної Ради депутатка від партії «Голос» Інна Совсун. Над ним протягом дев'яти місяців працювали громадські організації «Українські ЛГБТ військові за рівні права» та «Точка опори ЮА — Fulcrum UA».

Розробники законопроєкту переконані, що в разі підтримки він допоможе ЛГБТІК-парам визначити взаємні права та обов'язки, питання володіння майном, спадку, соціального захисту, прав у разі смерті чи зникнення партнера\ки.

Проти прийняття реєстрових партнерств виступило Міністерство оборони. У відомстві вважають, що законопроєкт прирівнює реєстроване партнерство до шлюбу. Водночас відповідно до статті 51-ї Конституції, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. 

Однак у пояснювальній записці йдеться про те, що реєстроване партнерство не є шлюбом та не є перешкодою для укладення шлюбу між реєстрованими партнерами за умови дотримання інших вимог, встановленим законодавством. У випадку укладання шлюбу партнерство між людьми припиняється.

Також у міністерстві проти, щоб командири мали право складати та засвідчувати акт реєстрації партнерства у випадках, якщо один чи обоє партнерів є військовослужбовцями, а також скріплювати такий акт гербовою печаткою відповідного військового формування. Там вважають, що це не стосується обов’язків командирів. 

У міністерстві також додали, що інформація про тисячі військовослужбовців, які не можуть офіційно оформити свої стосунки потребує додаткового вивчення у зв’язку із відсутністю в Міністерстві оборони відповідних даних.

Даніель Джонсон родом з Чернігова. До повномасштабного вторгнення працював у місцевому фонді захисту людей з інвалідністю, навчався на юриста у Чернігівській політехніці. 

25 лютого пішов до військкомату. У нього вже був військовий досвід — у 2016-2018 роках брав участь у війні на сході.

— каже військовий.

Зараз Джонсон працює як військовий психолог у складі Десантно-штурмових військ, відвідує позиції український військових на фронті та військові частини, де намагається стабілізувати психологічний стан військовослужбовців. 

— говорить Джонсон. 

Він не боїться відкрито говорити про свою орієнтацію, але у війську мало про це розповідає.

— каже військовий.

Таку реакцію він пояснює тим, що серед деяких військових існує думка, що представник ЛГБТІК+ може розгубитися у важкий момент, кинути на полі бою чи здатися у полон, але це залежить від конкретної людини, а не від орієнтації.  

Однак, на його думку, квір-персонам варто не боятися робити камінг-аути, адже таким чином зростатиме толерантність до них у суспільстві. А цивільні партнерства потрібні, щоб у ЛГБТІК+-пар теж були права та захист, щоб вони мали майбутнє і могли створювати сім'ю. 

— пояснює він. 

Олександру 38 років, він режисер і актор. Навчався на психолога, бо хотів екологічно працювати з дітьми та дорослими. Тоді у нього з'явилася ідея створити театральну студію.

— каже Олександр.

Олександр Жуган ніколи не уявляв себе у війську, а в дитинстві улюбленими іграшками були не автомати і пістолети, а конструктор — подобалося будувати і створювати.

— розповідає він.

У 2015 році Олександр разом з партнером і колегами створили Postplay театр, де ставили вистави на гостросоціальні теми, зокрема про війну, а також працювали з внутрішньо переміщеними особами. 

— розповідає він. 

Коли Олександр Жуган та його партнер прийшли в ТрО, було багато людей різного віку, соціального стану та статі. Тоді вони відчули себе безпечніше, хоча раніше чоловік сприймав військо як суто маскулінне, токсичне середовище. 

З досвіду Жугана дискримінація у війську проявляється у тому, що представникам ЛГБТІК+ спільноти не дають працювати, можуть не подати руку під час привітання, а також часто використовують образливі слова про росіян, які можуть зачіпати представників ЛГБТІК+-спільноти.

— розповідає він.

У травні 2022 року Олександр і його тодішній партнер спочатку проходили службу у Миколаєві, потім відправилися на Херсонщину. Там їхній замроти сказав, що не хоче бачити в колективі гомофобії. 

— каже Олександра Жуган.

На його думку, все, що роблять ЛГБТІК+-військовослужбовці зараз, сприяє тому, що українське суспільство стає толерантним.

— розповідає Жуган.

Військовий підтримує запровадження реєстрових партнерств в Україні. На його думку, такі партнерства дадуть можливість одностатевим парам набути майнових, прав, пов'язаних з охороною здоров’я та смертю. 

— каже військовий. 

Жуган проводить паралель між прийняттям закону про цивільні партнерства та законом про функціонування української мови, оскільки тоді, як і зараз, також були люди, які казали, що цей закон не потрібен, що ні на що не вплине.

Артем (імʼя змінене) навчається на пʼятому курсі у Національному медичному університеті імені Богомольця. На початку повномасштабного вторгнення студентська рада організувала студентів, які погодилися допомогати війську як медики-волонтери. Сам Артем ніколи не думав, що потрапить на війну. 

«Коли йшов в медицину, розумів, що війна і медицина — це протилежне.

Медицина рятує життя, а війна забирає. Ніколи не міг уявити, що буду на передовій», — розповідає він.

Спочатку хлопець допомагав лікувати військових на Київщині, а згодом — у Харкові. У перші дні повномасштабного вторгнення не до кінця розумів, що таке війна. 

— ділиться медик.

Під Києвом один з українських військових отримав опікову хворобу. Артем надав йому допомогу, за що потім отримав нагороду від президента «За врятоване життя». 

Коли відправився на Харківщину, у підрозділі було двоє медиків, які могли надавати допомогу, але потім Артем залишився один — інший отримав поранення. Там хлопець почав вивчати людей: хто, що і як думає. 

— говорить він. 

Хлопець не стикнувся з якою-небудь агресією чи дискримінацією. Він також дав інтерв'ю телеканалу «Київ».

— розповідає медик. 

Після інтерв'ю, коли майже всі в підрозділі дізналися про орієнтацію Артема, ставлення до медика не змінилось:

Зараз Артем продовжує вчитися в університеті. 

— говорить Артем.