«Ми сиділи завалені в льосі три доби. Я обіймала дітей і молилася. Були думки, що помремо. Нас врятувало диво»: історія з Волновахи

Олена Матросова жила в Волновасі Донецької області разом із мамою, чоловіком та двома дітьми 7 та 9 років. 

Благодійний фонд «Схід SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини представників РФ, аби забезпечити правосуддя та право на правду. Історію Олени Матросової записала Шинкаренко Яна, авторка тексту — Білякова Марія.

Далі — пряма мова.

Я працювала в банку, чоловік в мене військовий. Ми виховували двох синів 7 та 9 років, а ще чекали на третю дитину. Про мою вагітність ми ще навіть не сказали мамі, хотіли зробити сюрприз. 

Ще 23 лютого 2022 року було тихо, а вже наступного дня почули віддалені звуки вибухів, повз нас йшла військова техніка. Ми з дітьми почали збирати речі. Чоловік був на службі, його підрозділ стояв на околицях Волновахи. Того дня він ледь-ледь додзвонився до нас і сказав: «Тікайте, куди зможете».

До нашого дому вже наблизились обстріли градів, я встигла тільки схопити дітей та сумку з документами, яка стояла в коридорі. А зібрані речі так і залишились стояти в залі.

Ми з синами побігли в бомбосховище неподалік нашого дому, туди почали приходити інші люди з сусідніх будинків. Пробули там п’ять годин, потім українські військові сказали, що цивільним треба виїжджати. 

Усім довелося під обстрілами бігти хто куди. Під час перебіжки побачила, як від влучання осколків вмирали люди. Поряд з нами осколок вбив жінку.

Ми з синами перейшли в покинуту будівлю дитячого садочку, де ховалося приблизно 300 людей. Але це було не бомбосховище, там навіть підвалу не було. Будівля була в такому занедбаному стані, що її могла зруйнувати сильна негода, не те що влучання. 

Через пару годин знову почались обстріли. Я намагалася зловити зв’язок — бігала на другий поверх садочка. Так до мене додзвонився чоловік сестри: «Лєна, за три хвилини біля АТБ буде стояти чорна машина. Ризикни заради дітей, біжи — це шанс хоча б у льох заховатись».

Те місце було близько — двісті метрів. Ми побігли, в машину аж кинулися. Військові відвезли нас до будинку, де ми заховалися у льох.

За кілька днів можна було вийти на свіже повітря — відкрити кришку льоху й збігати за водою. Я ризикувала, залишала дітей і бігла у двір сусіднього будинку, бо ми нічого не мали, навіть продуктів. У льосі стояли лише солоні огірки та помідори. 

Газу, опалення, світла та води вже не було. Я бігала палити багаття, щоб дітям закип’ятити воду. 

Стріляли вже прямо по нашому району, особливо ночами. Казали, що зачистка. І коли я вийшла через кілька днів на вулицю, сусідні будинки були зруйновані.

5 березня у наш будинок влучив снаряд, а льох завалило. Вибратися ми вже не могли. Сиділи три доби без води, без нічого. Я обіймала дітей, заспокоювала, казала, що все буде добре, і молилася. Уже були думки, що помремо, бо розуміла, що від мене нічого не залежить.

Ще один вибух зруйнував дах, і льох опинився просто неба. Нас врятувало диво — син сусідки шукав її, гукав, і ми почали кричати, що ми в льосі і живі. Цього чоловіка звати Максим. Він відкопав нас і повіз до ще неокупованої Володимирівки. 

Дорогою я хотіла заїхати по мою маму, але Максим сказав, що вона загинула.

8 березня ми вийшли на зв’язок з родичами і просили забрати нас звідси, але в Володимирівку ніхто з волонтерів їхати не наважувався, бо бої йшли близько. Додзвонилася до чоловіка, він лежав поранений у госпіталі в Дніпрі. Не повірив, що це я, бо подумки попрощався з усіма нами, тому що бачив, як бомбили Волноваху. Домовилися, що я буду намагатися виїхати за кордон.

У Володимирівці зупинилися у незнайомих бабусі і дідуся, вони дали нам речі, щоб ми не замерзли. На ноги дітям — калоші, Владику знайшли шапку, а Віталіку замотали голову наволочкою.

Я питала у місцевих перевізників, чи не довезуть нас до Вугледара (місто Донецької області), це коштувало б 10 тисяч гривень з людини. Тому ми пішли з дітьми до Вугледара пішки — приблизно 15 кілометрів. У календарі вже була весна — 10 березня, але було холодно, тому йшли цілий день.

У Вугледарі волонтери розмістили нас в тимчасовому прихистку та дали теплий одяг. Потім ми сіли на евакуаційний автобус до Курахового, а звідти до Покровська, де залишилися на дві ночі у дитячому садку. Після — евакуювалися до Дніпра, де пробули лише годину на вокзалі, тож з чоловіком так і не побачились. Звідти — у Словаччину, де я і народила доньку.