«Ми б і далі сиділи до останнього, якби чоловік не сказав, що ми заважаємо воювати»: історія в.о. директорки Рубіжанської гімназії №4

Наталя Житлова жила в Кремінній, тут народилась і виросла. У Рубіжному працювала — останні два роки виконувала обов'язки директорки гімназії на Южній – так називали південну околицю міста.

Ранок першого дня повномасштабної війни в Кремінній був тихим, про початок війни Наталя дізналася через телебачення — дорогою на роботу прямо в автобусі наказала учням та викладачам не приходити на заняття. У гімназії відразу відсканувала трудові книжки колективу, але оригінали залишила в сейфі, бо не вірила, що війна дістанеться й Рубіжного.

Іншої думки були мешканці Южної. Впродовж дня з навколишніх будівель до гімназії приходили місцеві мешканці й просили відкрити бомбосховище у підвалі. Особливо активними були переселенці з Луганська, які вже мали досвід життя під час бойових дій. Вони принесли до сховища матраци, стільчики, навіть дитячу коляску. Втім того дня ніхто не залишився ночувати. 

Наталя пробула в гімназії ніч, аби слідкувати за порядком. Наступного дня її змінила заступниця, надалі до гімназії приходили вчителі за графіком.

З 4 березня Наталя вже не могла приїжджати на роботу в Рубіжне. Російські військові зайняли Нову Краснянку й звідти почали стріляти по району Першої шахти в Кремінній. Тоді вперше в місті загинули двоє цивільних. Через декілька днів почали обстрілювати й район, де жила Наталя.

«Усі влучання були по цивільній інфраструктурі, — підкреслює вона. — У Кремінній немає не цивільної інфраструктури, військових об’єктів в Кремінній не було… Обстріли постійно йшли з території Нової Краснянки, звідти обстрілювали Кремінну з артилерії. Коли ми там були, це була артилерія».

6 березня зовсім поруч — через город від будинку Наталі — російська артилерія зруйнувала будинок сусідів та ще одну хату на околиці міста. Цього дня ж Наталя разом із синами зібрали тривожну валізу та віднесли до підвалу килим, ковдри, зробили запаси. Виїжджати не збиралися, оскільки сини вже були дорослі, чоловік служив у прикордонному загоні, а сестра з племінниками та матір Наталі були заблоковані в сусідньому Рубіжному, де не вщухали обстріли.

Крім цього, Наталя з синами намагалися бути корисними місту — щовечора ходили до міського гуманітарного штабу, облаштованого у спорткомплексі «Олімп», та розвантажувати гуманітарну допомогу. Також Наталя пішла працювати до лікарні волонтеркою.

«Перший раз град прилетів на Партизанську десь 16-17 березня, — згадує Наталя. — Я сіла на велосипед, поїхала подивитися, а там змело всю хату, і деревця всі, і траву усю, і сарайчики… І там обійшлося без постраждалих. Коротше, дядько був в хаті, але залишився просто переляканий до безпам’ятства, оглушений був, собака загинула. Я просто працювала в лікарні і бачила, як привезли цього чоловіка».

Хоча Кремінна майже щодня потерпала від обстрілів, за спостереженнями Наталі, ситуація тут не була настільки жахливою, як у сусідньому Рубіжному, де російські військові стирали з лиця землі вулицю за вулицею.

«Поки в Рубіжному творилося таке жахіття, у нас було досить спокійно, — зазначає Наталя. — Територія була під [контролем] ЗСУ. Це була Україна, була гуманітарна допомога, мої сини ходили, весь час розвантажували цю гуманітарну допомогу. Ми складали списки по провулку, людям приносили цю допомогу. В принципі обстріли були, страшно було, але прям тваринний страх був тільки, коли біля тебе воно вибухало… Ми б і далі сиділи до останнього, якби чоловік не сказав, що ми заважаємо йому воювати».

Був початок квітня, на цей час матір та сестру Наталі з племінниками волонтери вивезли з Рубіжного, тож Наталя з синами записалися на евакуацію. 4 квітня вони виїхали до Слов’янська, де мали сісти на евакуаційний потяг. 

Виїжджали разом із двома кішками та собакою: німецьку вівчарку-цуценя, налякану вибухами, підібрали на вулиці на початку березня. На перший потяг Наталя з синами не змогли сісти — було багато людей. Наступний потяг прибув о 4 ранку. На нього родину Наталі так само не пускали. Наталя розплакалася, і їм дозволили їхати в тамбурі.

Наразі Наталя мешкає у Львівській області. Вже тут вона дізналася про те, що гуманітарний штаб на «Олімпі» повністю згорів внаслідок обстрілу. Тоді росіяни знищили великі запаси продуктів, які були необхідні мешканцям Кремінної та навколишніх міст.

Наталя розповіла й про долю гімназії. Спочатку в ній було бомбосховище для цивільних, втім, коли в Рубіжному почалися вуличні бої, до гімназії прийшли українські військові. Людей, що перебували в укритті, попросили евакуюватися до Слов’янська, й більшість з них виїхали евакуаційними автобусами. Надалі у будівлі розташовувалися військові, через що в неї було декілька влучань.

«У випуску ТСН, коли, пам'ятаєте, на “Зорі” вибухнув вагон з селітрою, помаранчевий такий [9 квітня 2022 року — прим. автора]… — пригадує Наталя — От в тому ж сюжеті була наша школа, і на ній ще майорів жовто-блакитний прапор. Ми бачили, що школа розбита, вікон в актовому залі немає, все зруйновано… А після того, як відбулася окупація, ще довго не фотографували школу, бо військові забороняли туди ходити. І зараз у мене є лише декілька фотографій зруйнованої школи…».

Попри втрату будівлі, гімназії вдалося відновити дистанційне навчання, заклад зберіг більшість учнів, хоча відкрити перший клас не вдалося. 

Діти мріють про повернення до рідного Рубіжного, й на заняттях постійно питають: «Коли ми повернемося на Южну?» Наталя завжди відповідає: «Скоро, збирайте валізи». Вони вірять у звільнення окупованої Луганщини й сподіваються зустрітися наживо у відновленій будівлі після завершення війни.