Місто тимчасовостей. Репортаж із Краматорська

Чим далі на схід, тим більше військових, які з великими рюкзаками сідають у потяг Київ — Краматорськ. 

— Відпочив? 

— Та тільки роздразнили. 

Говорять жартома двоє українських військовослужбовців. На вигляд їм до 25 років. Чоловіки сідають в позашляховик кольору хакі та зникають в потоці військових автівок на дорогах.

Краматорськ — місток між цивільним та фронтовим життям. Замість продуктових магазинів на вокзалі з десяток прилавків з цигарками — військові купують одразу по кілька пачок. Замість міжміських автобусів — військові автівки, які відправляють або зустрічають українських захисників. 

Про життя прифронтового Краматорська — у репортажі Свідомих.

«Перехід вулицею Парковою дозволений», «Перехід вулицею Василя Стуса заборонений» — блимають світлофори для тих небагатьох пішоходів, які пересуваються тротуарами міста. Проїзні частини зайняті військовими. 

Ввечері світлофори стихають — і світло з вулиць зникає геть. Вуличні ліхтарі та рекламні вивіски мовчать вже кілька місяців. До 20:00 ще можна вловити гамір літніх терас кафе — найчастіше тут гомонять військові, волонтери або журналісти — усі різними мовами: українською, російською або англійською. 

— Як вам зараз жити у місті?

— Як у Лас-Вегасі, — відповідає член евакуаційної бригади «Восток SOS» Едуард. 

Після початку тимчасової окупації Донецька у 2014 році Краматорськ став адміністративним центром області. Але місто не завжди було «Лас-Вегасом». На початку повномасштабної війни через швидке просування росіян тут закрились кафе і ресторани, перестав курсувати громадський транспорт. Навіть ліфти в будинках вимкнули, мовляв, додаткова небезпека для мешканців, які можуть застрягти там під час обстрілів. 

Життя почало повертатись сюди восени 2022 року після деокупації Харківщини. Ще у травні 2022 року тодішній радник міністра внутрішніх справ Вадим Денисенко сказав, що Ізюм — це ключова дорога на Слов’янськ та Краматорськ. Деокупували Ізюм 10 вересня, а вже через місяць Укрзалізниця запустила потяг «Інтерсіті» до Краматорська. Досі вокзал був закритий після того, як росіяни вдарили по ньому «Точкою У».

«Від початку повномасштабки і до запуску “Інтерсіті” тут ніби була зона відчуження, а на вулицях ходили тільки військові. Начебто все налагоджується, але прильоти як були, так і є», — каже волонтер.

Відчуття сталості повертають неонові салатові жилети, які косять, замітають та поливають газони — комунальники щоранку прибирають майже безлюдні вулиці та парки. 

Ми приїхали в Краматорськ на День Незалежності. За рік до повномасштабного вторгнення понад 26 тисяч людей відсвяткували цей день у Краматорську. 

Як і у всіх українських містах, День Незалежності тепер — не масові заходи, а підвищена загроза російських атак. На центральних вулицях свята немає. Але незалежність є у прапорах на будинках, над дорогами, на стовпах, на шевронах військових. 

Свято вдалось знайти у волонтерському центрі «Разом до перемоги». З 2014 року вони плетуть маскувальні сітки на фронт.

Різнокольорові орнаменти красуються на білих, жовтих, чорних вишиванках волонтерів. Одні за одними до них приходять військові — обійняти, подарувати торт, вручити грамоти з подяками від своїх бригад.

«Багато з тих, хто волонтерив у центрі до повномасштабного вторгнення, евакуювались і продовжують працювати у філіях на заході або в центрі України. Краматорський центр від 20 лютого 2022 року 120 днів працював без перерви. Не тому, що напередодні вторгнення було більше запитів — просто як прийшли в понеділок, так і не припиняли працювати», — розповідає координаторка центру Надія Калінченкова. 

Крім сіток, волонтери виготовляють нашоломники і шиють прапори, які запускають повітряними кульками на тимчасово окуповані території.

Місто стало одним із хабів розподілу допомоги Донеччиною. 

Допомогу організовують не лише гуманітарку. За одним майже зруйнованим будинком вирує життя: заповнена автівками парковка, шум зварювальних апаратів та шушукання людей. За забитими фанерою та обклеєними скотчем вікнами, за мурами з мішків з піском працює обласне територіальне медичне об'єднання. 

Лікарня вже пристосувалася до обстрілів та готується до зими: закупили генератори й облаштували медзаклад джерелом безперебійного живлення. 

Від людей всередині звучить не лише «добрий день», але й вітання з Днем Незалежності. До повномасштабного вторгнення це був вихідний, але не сьогодні. Заклад заповнений відвідувачами, а персонал метушиться поміж трьома поверхами лікарні, аби встигнути до всіх. 

Попри фронт неподалік у лікарні функціонують центри сучасної онкології, кардіохірургії, гемодіалізу (один із способів ниркової терапії у пацієнтів з термінальною стадією хронічної чи гострої ниркової недостатності — ред.) та діагностичний центр. 

Станом на серпень 2023 року лікарня надає близько 95% послуг, які були раніше. Більшість персоналу вдалося зберегти на робочих місцях, розповідає директор закладу Олександр Гейко. Він зустрічає нас не в медичному халаті — вбраний в білу футболку та штани. Про лікарню розповідає із захопленням. Говорить повільно та детально, боїться пропустити щось важливе.

«Наша основна мета — зробити так, щоб хворі не відчували відірваності від великих лікарень і могли отримувати повний спектр медичної допомоги навіть у не дуже заселеному місті», — говорить директор. 

Веде в кабінет з телемедичними технологіями, де саме закінчився прийом пацієнта. За декілька хвилин по відеозв’язку під’єднується лікар-уролог Євген Баграй, який перебуває за 1222 кілометри від Краматорська — в Стрию на Львівщині. Він щодня дистанційно консультує тут пацієнтів. 

Каже, що такі зустрічі відрізняються від прийомів наживо лише наявністю екрана. Людина розповідає, що її турбує, далі лікар дивиться, наближає екран до відвідувача — виписує рекомендації. Щоб показати механізм та ефективність таких зустрічей лікар за кілька секунд через монітор визначає марку та модель фотоапарата, на який його знімаємо. Директор пояснює цю магію якісними системами телекамер. 

Наостанок директор показує план розбудови лікарні, який мали реалізувати наприкінці 2025 року — один корпус, де могли б функціонувати усі відділення медичного об’єднання. До великої війни їх було декілька. Це допомогло б консультувати більшу кількість відвідувачів. Новий заклад також передбачав посадку гвинтокрила для швидкої доставки пацієнтів у інші лікарні країни.

На початку повномасштабного вторгнення вже залили фундамент, але були вимушені зупинити будівництво. Натомість продовжують модернізувати хірургічні кабінети та закупляти нове обладнання. Усі відділення не вдалося перенести в новий заклад, тому тимчасово зробили це в іншому приміщенні. Через це більша частина вулиці здається пустою, оскільки весь персонал та відвідувачі в одному місці. 

Пустіє у Краматорську не одна вулиця — на іншій помічаємо згорблену сиву бабусю, одягнену в картату сукню з фартухом, де вона ховає ключ від квартири. Вона час від часу задирає голову на свою квартиру і далі підмітає уламки будинку, що лежать там з 31 серпня 2022 року. Тоді росіяни обстріляли Краматорськ. Внаслідок удару були пошкоджені 12 п'ятиповерхівок та зруйнована алея у Family park (раніше парк Пушкіна — прим. ред.). 

86-річна Валентина Чайка тоді перебувала в Кривому Розі. Лише у червні 2023 року жінка повернулася і щодня прибирає розвалини, які вітер розносить подвірʼям. 

«Я живу на п'ятому поверсі. Бачите, де видно найбільші руйнування, — піднімаю голову і бачу: повністю зруйнований балкон, вибиті вікна та пошкоджений дах. — Можемо піднятися до мене, і я вам все покажу», — говорить Валентина. 

У квартирі відразу відчувається запах сирості. Стіни покриті пліснявою — через зруйнований дах понад рік у квартиру під час дощів лилася вода. Вікна забиті фанерою, в кімнаті немає шпалер, під стінами стоять відра та електрична плита, де жінка готує їсти. Газу в будинку немає. 

«Під час зливи не вистачає посуду збирати воду. Люди радіють, коли йде дощ, а я плачу», — шепоче бабуся. 

У жінки є двоє дітей: 65-річний син та 63-річна дочка, які живуть за кордоном. Валентина не захотіла виїжджати, бо дорога далася б їй важко. У березні 2022 року вона евакуювалась до рідних у Київську область, далі — у Кривий Ріг. Згодом повернулася в Краматорськ, щоб доглядати квартиру та жити в рідному місті.

«Все, що на смерть назбирала, витратила. Лише за двері заплатила понад чотири тисячі гривень. Страшно помирати, бо як дадуть ще дві пенсії, то це тільки на яму — викопати. На труну вже не буде грошей», — тремтить і шмигає носом Валентина. 

У місті рідко можна побачити підлітків, які зазвичай гуляють парками ще теплими вечорами. 20-річна Дарʼя Панченко розповідає, що майже всі її ровесники виїхали, бо можливостей для розвитку немає. Сама вона — студентка факультету соціології Харківського університету імені Каразіна. Після 24 лютого поїхала у Велику Британію, але вже повернулась в Україну і живе в Києві.

«У місті переважно військові та люди старші 30 років», — розповідає Дарʼя.

Коли запитуємо про популярні серед молоді місця, каже, що місцеві тусувались здебільшого в «Ria Pizza» у центрі міста, бо там і кафе, і клуб. У закладі святкували її шкільний випускний. Темна зала клубу світилась фіолетовими неоновими LED-стрічками, а Дарʼя разом із ровесниками починали будувати плани на майбутнє.

27 червня російські війська зруйнували місце спогаду, як і плани на майбутнє — завдали ракетного удару по закладу. 13 людей загинули, серед яких письменниця Вікторія Амеліна, 65 осіб — отримали поранення. 

Сьогодні це прогоріла коробка з уламками стін, даху та меблів. Видніється вивіска «Куточок споживача», а на одному із вцілілих стендів стоїть наповнений водою стакан та пляшка, які, ймовірно, залишилися тут ще з останніх годин роботи кафе. 

Під час атаки у районі «Ria Pizza» випадково перебувала евакуаційна команда Восток SOS, яка долучилась до розбору завалів і деблокування людей. Ми зустрічаємось з ними в кафе біля парку Ювілейного, пʼємо молочні коктейлі та безалкогольне мохіто. Здається, це найпопулярніші напої у спекотному Краматорську.

Едуард Скорик і Владислав Арсеній тільки повернулись з чергового виїзду до Торецька та Костянтинівки. Сьогодні вивезли трьох жінок — одна з них лежача хвора.

«Ми спеціалізуємось на маломобільних людях, яких вивозимо з населених пунктів Донеччини до Покровська. Звідти евакуаційним потягом місцевих доправляють до Дніпра, де зустрічають інші волонтери», — розповідають чоловіки.

Вивозять людей після того, як на гарячу лінію надходять заявки від родичів, сусідів чи соціальних працівників. Наразі на Донецькому напрямку працює одна бригада, яка виїздить кілька разів на тиждень. Ще рік тому, до деокупації Харківщини та Лиману Донецької області, три-чотири бригади робили рейси щодня. 

Чоловіки базуються в Краматорську. Едуард родом з Бахмута і почав евакуювати в березні 2022 року. Владислав — з Донецька. Після окупації міста жив у Києві, а на початку повномасштабної війни вивіз родину за кордон та доєднався до волонтерів як водій. 

Називає точну дату, коли приєднався до команди Восток SOS, — 10 квітня 2022 року.

«8 квітня обстріляли вокзал (росіяни атакували саме тоді, коли люди чекали на евакуаційний потяг. 61 людина загинула, 121 — отримала поранення — прим. ред.), і звідси перестали ходити евакуаційні поїзди. Моя дружина краматорчанка, я можу жити в квартирі її батьків і знаю місцевість, тому вирішив залишитись в місті й вивозити людей», — каже Владислав. 

Краматорський вокзал — це кінцева точка Донеччини для потягів і початкова точка для людей в камуфляжі, які поїдуть вглиб сходу захищати Батьківщину. 

Це точка зустрічі для Сергія, який стоїть із квітами на пероні, розпливається в усмішці і ніжним, немов дитячим, голосом каже, що до нього їде дружина. Потяг прибуває на платформу, і Сергій зривається з ніг, щоб скоріше знайти вагон Олени. Вона — бортпровідниця і щокілька місяців намагається приїхати до чоловіка, аби трохи побути разом. 

Наступного дня випадково бачимось з ними на вокзалі Словʼянська — проводжають друга на потяг до столиці. 

Фото: Свідомі