«Коли окупанти зайшли до Попасної, вирішили, що жити в окупації не хочемо»: історія вчительки Комишуваського ліцею Луганської області

Марія Боженко (ім'я змінене заради безпеки) напередодні повномасштабного вторгнення жила в Комишувасі, працювала вчителькою біології та організаторкою позакласної роботи. Перші думки, що починається щось недобре в неї з’явились десь за тиждень до початку повномасштабної війни. 17 лютого військові так званої «лнр» градами обстріляли Врубівську школу, що розташована поруч із Комишувахою. Попри те, що від обстрілу постраждали лише будівлі, Марія була напружена. Тоді ж педколективу видали трудові книжки — всі чогось чекали, але не знали чого саме.

24 лютого вранці Марія збиралася на роботу і як завжди відкрила новини. Побачила пост Сергія Гайдая [до березня 2023 року голова Луганської військової адміністрації — прим. ред.] щодо термінової евакуації.

«Це був шок, тому що ще не приходило усвідомлення, що починається війна, — каже Марія. — Перше, що я зробила, подзвонила своїй директорці і спитала: «Що робити? Йти на роботу чи евакуйовуватися?» Та відповіла: «На роботу ми не йдемо. Щодо евакуації кожен вирішує сам».

Перші два дні в Комишувасі було відносно спокійно, а 26 лютого Марія почула перші вибухи. Її чоловік у цей час був на роботі, працював позмінно у Сєвєродонецьку. У Марії вже було складена тривожна валіза з грошима, документами, теплими речами. Вона схопила сина й побігла до матері, що жила на першому поверсі цього будинку. І щойно всі забігли до підвалу, стіни почали ходити ходором. Коли обстріл вщух, Марія визирнула з підвалу й почула, як кричить сусід: «На вулиці поруч будинок горить».

Цього дня з окупованої території обстріляли селище та залізничну колію. Через обстріл потяг на Київ не вийшов з Попасної. А наступного дня перестав ходити громадський транспорт — чоловік Марії не зміг повернутися до Комишувахи з Сєвєродонецька. Його тоді підвезли до Лоскутівки, а далі він йшов пішки додому (відстань між Лоскутівкою та Комишувахою 17 км).

Останній відносно спокійний день був 28 лютого. Цього дня Марія з чоловіком розчистили підвал свого будинку, запаслися водою, облаштували спальні місця, принесли теплі речі. Й навіть з’їздили до Попасної, зняли гроші, бо якраз дали зарплатню.

З 1 березня Комишуваха опинилася під обстрілом. Стріляли з окупованої території, щодня й по кілька разів на день. Били по вулицях, інфраструктурі, поліклініці та дитячому садку. 

Родина Марії майже постійно перебувала у підвалі, але доводилося й вибігати до будинку за продуктами та водою у проміжках між обстрілами. Час від часу зникало світло. Іноді зникав газ, тоді грілися комином. Одного разу Марія почула, що у школі дають хліб. Під час затишшя Марія побігла до школи й не впізнала селище.

«Я бігла швидко й бачила, як зруйнована поліклініка, які на дорозі вирви від мін, у школі все було побите, — розповідає Марія. — Ми почали думати, що таки треба втікати, тому що обстріли були постійні, щодня… Коли почули, що окупанти зайшли до Попасної, вирішили, що не хочемо жити в окупації. Навіть, якщо нас захоплять швидко, без руйнувань, в окупації ми жити не хочемо».

Марія з родиною виїхали 20 березня. Напередодні був сильний обстріл з градів, він почався несподівано, ніхто не встиг добігти до підвалу — усі впали на підлогу у коридорі. Вибухало зовсім поруч, здавалося, що наступний снаряд залетить прямо до будинку. Найперше, що сказали Марія із сином щойно обстріл скінчився: «Чому ми досі не виїхали?»

Родина Боженків оселилася в селі на Дніпропетровщині, у квітні спробували вивезти й батьків, які відмовилися їхати у березні. Мати Марії на той час ще була у Комишувасі, обстріли тут не вщухали й вона не виходила з підвалу. Її вдалося забрати. 

Батько чоловіка, який жив у селі Підлісному, все ще відмовлявся від евакуації. Раніше він потрапив під обстріл та внаслідок контузії оглух. 10 травня з ним зник зв’язок, а 17 — стало відомо про його загибель. Чоловік потрапив під обстріл, але через контузію не почув та не встиг сховатися. Його поховали у садку біля будинку.

Мешканців будинку, в якому жила родина Боженків, після окупації військові РФ депортували на інші окуповані території. Це були переважно літні люди, що не хотіли покидати свою домівку навіть під обстрілами. Їх під автоматами змусили йти пішки три кілометри до Олександропілля, по черзі нести паралізовану жінку, а потім вивезли КамАЗами до Первомайська. 

Їм не дозволили взяти нічого з речей, навіть собаку не дали відв’язати. Згодом паралізована жінка померла у Первомайську. Про це Боженкам розповів односелець.

Наразі Комишуваха перебуває під окупацією і туди можна потрапити тільки за перепустками. Ті, хто зміг в’їхати до селища, розповідають, що вціліли лише декілька будинків, будівлі школи та залізничної станції. З будівель винесено все майно, навіть знятий лінолеум та розетки. У школі базувалися російські військові, у неї було два влучання у спортивний та актовий зали.

Утім Комишуваський ліцей продовжив працювати дистанційно.