«Колективний Альцгеймер» і марення 90-ми. Дискусія про новий роман «Часосховище» Ґеорґі Ґосподінова
На початку жовтня у Львові пройшов 31-й Lviv Book Forum. Під час нього відбулась презентація роману «Часосховище» Ґеорґі Ґосподінова — лавреата Міжнародної Букерівської премії.
Як наші спогади бережуть нас від впливу пропаганди? У чому небезпека повернутися назад, у «золотий» для країни час та чому ми маримо про 90-ті? Про це поговорили на Lviv Book Forum Ґеорґі Ґосподінов, перекладач Остап Сливинський та журналіст Вадим Карп’як.
Свідомі діляться основними тезами з дискусії про нову книгу Ґосподінова.
Про що книга «Часосховище» Ґеорґі Ґосподінова?
Цей роман отримав Букерівську премію. Нагорода є однією з найпрестижніших у літературному світі. Нею щороку нагороджують одну англомовну книгу, яка є найкращою на думку журі.
У книзі розповідається історія про психіатра Ґаустіна, який у Цюриху створює клініку для людей із хворобою Альцгеймера. Кожен поверх клініки відтворює декади 20 століття в складних деталях. Так пацієнти можуть повернутись назад у часі до своїх спогадів у надії одужати. Ця ідея поширюється, клінік стає більше. Невдовзі здорові люди починають звертатися до клініки, щоб втекти від монотонного життя. По всій Європі проводяться референдуми, щоб вирішити, у яке минуле десятиліття перенесеться кожна країна. Це роман про пам’ятання і забування, про різні виміри пам’яті та ілюзію життя в сховищі часу. «Сюжет [ред. — книги] химерний і малонадійний, як і сама людська пам’ять», — резюмує в рецензії літературна критикиня Ганна Гнедкова.
Ґеорґі Ґосподінов — болгарин, тому основний акцент у цій книзі робиться саме на житті Болгарії та сусідніх країн. Цього ж року книжка вийшла у перекладі Остапа Сливинського у видавництві «Чорні вівці». На диво, між Україною та Болгарією є напрочуд велика кількість спільного. Література має здатність передавати спільні культурні риси, незалежно від країни та часу.
Лихі, та водночас приємні 90-ті. В чому секрет ностальгії?
Учасники презентації розмірковували, у яку декаду хотів би повернутися кожен із них. Одностайним рішенням були 1990-ті.
Свій вибір так пояснив Ґеорґі Ґосподінов:
«Тоді було багато опцій для розвитку кращого майбутнього, які ми втратили. Однак у той час в нас була енергія, була молодість. У 90-ті в Болгарії відбувалися цікаві речі з літературою. У нас були перформанси, ми намагалися бути вільними, намагалися висловлюватися, бути залученими».
90-ті стали унікальним періодом часу, коли ностальгія за минулим пояснювалась бажанням майбутнього. Більшість держав Європи, серед яких Росія, Франція, Велика Британія та інші, ностальгують за »золотими роками» найбільшої величі своїх держав. Для пострадянських суспільств обʼєктом ностальгії ж є роки найбільшої нестабільності й економічного занепаду. Україна, Болгарія та десятки інших країн тоді лише звільнились з-під прямого впливу Кремля. Перед мільйонами людей поставав шлях розвитку та перебудови своїх суспільств. Парадоксально, але люди ностальгують не за тим, як було, а тим, як могло б бути.
Памʼять як інструмент пропаганди й антидот від неї
Ґеорґі Ґосподінов вважає особисту пам’ять антидотом від пропаганди, адже остання намагається працювати з колективною пам’яттю. Письменник вважає, що це нормально — сумувати за минулим. Здорова ностальгія та памʼять про те, як було, дозволяє не повторювати помилок і вчитись на досвіді. Минуле з часом відступає та залишає об’єктивні речі, на які можна спиратися. Проте існує загроза, коли ми спираємося не на власні спогади, а на нав’язані.
Російська Федерація, до прикладу, використовує памʼять як засіб пропаганди — як для свого, так і для інших суспільств пострадянського простору. Росія намагається переміщувати в минуле цілі суспільства та нації. Робить вона це шляхом стирання особистих спогадів людей. Натомість машина пропаганди навіює певний ідеологізований образ минулого без мінусів та обʼєктивної реальності. Той образ минулого, в якому Кремль був гегемоном у цих регіонах.
«Коли ми втрачаємо пам’ять на рівні суспільства, з нами стається колективний Альцгеймер. Виникає загроза, що з’явиться хтось, хто захоче навіяти минуле, якого насправді не було. Ще одна небезпека — мало спогадів. Чим їх менше, тим більше місця для цього минулого», — пояснює Ґеорґі Ґосподінов.
Водночас пропагандисти Кремля працюють і на дискредитацію теперішнього. Чим неприємнішими є події сьогодення, тим більша спокуса закритись в капсулі минулого. Так само як це робили герої роману «Часосховище».
«Російська пропаганда працює хитро: вона не намагається нав’язати минуле. Вона намагається розчарувати в теперішньому. Так, щоб людина сама захотіла назад»,
— додає Вадим Карп’як.
Памʼять перетворюється на отруту пропаганди. Як із будь-якою отрутою, важливий її тип та кількість. Здорова нація не може жити без памʼяті. Так само вона стає приречена, коли суспільство закривається в ностальгії від реальності.
У яке минуле могла б переміститись Україна?
Яка ж тоді повинна бути памʼять України? В історії нашого народу досить мало позитивних періодів, про які хотілося б памʼятати без суму суспільству. Особливо у XX столітті, жителі якого ще живі.
Натомість такі періоди є досить звичними для інших країн. Це є в Росії, де Путін хоче повернути народ у Радянський Союз. У США, де гаслом кандидата в президенти Трампа є «Make America Great Again». У Болгарії «золотий» час» — «Болгарія трьох морів», коли країна мала виходи до всіх водойм Балканського півострова.
Частково через це у романі «Часосховище» Україна не згадується. Вадим Карп’як запропонував співрозмовникам уявити, як би проголосувала Україна на референдумі про повернення в якусь декаду 20 століття. На це Остап Сливинський поділився своїм баченням:
«Повернення в минуле позбавляє необхідності робити вибори. Якщо України немає в цьому романі, може, це означає, що ми не розівчились мислити майбутнім? Зараз ми боремось за майбутнє. Не варто шукати прихистку ні в утопії минулого, ні в утопії майбутнього. Планувати щось на рік — реалізм, на десятиліття — утопія».
На жаль, Україна була позбавлена міцної опори ностальгії XX століття. Українці лише зараз повертаються й усвідомлюють історію нашої держави. Сухо та виважено, без пастки ностальгії за «золотими часами». Це є і радістю, і горем для нашого суспільства.
