Колективна травма. Розмови з психологами

Після Другої світової війни було поняття «діти війни» — люди, які провели дитинство в обмеженнях і недоотримували турботу й увагу, оскільки батько міг бути на фронті, а мати працювала на відновлення держави. Через зростання в постійному дефіциті, бувши дорослими, вони більше дбали про матеріальне становище, а не фокусувались на емоційному стані вже своїх дітей. Цей приклад — один з проявів колективної травми через війну. 
«Свідомі» поговорили з психологами/психологинями і психотерапевтами/психотерапевтками про визначення колективної травми, ймовірність її розвитку в українців після російсько-української війни та способи пропрацювання травм.

«Колективна травма — не клінічний аналіз. Це радше опис соціальних явищ, які спостерігаються в суспільствах після подій, що були загрозливими одночасно для великої групи людей», — каже психологиня, психотерапевтка, керівниця психологічної студії «Сенс» Мар'яна Франко. 

Зараз поняття колективної травми вивчає не тільки психологія, а й епігенетика в контексті того, як спільно пережитий суспільством стрес впливає на функціонування людей і наступні покоління. Люди, які перенесли екстремальний досвід одночасно, мають активніші певні генетичні процеси — змінюється не сам ген, а його експресія, тобто те, наскільки він активний.Трансгенераційна травма — більш комплексне поняття, яке пов'язане із симптомами на рівні реакцій нервової системи, реакцій обміну речовин, а також на рівні того, що передаємо, і як навчаємо дітей. 

Франко розповідає, що після голоду та Голодомору спостерігаються реакції, схожі на травматичні: людина надто багато їсть, у неї з'являються компульсивні прояви в поведінці з їжею. Люди, які пережили Голодомор, будуть виховувати своїх дітей так, наче загроза голоду є постійно. Дитина, яка не переживала голоду, може мати тривогу і неспокій, які не здатна собі пояснити, і також буде запасатись їжею. Якщо ці речі не проговорені, вони можуть мати травматичний характер. Психотерапевт і військовий психолог Олексій Карачинський каже, що всі переживають певний досвід, і з тим, що він для всіх залишиться однаково травматичним — психолог, спираючись на загальну статистику, не згоден. 

«Зараз ми не маємо травми, ми переживаємо травматичні події. Не можемо зараз сказати, що будемо мати травму, бо ще не завершені травматичні події. Це залежить від того, як ми це переживаємо. За місяці повномасштабної війни видно, наскільки українці є стресостійкими і сильними — це гарний показник того, що потім може відбуватись з нашим психічним здоров'ям», — каже лікарка-психіатриня і когнітивно-поведінкова психотерапевтка Софія Влох.Олексій Карачинський погоджується, що зараз не можна казати про травму. Є травматична подія, є її учасники або свідки. Наприклад, поряд летить ракета — я учасник травматичної події. Ракета прилетіла до мого друга — я можу бути свідком травматичної події. 

«За статистикою, до 15% свідків є учасниками травматичних подій і отримують травматичний досвід, який не можуть обробити, — це посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Інші учасники і свідки травматичних подій можуть обробити травматичний досвід і його пережити», — пояснює психотерапевт.

Карачинський каже, що травма на особистісному рівні відображається так, що людина може уникати місце травматичної події: наприклад, хтось не захоче повертатися в Бучу. Може також бути повторне переживання: чуємо певний звук і повторно переживаємо емоцію страху — від повітряної тривоги, прильотів чи вибухів. Можемо повторювати травматичну подію уві сні, або вона може виникати перед очима.

Софія Влох припускає, що війна призведе до збільшення рівня психологічних проблем, депресій, соматичних захворювань. «Можуть бути зміни в національній особливості, наприклад, схильність ідеалізувати власну ідентичність, бачачи в інших образ ворога. Я говорю зараз не про Україну, а загалом про можливі наслідки різних колективних травм — іноді це веде до помст чи війн. Усе залежить від того, яка травма була, яку кількість людей охопила, що відбувалося в момент, та що робили після травми: чи є рефлексування і відреагування», — розповідає Влох. 

Останнє, на її думку, може полягати у створенні пам'ятників, меморіалів, оплакуванні, створенні епосу, музики, фільмів, театральних постановок, де події проживаються заново, і відповідно відпускаються. 

«Це залежить від того, яку пам'ять хочемо увіковічити, яке смислове навантаження і який символізм несе той чи інший пам'ятник або музей. Якщо ставимо пам'ятник, наприклад, Тарасу Шевченку, бо він має бути, але не надаємо цьому значення — це, швидше, замовчування інформації, яке зупинятиме наш розвиток, знецінюватиме того ж Шевченка і саме поняття пам'ятника. Тоді пам'ятник — радше як могильник, щоб “запечатати” якусь подію і закрити від нас», — каже Мар'яна Франко. 

Позитивним прикладом вшанування пам'яті психологиня наводить вулицю Героїв Майдану у Львові, яка є символом, і у назві несе поняття героїзму. Це підтримує потенційну енергію і ресурсну пам'ять, нагадуючи що ми маємо вплив і можемо щось змінити. Тоді є глибокий сенс, і це — вшанування.

Якщо травма довго не буде піддаватися певним ритуалам, наприклад, оплакуванню чи іншим способам рефлексування, після значного відрізку часу вона буде слабшати, каже Софія Влох. Людина не може бути постійно в стані гострого болю. З часом відбуватиметься поступове зменшення страждань, але не пропрацьована травма буде даватися взнаки. 

«Шляхи подолання травми — це відзначення трагічних подій, не заперечення і не відсторонення. Це потрібно мозку, щоб оплакати, перегорювати та зцілитися», — розповідає психотерапевтка. 

Дослідження і психологи говорять про те, що часто під час рефлексії та переживання події війни, можна опрацювати попередні колективні травми. Наприклад, якщо наслідки Голодомору позначились не тільки на ставленні до їжі, а й на специфічних націоналістичних рисах характеру — відбувалось придушення національного руху, людям нав'язували політичну пасивність, принцип «не висуватися». Зараз натомість триває процес об'єднання України, прояв національної ідентичності, спротив. Тут можуть пропрацьовуватись колективні травми минулого.

Мар'яна Франко каже, щоб пропрацювати колективну травму, її треба визнавати, розділяти і отримувати належну підтримку. Якщо уникаємо розмов, замовчуємо проблеми і не отримуємо підтримку — знову відіграємо і відтворюємо цю травму на індивідуальному чи суспільному рівні.

«Зараз ми переживаємо важливий період в історії України, тому що вперше за багато століть отримали підтримку всього світу. У нас є шанс перемогти і отримати визнання, що нам було важко всі попередні роки боротьби. Світ нас підтримує. Більш того, ми отримуємо велике визнання та повагу. Це великий шанс вилікувати цю колективну травму», — стверджує Франко.