Хто заселяв Маріуполь та чому його вважають різноетнічним?
Офіційним роком заснування Маріуполя вважається 1778 — коли місто утворилося у зв'язку з депортацією християнського населення Криму. Так розпочинається формування різноетнічного розмаїття міста. Радянська влада просувала наратив, що у Маріуполі, як і в «багатонаціональному» Донбасі, налічувалося чи не 134 етнічні групи, проте чи так це насправді і хто складав довгий час монобільшість в регіоні?
Про історію заселення та освоєння Маріуполя й навколишніх населених пунктів та історію української грекині, яка дотепер береже історичну спадщину своїх грецьких предків з Маріуполя — у матеріалі.
Прослухати матеріал:
Переселення «маріупольських греків»
Наприкінці XVIII століття імперський уряд переселив у Надазов’я грекомовну та татаромовну громади з Кримського ханату, говорить кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та археології Маріупольського державного університету Вадим Коробка.
«Головною ознакою їх згуртування була приналежність до православ’я (грецької віри). На підставі законодавчо забезпечених привілеїв з новоселів сформувалась конфесійно-станова спільнота, яка в імперському законодавстві та в історіографії отримала усталене наймення — “маріупольські греки”. Вочевидь, назва “греки” була конфесіонімом — назвою віросповідної групи», — пояснює Вадим Коробка.
За його словами, генетична спорідненість нащадків «маріупольських греків» з народом, що складає основне населення сучасної Греції та Кіпру на поточний момент, потребує наукового обґрунтування.
Докторка історичних наук Лариса Якубова пояснює, що навколо Маріуполя існували перші 20 сіл, утворені депортованими еллінами та греко-татарами (урумами) з Криму, які сформували основу Маріупольської громади, так званого Маріупольського грецького округу.
«До середини ХІХ століття Маріуполь був грецьким моноетнічним містом. Тоді було лише декілька управлінців росіян, яких направила сюди Російська імперія. Переважно більшість мешканців в Маріуполі були так звані греко-татари, вихідці з кількох кримських поселень. Вони розмовляли урумською мовою. Мовознавці та історики споріднюють її з мовою кримських татар»,
— каже історикиня Лариса Якубова.
Промислове освоєння Приазов'я та заселення європейців
Утримувати монобільшість в Маріуполі грекам вдавалося до 20-х років ХІХ сторіччя. Проте згодом царський уряд дозволив оселялися в окрузі німецьким колоністам. Так у Маріупольському повіті утворили чимало німецьких колоній. Вони були окремо одна від одної, оскільки сформувалися з вихідців з різних регіонів Європи та німецьких земель: усі зі своїм колоритом і особливостями.
Проте також розселялися на цій території українці зі Слобожанщини, Правобережної України та росіяни з Області війська Донського. З'явилися ще болгарські села та єврейські сільськогосподарські колонії.
За словами Лариси Якубової, коли відбулося активне заселення росіян та українців, почалося промислове освоєння Приазов'я і території майбутнього Донецького вугільного басейну. Англійці розбудували Юзівку (сучасний Донецьк — ред.) як осередок гірської промисловості та металургії. Пізніше підвели залізницю до Маріуполя, що спростило і здешевило доставку напівфабрикатів залізної руди через море.
«Іноземці побудували два з найбільшим металургійних комбінати того часу. Вони розбудовували осередок промисловості на концесійних засадах і привозили з собою спеціалістів, зокрема технічний персонал, інженерів тощо. Вони заїхали в місто зі своїми родинами», — пояснює історикиня.
Так, у Маріуполі та навколо міста почали оселятися європейці. Вони становили меншість серед містян, але оскільки були господарями підприємств і керівниками в цехах, то їхня впливовість в місті була високою. Так тривало до приходу радянської влади та початку індустріалізації 1930-х років.
Радянський наратив про багатоетнічність Маріуполя
Лариса Якубова зауважує, що радянські історики просували наратив, що на Донеччині жило 134 національності. Проте це неправда. Насправді на території Маріупольщини проживало не більше десяти етнічних груп, що було властиво саме сільській місцевості навколо Маріуполя, а не самому Маріуполю.
За її словами, в самому місті, як і в будь-якому радянському промисловому центрі, дійсно були представники різних національностей. Однак казати про етнічні групи (а тим паче національності) не доводиться. Ідеться ж бо про трудових мігрантів новітньої доби, які приїздили сюди на заробітки самі або рідше з сім'єю. Лишаючись тут «назавжди» вони дуже часто утворювали змішані сім’ї, яких ставало чимдалі більше.
«Чутки про строкатість дуже сильно перебільшені. Це публіцистичний штамп, створений в часи сталінської модернізації, коли активно працювали над концептом “Дружби народів!”, і його пізнішими трансформаціями, зокрема, про те, що Радянський Союз — це нібито спільний дім для всіх етнічних груп без расизму та шовінізму. За цим штампом ховалася політика русифікації українців, греків, євреїв, болгар та німців південної України», — пояснює Якубова.
«Я — українська грекиня». Історія активістки грецького національного руху
Олександра Проценко-Пічаджі — нащадок румейських родин Хараман і Пічаджі.
Її коріння за материнською лінією йде із села Чермалик, яке було засноване у 1780 році депортованими з Криму греками, а батькове — з Нової Каракуби, яку в радянські часи назвали Красна Поляна.
«З дитинства я чула, що ми — греки з Криму, а про переселення розповідали те, що люди йшли через силу, а на шляху їх спіткало безліч хвороб — багато греків так і не дійшли до нової Батьківщини», —
пригадує почесна Голова Федерації грецьких товариств України, голова Спілки греків України в Греції Олександра Проценко-Пічаджі у коментарі «Свідомим».
До початку Другої світової війни її родина проживала в Маріуполі, а напередодні нацистського вторгнення оселилися в приазовській Кирилівці тоді ще Володарського району, нині це Кальчицька ОТГ Маріупольського району. До Маріуполя жінка поїхала у 1968 році, де жила до 17 березня 2022 року.
«Виросла я в грецькому селі, в грецькому середовищі. У нас вдома таємно зберігалася книга поезій румейського поета Георгія Костоправа “Калімера, зісімо”. У моєму розумінні я — українська грекиня. Моя сильна ідентичність, почуття обов'язку перед рідним народом і привели мене до етнічного руху греків Приазов'я, якому я присвятила понад 30 років свого життя. Це в моїй крові й душі», — розповідає Олександра Проценко-Пічаджі.
Історії родини Олександри Іванівни 1778-1780 років розповідала її бабуся Анюта, бо вона пам'ятала розповіді власної бабусі, яка була учасницею тих подій.
З 1995 по 2023 рік Олександра очолювала Федерацію грецьких товариств України — етнокультурну організацію, яка консолідувала всіх греків України. Кожні два роки організація проводила Міжнародний фестиваль грецької культури «Мега Йорти», що перекладається як «Велике свято», Фестиваль грецької пісні імені Тамари Каци, де лунали пісні румейською й урумською мовою, проводили Олімпіаду з грецької художньої творчості.
«Ми тримали зв'язок із Прабатьківщиною через оздоровчі програми для дітей, вивчення новогрецької, та водночас тримали курс на збереження свого, власного», — каже Олександра Проценко-Пічаджі.
Федерація грецьких товариств України підтримувала народні ансамблі в грецьких селах. Грецькі артисти показували й обряди: традиційне грецьке весілля.
Олександра добре володіє румейською мовою. Також зберігати культуру предків вона може через грецьку кухню.
«Культуру нашу у своїй родині я зберігаю через наші неймовірно смачні страви — чір-чіри (чебуреки), шумуш (пиріг із м’ясом та гарбузом), флуто (скручений пиріг), салмайдъа», — наголошує Голова Федерації грецьких товариств України.
У Маріуполі є будівля Культурного центру Федерації грецьких товариств України, Грецький медичний центр, де надавали допомогу мешканцям грецьких поселень, будівля ще одного культурного центру Меотида, де проводилися концерти, розміщувалася недільна школа з вивчення мови й традиції.
За словами активістки, у греків Маріуполя були можливості задовольнити усі свої потреби — освітні, соціальні, культурні.
«Я хочу розповідати всьому світові про те, що саме Маріуполь — серце греків України! З моменту свого заснування у 1780 році. Маріуполь заселяли, будували й розвивали саме греки», — говорить Олександра Проценко-Пічаджі.
