Хронологія арабо-ізраїльського протистояння: з чого почалося і що відбувається зараз?

Україна — це не Афганістан. Україна — це не В’єтнам. Україна — це не Ізраїль. Україна — це не Азербайджан. Незаконні збройні формування «л/днр» — це не Ісламський рух опору (Harakah al-Muqāwamah al-ʾIslāmiyyah, акронім — ХАМАС). Україна — це Україна, і Україна бореться за своє виживання. Здавалося б, це досить прості істини. Проте у світі соціальних мереж, середовище яких підштовхує до обов’язкового вибору сторін, про ці очевидні обставини забувають. 

Водночас така динаміка є логічною. За останні 10 років українці переконалися, що боротися за своє право на життя треба не лише у фізичному просторі, але й в інформаційному. Такою є базова характеристика сучасних воєн. Тож усі учасники будь-якого протистояння прагнуть схилити глобальну суспільну думку на свій бік, використовуючи цифрові майданчики для побудови ситуаційних або й стратегічних партнерств. 

Наприклад, нещодавно коаліція туарегів відновила свою участь у громадянській війні в Малі і оголосила про солідарність з Україною у боротьбі проти ПВК «Вагнер». Водночас миттєве розповсюдження інформації призводить і до негативних наслідків. В Україні виникають непотрібні суперечки, кого варто підтримувати в тому чи іншому протистоянні. Так було з черговим епізодом війни за Нагорних Карабах. Так відбувається і зараз, під час чергового, хоч і досить незвичного, епізоду арабо-ізраїльського протистояння.

Минуле — це зброя. Минуле дозволяє легітимізувати статус кво та виправдати політичний проєкт майбутнього. Відповідно, ніколи не існує лише одного прочитання минулого. Утім, це не означає, що не варто прагнути об’єктивного знання. 

Мета цього тексту — не виправдати позицію Ізраїлю чи його супротивника. До того ж Україна на державному рівні та переважна кількість лідерів думки підтримуватимуть Ізраїль, незалежно від того, як зобразити минуле. Натомість онлайн-медіа «Свідомі» хоче запропонувати читачем хронологію арабо-ізраїльського протистояння, аби уявлення про нинішні події ґрунтувалися на чомусь більшому, ніж повідомлення у Telegram. 

У часи, коли на південь України починали прибувати перші племена кімерійців, на території сучасного Ізраїлю вперше виникли місцеві держави, зокрема Ізраїльське царство. Протягом ХХ сторіччя сформувалися різні теорії, які пояснюють його виникнення: зовнішнє вторгнення, мирне проникнення, селянська революція тощо. 

Так чи інакше, Асирійська держава з центрами у сучасному Іраку крок за кроком захопила ці землі та депортувала з них частину ізраїльтян. Решта вихідці з ізраїльських племен продовжувала там мешкати та змішувалася з іншими місцевими етнічностями. Цей регіон почергово захоплювала то одна, то інша стародавня імперія, зокрема Римська. Саме вона відіграє ключову роль в історії єврейства. Ізраїльтяни підіймали кілька повстань, імперія відповідала як фізичним насиллям, так і непрямим — переселеннями людей, які сповідували юдаїзм, в інші частини держави, зокрема в Європу. 

Всі ці події не мають безпосередньо стосунку до того, що відбувається у регіоні нині. На українських теренах, як і зрештою у будь-яких інших, так само відбувалися криваві збройні протистояння, повстання та вигнання етнічних груп. Проте ці історії можуть згодом лягати в основу наративів, які дозволяють мобілізовувати підтримку та спрямовувати її на досягнення політичних цілей. 

Британський  історик Кейт Вайтлам продемонстрував, що теорії про виникнення Ізраїльського царства могли розвиватися під безпосереднім впливом політичних обставин, у яких працювали їхні автори. Відповідно, їхня задача полягала не стільки у тому, аби пояснити минуле, скільки у виправданні теперішнього.

Базовою проблемою для держави у системі міжнародних відносин є виживання. За відсутності держави ця проблема передається на рівень нижче — громаді, сім’ї, індивіду. Проте саме над державою немає іншого рівня: не існує «дорослого», який подбає про безпеку. З цим викликом стикаються усі народи, а не лише євреї. Бездержавні народи прагнуть здобути суверенітет, зокрема і через те, щоб перекласти проблему безпеки на рівень вище — на державу, якій можна довіряти.

Протягом ХІХ сторіччя еліти багатьох європейських бездержавних народів почали паралельно розвивати власні ідеології націоналізму. Це ж стосується і євреїв, які мешкали у Європі. Серед них починають поширюватися ідеї сіонізму — вчення про необхідність створення окремої держави для єврейського народу. 

Внаслідок Першої світової та подальших революційних воєн руйнуються ті імперії, які були для них домівкою, хоч часто і небезпечною. Через це та антисемітизм у Європі, що зростає, євреї все частіше погоджуються на переїзд. Куди вони їдуть? У регіон, де на той час проживало вкрай мало євреїв (близько 10-15%), який протягом століть перебував під впливом мусульманської культури та потрапив під контроль Великої Британії лише внаслідок розпаду Османської імперії. У Палестину, якою Сполучене Королівство керувало, згідно з мандатом Ліги Націй. 

Будь-яка національна держава стикається з однією і тією самою проблемою: її територіальні кордони не збігаються з етнічними межами. Іншими словами, за кордоном держави завжди залишаються представники її етнічності, у той час, як в межах її кордонів є представники інших етнічних груп. Проте ці складнощі рідко коли зупиняють утворення нових держав.

Наприклад, після Другої світової війни стримувати єврейське державотворення було б неможливо. З одного боку, подальше проживання євреїв у містах Європи, де їх вчора заганяли в ґетто, обкрадали та вбивали, було б нестерпним. З іншого, Британська імперія ніколи так і не оговталась від Другої світової війни і довгостроково продовжувати існування не могла. Вона була вимушена балансувати між арабським деколонізаційним націоналізмом і єврейським прагненням приїздити в Палестину. 

Найлегше було просто піти з регіону. Юридичною передумовою для цього було прийняття у листопаді 1947 року Генеральною асамблеєю ООН декларації 181, яка дозволила утворити з мандатної території єврейську державу, арабську державу та передати місто Єрусалим під міжнародний контроль. Цей план ніколи не був здійснений, оскільки арабські сили почали противитися ще до проголошення держави Ізраїль. 

А після — до війни доєдналися і сусідні арабські держави. Проте зазнали поразки, тому у 1948 році Ізраїль розширив свої кордони на противагу передбаченим у резолюції. Так повторювалося ще тричі — у 1956, 1967 та 1973 роках. 

Хоч між цими війнами були суттєві відмінностями, Ізраїль зберігав домінування над ситуацією і надалі контролював території, не передбачені резолюцією Генасамблеї. Це, наприклад, стосується Голанських висот, які перебувають під контролем Ізраїлю з 1967 року. До їхнього захоплення у регіоні взагалі не було єврейських поселень. ООН визнає регіон таким, що перебуває під окупаційним контролем Ізраїлю.

Після війни Судного дня (збройний конфлікт між Ізраїлем, Єгиптом та Сирією — ред.) у 1973 році Ізраїль прагнув поступової нормалізації відносин з арабськими державами. Але це не вирішує головної проблеми: неможливо ідеально співвіднести законні та етнічні межі. Все одно залишаться палестинці, які будуть незадоволені. Так і стається. 

Як у діаспорі в сусідніх країнах, куди палестинці потрапили як біженці після проголошення незалежності Ізраїлю, так і безпосередньо у Палестині поступово виникла низка груп, які після чергової поразки арабських країн відмовилася визнавати наявну ситуацію. Їхня ідеологія різнилася: від марксизму у шістдесятих до політичного ісламу у вісімдесятих. Ці ідеологічні елементи дозволяли їм легше шукати союзників за кордоном: у Радянському Союзі, Саудівській Аравії чи Ірані. 

Збройне протистояння між Ізраїлем та цими групами триває з перервами вже близько 40 років. Паралельно із цим між Ізраїлем та Організацією визволення Палестини,  політичною організацією з представницькими функціями, відбувалася низка мирних перемовин, здебільшого за медіації США. Попри це розв'язання проблеми досі не спрацювало. 

Водночас ідея створення двох окремих держав, Ізраїлю та Палестини, користується популярністю серед ізраїльтян. У липні 2023 року 36% мешканців Ізраїлю вважали створення двох окремих держав оптимальним виходом. Це не більшість, проте цей варіант отримав найбільше голосів. 

На 50-ту річницю війни Судного дня низка збройних формувань на чолі з Ісламським рухом опору розпочали черговий наступ з Гази, непідконтрольної Ізраїлю території Палестини. Вчинені бойовиками воєнні злочини вплинуть на те, яким чином ізраїльське суспільство ставитиметься до способів завершити протистояння. Але чи існують взагалі інші способи? 

Про арабо-ізраїльське протистояння написані цілі бібліотеки книг. Прочитати їх можна буде після завершення поточного етапу російсько-української війни. А наразі чергова глава у війні за Палестину вчить нас лише одному — світ залишається небезпечним, важкопрогнозованим і відносна безпека України у ньому можлива лише за умови важкої щоденної і колективної роботи.