«ХЛІБ, СІЛЬ І МАКТУБ»: розбір повного метра Даміана Коцури про реалії польської провінції і всюдисуще людське невігластво

Автор:
Станіслав Тарасенко
«ХЛІБ, СІЛЬ І МАКТУБ»: розбір повного метра Даміана Коцури про реалії польської провінції і всюдисуще людське невігластво

5 жовтня в обмеженому українському прокаті стартувала незалежна польська драма «Хліб і сіль» («Chleb i sól») 2022 року, зрежисована та написана Даміаном Коцуром, практикуючим кінооператором і постановником, який до цього випустив сім коротких метрів. 

«Хліб і сіль» презентували на минулорічному Венеціанському кінофестивалі у секції «Горизонти» — тоді фільм отримав спеціальний приз журі. Національні та світові критики оцінили стрічку позитивно, охрестивши «одним із найсильніших польських дебютів за багато років» і порівнюючи — абсолютно резонно — її оповідальні та художні прийоми подібні з прийомами у стрічках Міхаеля Ганеке, корифея європейського інтелектуального фільму. 

Чому ж «Хліб і сіль» — це важливе кіно для кожного, що цінного можна витягти, з чого вона зліплена та чим пробиває на сльози — про все це докладно читайте у рецензії.

«Хліб і сіль» Даміана Коцура — це фільм жорсткого побутового реалізму, майже документального характеру, який висвітлює невигадану польську трагедію і, що найважливіше, її незбагненні соціальні механізми. Причому незбагненні настільки, що можна називати їх «фатальними» та «доленосними», «заповіданими Аллахом» та «призначеними небесами». 

Чому ми живемо так, як живемо? Чому замість того, щоб приймати відмінності та пізнавати чужі культури, ми безустанно продукуємо насильство, опускаючись на саме дно? Чому навіть класична фортепіанна музика нас не рятує? І чому ми такі боягузи?

Головний герой «Хліба і солі» — талановитий піаніст Тимек, який працює у Варшаві, але повертається до рідних пенатів на літні канікули. Містечко ж у нього стереотипно провінційне, все як годиться: з недалекими гопниками, споконвічною безнадією і 5-9-поверховими будинками-панельками. Місцева молодь тільки тим і зайнята, що п'є пиво та їсть кебаби. Працювати нікому на думку не спадає, а якщо все ж таки і спадає, то закордоном, у норвегіях та німеччинах, де водяться грошенята. 

Тимек, локальна знаменитість, сприймається знайомими дитинства як щасливець. Він, мовляв, вибився в люди, живе у столиці і ось-ось вирушить до німецького університету. Тимек — як і будь-хто з нас, повернувшись у місця юності, опиняється у так званому «знайомому чужорідному середовищі», де все, наче, залишилося таким самим, як і раніше, проте вже сам Тимек, скуштувавши дорослого життя, змінився настільки, що почав помічати навколо себе очевидні ознаки занепаду (і морального, і соціального, і економічного). 

Так, він гуляє зі старими друзями, намагається підтягнути молодшого брата у грі на фортепіано, незграбно залицяється до місцевої дівчини (якщо це взагалі можна назвати залицянням) і часто веде розмови про перспективи та майбутнє. Але тут, як розумієте, майбутнього не існує. Так що поступово Тимек «асимілюється»: звикає закидатися пивом і кебабами та навіть починає слідувати місцевій «моді» — зневажливому ставленню до мігрантів.

Перше, що впадати в очі під час перегляду «Хліба і солі», — високий рівень правдоподібності. І справа тут не в природній лайці чи «пацанських» персонажах, а в особливій акторській «розслабленості». Режисер-сценарист фільму Даміан Коцур уникнув написання діалогів, наголосивши на максимальній імпровізації під час зйомок. Йому було важливо досягти природної реакції непрофесійних акторів фільму на ті події, в які Коцур намагався їх затягнути. 

В основі стрічки — спогади його молодості. Коцур колись — так само як і Тимек — повертався додому з Кракова, де на нього чекала місцева гопота, що постійно влаштовувала бійки. І щоб не бути серед інших білою вороною, Коцур «пристосовувався» до них, як міг. Саме ці умови «спонтанного гопництва» актори і намагалися передати.

А ще в основі «Хліба і солі» — реальний трагічний інцидент 2017 року, що трапився у північно-східному польському місті Ельк. Тоді іноземець у сутичці убив колегу-поляка, що призвело до серії заворушень, спрямованих у бік мігрантів. Історія ця, звичайно, стара як світ, проте Даміан Коцур надав їй художнього колориту, правдоподібно змалювавши Тимека та його друзів дитинства, для яких ненависть та насильство є соціальною нормою.

«Хліб і сіль» — страшне кіно, яке зображує занепалий світ у дусі робіт Міхаеля Ганеке. Як і Ганеке у своїх класичних фільмах «Піаністка» (2001) та «Приховане» (2004), Коцур віддає перевагу довгим повільним планам та гнітючій тривожній музиці. Так само він використовує записи з відеокамер, знімає порожні та відчужені приміщення, але найважливіше — виявляє екзистенційне у повсякденному, перетворюючи «видиме» на «жахливе». 

Саме так діє і Ганеке, коли знімає вуличний двір, птаха чи рояль, завдяки чому цей вуличний двір, птах чи рояль набувають «нелюдських» монструозних ознак, стаючи метафорами чогось печерного і позамежного. Все це змушує глядача «Хліба і солі» задуматися про глибинні ніцшеанські безодні, що панують у душах героїв-гопників. 

Так, світ «Хліба та солі» — це, безумовно, занепалий світ. І справа тут навіть не в соціальній проблематиці або економічному неблагополуччі, а саме в гріхопадінні, у свідомій згоді персонажів жити погано, лицемірно. При цьому навіть якщо їхнє життя — що напряму обговорюється у «Хлібі і солі» — дійсно підпорядковане небесній долі, яку араби називають «мактубом», це все одно не знімає з них відповідальності за свої вчинки. 

Коцур, очевидно, хоче, щоб ми жили краще. І саме тому в злому і страшному фільмі «Хліб і сіль» все ж теплиться слабкий промінь надії на порятунок.