Херсон у перші місяці повномасштабної війни: розповідь місцевого про мітинги, викрадення та виїзд
24 лютого російські військові зайняли великі міста півдня України: Генічеськ, Скадовськ, Олешки, Каховку, Нову Каховку, Голу Пристань, а також Каховську ГЕС. 1 березня армія Росії почала обстрілювати Херсон, а навколо міста розкинула блокпости. Під час наступу на місто росіяни знищили бійців територіальної оборони та захопили будівлю обласної адміністрації. Місцева адміністрація працювала до 25 квітня під українським прапором на будівлі, поки туди не зайшли російські військові. Попри танки та озброєних людей херсонці впродовж двох місяців виходили на протести, поки війська РФ не почали викрадати та вбивати людей, забирати в полон та обстрілювати мирне зібрання. Херсон досі під російською окупацією.
Увесь цей час місцевий активіст Антон (ім’я змінено з міркувань безпеки) перебував в Херсоні, аж поки не виїхав в кінці травня через небезпеку для власного життя. Розповідаємо історію його протистояння росіянам, життя в окупації та виїзд на підконтрольну Україні територію.
Херсонський початок повномасштабної війни
Антон ніколи в житті не бачив такого скупчення людей, які вийшли на мітинг через політику (за різними даними, до 10 тисяч людей). 5 березня чоловік доєднався до них на центральній площі Свободи показати, що тут росіянам, які прийшли на танках «звільняти» південь, не раді. Це буде перший масовий мітинг херсонців проти окупації. Проте все почалося раніше — 24 лютого.
Антона розбудила дружина і сказала, що чотирирічну доньку в садок вони вже не поведуть. У Херсоні хлопець працював журналістом, тому весь день 24 лютого провів в новинах, відволікаючись на думки, де купити води, які речі скласти, а основне — їхати з Херсона чи ні.
25 лютого Антон пішов у військкомат — там зустрів лише одного працівника, який палив документи. Цей період Антон називає періодом невизначеності: ніхто не знав, що робити, і що відбувається. Стало легше, коли місцева влада повернулася до роботи, проте переживала лише, щоб громадський транспорт курсував згідно з розкладом, а в місті замітали вулиці.
«Обласна рада — наш губернатор Лагута — зник в перший день, а через кілька місяців з'явився зі словами, що очолював партизанський рух», — каже Антон з іронією.
Проте рух був — не партизанський і не провладний. Місцеві почали самоорганізовуватися та допомагати лікарням: відчували потребу щось робити і змінювати. Готувалися і до зустрічі з росіянами: збирали скляні пляшки, заливали туди бензин та затикали ганчіркою — робили коктейлі Молотова.
Одразу після захоплення Антонівського мосту (однієї з небагатьох переправ через Дніпро на Херсонщині) армія РФ намагалася прорватися до Миколаєва, а звідти на Одесу.
«Біля Миколаєва отримали по зубах, тож повернулися, обступили Херсон з усіх боків і 1 березня зайшли в місто. Всім було незрозуміло, що буде відбуватися далі».
Росіяни не знали, чого чекати від місцевих; місцеві не знали, як реагувати на росіян. Перші були озброєні автоматами та мали техніку, інші стискали кулаки й тримали в руках пляшки з бензином.
Зрозуміло стало, коли російські військові почали стріляти по всьому, що рухалося: жінка, дитина чи листок на дереві.
Російська окупація та український спротив
«Херсонська територіальна оборона намагалася дати бій: одна група бійців була в Бузковому парку, інша біля ТРЦ “Фабрика”. Херсонці, у кращому випадку, мали автомати, більшість проти броньованої техніки йшли з коктейлями Молотова. Усіх розбили».
Після цього перші кілька днів росіяни очікували пострілу з кожного вікна — боялися реакції місцевих. Херсонці ж виходили дивитися, що відбувається, бо не розуміли, чи їх окупували: росіяни зайшли, зайняли ключові точки для ведення бою, розставили блокпости, а в центрі Херсона майорів український прапор.
«Коли люди зрозуміли, шо можна ходити вулицями, що росіяни наче тут, але контакту з ними немає, з'явилося відчуття напруження, яке тисне і яке потрібно викинути. Хотілося показати, що Херсон — це Україна, що наше місто не хоче бачити окупантів. Як це показати, якщо пристрелити можливості немає? Як дати зрозуміти, що росіяни мають забиратися звідси?» — каже злегка нервово Антон, ніби досі шукає відповідь.
Херсонці робили все можливе: спершу завадили пропагандистам знімати відео про те, як росіяни роздають гуманітарну допомогу. На площі вже стояла машина з триколором, а російські журналісти розповідали про це на камеру. На фоні поступово наростав натовп з українськими прапорами, який хотів показати, що допомога від Росії їм не потрібна. Це було 4 березня.
Того ж дня херсонський режисер Сергій Павлюк кинув клич виходити на більш масовий мітинг, який відбувся 5 березня.
«Прийшло неймовірно багато містян — я не пам’ятаю у житті такої кількості людей, які в Херсоні виходили саме на політичний мітинг».
Антон каже, ефект був для всіх: і для тих, хто вийшов, і для тих, хто дивився з інших міст, і для самих росіян.
«Вони вважали, що прийшли рятувати людей, а до них виходять і кажуть, щоб вони забиралися. Це був шок. А нам неможливо було не вийти, тому що накопичувалась ненависть і злість, які потрібно було кудись виплеснути», — махає руками чоловік, ніби намагаючись показати, якого розміру ненависть, але розкинути руки не влізають в екран.
Цей був перший масовий мітинг в Херсоні проти окупації. Далі подібні акції відбувалися чи не щодня. 13 березня херсонці знову вирішили масово вийти на площу через символічну дату — день, коли Херсон звільнили від німецьких загарбників.
«Окупанти хотіли зробити дійство та оголосити псевдореферендум щодо приєднання чи незалежності області. Але не знали, що робити, коли побачили нас. Виявилося, що люди, які мали з ними співпрацювати, лише розкрадали бюджет, але допомогти не могли. Тому вирішили рухатися за методичкою 2014 року — оголосити псевдореферендум».
Але, як зазначає Антон, Херсон 2014 і 2022 років — два різні Херсони. Якщо у 2014 херсонців ще можна було спробувати розхитати в бік сепаратизму та співпраці з Росією, то в березні 2022 містяни вийшли на протест і намагалися прогнати росіян.
Херсонці виходили на зібрання, лягали під танки, вивішували на них українські прапори та намагалися виштовхати техніку з міста. А потім в них почали стріляти.
«Уявіть: йде великий натовп з українськими прапорами і плакатами “Путін х**ло”, “Зеленський молодець”, “Слава Україні”. А росіяни сидять на своїй техніці і дивляться на це. Думаю, вони відчували тиск і тому спочатку стріляли в повітря, били та викрадали людей. У кінці березня почали розганяти димовими гранатами та бити кийками».
Попри це мітинги продовжувалися. Змінилася організація: ніхто не брав на себе відповідальність, якщо з кимось щось станеться. Одні виїжджали, інших викрадали. Деяких досі не можуть знайти, декого утримують в полоні вже кілька місяців.
«Проукраїнських людей в Херсоні залишається багато, але їх не видно, бо ховаються. Проросійські виходять, бо для них це безпечно. Так і створюється картинка».
Остання проукраїнська акція відбулася наприкінці квітня — тоді росіяни знову планували провести псевдореферендум. Близько 100 херсонців вийшли проти. Мітингувальників знову розігнали, а голосування згорнули; на площі лишили машину, яка з гучномовця кричала: «Гражданєєє, акции ЗАПРЕЩЄНИ».
34 блокпости — і Україна
Антон з родиною виїхали на підконтрольну Україні територію в кінці травня. Залишалися, бо жевріла надія, що місто швидко звільнять.
«Це постійно було в інформаційному просторі: спочатку треба було протриматися три дні, потім десять, два тижні, місяць. Місяць став точкою неповернення. Ми жили надіями, а потім стало зрозуміло, що швидкого звільнення не буде».
Залишатися в Херсоні активісту та журналісту, який до повномасштабного вторгнення мав проблеми з місцевими проросійськими персонажами, стало небезпечно.
«І в принципі там немає державності. Я не мав сили витримувати окупацію. Плюс у нас дитина, раптом з нами щось трапиться. Події в Бучі також вплинули. Зрозуміли, що час їхати».
Оскільки усі шляхи, окрім Василівки в Запорізькій області, вже були перекриті, Антон з родиною вирушили саме туди. З Херсона до Мелітополя проїхали 23 блокпости, з Мелітополя до Василівки — сім, у Василівці — ще чотири. Антон каже, що проїхали «досить швидко — всього за два дні». До повномасштабної війни дорога займала годину.
Фільтрації як такої не було: лише перевірили телефон. Антон вважає, що їм пощастило.
Наразі родина мешкає в Києві, а сам Антон продовжує роботу з інформацією: пише тексти для видання, в якому працював раніше, та співпрацює з проєктом «Архів війни», започаткований Docudays UA. Чоловік є координатором зі збору, обробки даних та завантажень на сервіс; фактично сортує, вантажить в архів та робить первинний опис матеріалів, які надсилають люди, передають партнери та створюють співробітники проєкту.
Для чого створений «Архів війни»? Кілька причин: подавати позови до міжнародних судів; відновити події; використовувати в роботах митців, щоб відрефлексувати події.
«Це все про осмислення, збереження пам'яті, у тому числі і щоб зрозуміти, як так сталося, і більше не допустити це. І я передивляюся ці відео. Деколи бачу знайомі обличчя».
Антон не очікував, що через архів знову доторкнеться до тих подій. Каже, кожен раз, як переглядає відео чи світлину, відчуває ненависть і бажання своєю діяльністю змінити щось, донести інформацію далі, щоб це не стиралося з пам’яті.
Щоб моя дочка розуміла, що таке Росія.
Поділитися своїми свідчення воєнних злочинів росіян можна на сайті проєкту, через Telegram-бот або спеціальну анкету. Надіслати можна й інформацію про життя і побут під час війни, опір цивільного населення, евакуацію чи досвід перебування в укриттях. Щоб надати матеріали до бази, потрібно перейти на сайт і обрати спосіб. Якщо хочете поділитися своєю історією (у форматі інтерв’ю), заповніть форму.
Проєкт «Архів війни» створено за фінансової підтримки Європейського Союзу та Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) через ІСАР Єднання та Дім Європи, а також Посольства Швеції в Україні та чеської організації People in Need.
Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відображають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори/авторки та упорядники/упорядниці видання.
