Історія родини, чиє життя вдруге зруйнувала РФ: «Нас у підвалі було близько 50, з них — приблизно десять родин із дітьми»

Олеся Порічна (ім’я змінене з міркувань безпеки) з родиною вдруге вимушено тікала від російської окупації навесні 2022 року з Попасної, що на Луганщині. До того — у 2014 році з Луганська. Попри труднощі, з якими стикаються ВПО, у Попасній Олеся побудувала власний бізнес, а після переїзду до Черкас почала працювати торговою представницею.

Благодійний фонд «Схід SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини представників РФ, аби забезпечити правосуддя та право на правду. Від 24 лютого 2022 року документатори записали понад 600 історій і близько 700 випадків ймовірних воєнних злочинів. 

Історію Олесі записала Марія Білякова, автор тексту — Олександр Василенко.

Від 2014 року я з родиною жила в Попасній. Вранці 24 лютого 2022 року почула про війну з телевізора та не повірила. Збиралася на роботу. Гадала, що якось воно й буде. Тоді чоловік наполіг піти до мами, бо в нас квартира на сьомому поверсі, тож залишатися не безпечно. Від першого дня повномасштабної війни ми перебралися до мами, вона жила неподалік.

У ніч проти 2 березня вперше спустилися ночувати до підвалу. Чули бої в передмісті, де ворога зустріли наші військові. Підвал був облаштований — очільник ОСББ заздалегідь поставив буржуйку та лавки.

Ми підхопилися та побігли до підвалу. Мали лише декілька хвилин, аби дістатися укриття. Щойно зачинили двері, будинок затремтів, у нього декілька разів влучили. Ми стояли та дивилися на плити. Боялися, що вони на нас впадуть. Я обійняла сина, а він тоді сказав: «Я не боюся, мамо».

Вранці вийшли на вулицю та побачили вирви від снарядів. Того разу влучили не лише в наш будинок, а й у дах сусідньої лікарні, де лежав мій знайомий. Він згодом розповів, що ту ніч вони провели в підвалі. 

У бомбосховищі постійно хотілося спати. Там стояли лише лавки, на яких можна було сидіти. Невдовзі сусід, з яким до війни ми всі сварилися, відкрив свій сарай і роздав дошки, десь знайшов навіть матраци. На них ми постелили ковдри та спали. Моя мама й син більше не піднімалися до від’їзду.

Згодом ми підрахували, що між обстрілами проходило 20 хвилин, бо росіяни перезаряджали зброю. Ми використовували цей час, аби принести їжу та воду з квартир. Я навіть якось встигла збігати додому — взяла сусіда під руку, й ми пішли. Тоді побачила, що в кухні вибило вікна, а над нею з’явилася діра у стіні. Я взяла лише теплу ковдру, бо в підвалі було холодно.

Виїхати з міста хотілося одразу. Хотілося й повернутися, коли стане безпечно. У батьків чоловіка була машина, а в мене — бізнес, тож ми завантажили авто товаром. Напередодні виїзду, коли обстріли стали ще гучнішими, мені зателефонувала знайома, син дружив з її донькою. Зі слухавки я почула крик її доньки: «Мамо, я тут не можу, вивези мене!». Тоді ми вирішили вивантажили речі й взяти цю родину. 

Ще в підвал приходили прихильники «русского міра», вони лякали тих, хто збирався виїжджати. Говорили, що на виїзді стоїть блокпост ЗСУ, де забирають чоловіків воювати. Через них родина з піврічним хлопчиком не виїжджала до 16 березня, дитина майже весь цей час сиділа в темряві при свічках. Ми не повелися, почепили на машину табличку «ДІТИ» й поїхали. Я була шокована: «Де тут цей блокпост?!». Звісно, там нічого такого не було.

Спершу доїхали до Бахмута. Запитали в місцевих, як вчинити: зупинитися чи їхати далі. Порадили вирушити до Слов’янська чи Краматорська, але в результаті ми дісталися Черкас. У брата тут квартира, тож було до кого їхати. Місто добре, але хочеться додому, на Луганщину. 

Я мрію повернутися, постійно залишаюся на зв’язку з місцевими. Завдяки їм дізналася про долю нашого будинку.

Я не одразу в це повірила… Гадала, що це якийсь муляж. Потім сусід підтвердив, що це дійсно наш будинок. На щастя, хоч мамина квартира вціліла. Росіяни ніби влаштували там госпіталь…