Історія чоловіка, чию родину двічі врятувало рішення евакуюватися: «Дім, де ми винаймали квартиру, був зруйнований. Тоді ми зрозуміли, що своєчасно виїхали вже вдруге»

Благодійний фонд «Схід SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини представників РФ, аби забезпечити правосуддя та право на правду. Від 24 лютого 2022 року документатори записали понад 600 історій і задокументували близько 700 випадків ймовірних воєнних злочинів. Історію Сергія Шарпаня записала Марія Білякова, авторка тексту — Марія Білякова.

Я народився та виріс у Попасній. Після армії пішов у механічний цех склозаводу, до 2005 року працював там токарем, потім потрапив під скорочення. Згодом запропонували роботу на залізниці, треба було укладати та ремонтувати колії. Станція була важливим транспортним вузлом, від неї можна було поїхати в Луганськ, Дебальцеве, Бахмут, Горлівку чи Донецьк.

24 лютого 2022 року дружина збиралася на роботу, вона — вчителька в ліцеї. Зранку їй зателефонував хтось із батьків і сказав: «Ви не чули? Війна почалася». Вона відповіла, що такого не може бути, продовжила збиратися. Я завжди виходив раніше, бо мені на 7:00, а їй — на 8:00. Прийшов на роботу, там люди дуже метушилися. Нам видали трудові книжки й попросили на роботу не виходити. Я повернувся, дружина теж залишилася вдома. Ми дізналися, що в Харкові та Києві ворожі танки зайшли в місто.

Уперше росіяни обстріляли околиці Попасної 26-27 лютого. Тоді ми перенесли речі до підвалу. Я протягнув туди світло, поставив обігрівач. Пам’ятаю, що у 2014-2015 роках ми жодного дня не провели в підвалі, хоч і влітку 2015-го наш будинок потрапив під обстріл.

У перші дні березня росіяни атакували наш двір «Градами». Було темно, ми із сусідами пройшлися з ліхтариками, вийшли до гаражів. Знайшли декілька уламків ракет, вони догорали. Згодом почало миготіти світло — пропала напруга. Я повимикав у під'їзних щитках автомати, аби не було займання.

Біля іншого під'їзду розірвався снаряд, унаслідок вибуху вибило вікна. Ми допомогли потерпілим знайти плівку чи фанеру, аби їх закрити. Я подзвонив братові, він жив поблизу, тоді в них у двох кімнатах теж вікна повилітали. Того ж вечора в підвалі ми сиділи ще півтори години. Було дуже холодно, на вулиці лежав сніг. Двері не зачиняли, бо там лише один вихід. Із собою мали ломик і сокиру, аби було можливо вибратися, якщо завалить. Потім розійшлися, ночували вдома.

Їжу готували всі разом на вулиці. Добре, що в гаражах були мангали та дрова. Спочатку готували ті продукти, що можуть зіпсуватися без холодильника. Ставили казанок на три сім'ї, а дівчата готували напівфабрикати у квартирах. Люди з інших під’їздів теж об’єднувалися й готували на декілька родин.

Мій кум жив у сусідньому під’їзді, але часто провідував мати в іншому районі, вона має порушення рухових функцій. Він топив їй хатину та інколи ночував там. 4 чи 5 березня я прибіг до нього. Мені відкрила кума, почався потужний обстріл. Здавалося, що будинки складуться. У хаті хиталося все: посуд, меблі, стіни. Поряд прилетіло з десяток чи більше ракет. Ми заховалися за дві стіни... Потім росіяни напевно перезарядилися — й знову полетіли снаряди. Напрямок, з якого обстрілювали Попасну, не змінився від 2014 року — Первомайськ або Ірміно.

Я прибіг додому, дружина трусилася від страху. Я сказав, що ми негайно виїжджаємо. На збори пішло 15 хвилин. Від 2014 року в нас стояли сумки з речами та документами, які ми не розбирали. Лише після 24 лютого дозбирали дещо. Я вийшов на вулицю, перевірив гараж і вигнав машину, після цього загрузив сумки. Ми сіли в машину й поїхали.

Коли заїхали в Бахмут, то нам здалося, що там триває мирне життя: люди пересувалися містом, машини їздили, працювали заправки, магазини, супермаркети. Ми неначе потрапили на іншу планету, до якої було лише 30 кілометрів.

Ми винайняли житло на десять днів, тоді ще сподівалися повернутися додому. Попасну росіяни обстрілювали дедалі сильніше. Люди постійно сиділи в підвалах, зокрема й мій брат із дружиною. Із містом практично не було зв'язку.

У Попасній вже не працювали магазини та аптеки. Волонтери купляли бензин за завищеними цінами, заправляли автівки, брали хліб, продукти, медикаменти, свічки та паливо, після чого везли все це в місто. На зворотному шляху евакуювали людей. Так їздили по декілька разів під обстрілами. Влада вивозила людей шкільними автобусами.

Мій другий кум також часто возив паливо чи продукти, вивозив людей з підвалу, але жодної речі зі своєї квартири не забрав. У них впав сходовий прогін у під'їзді, а залізні двері у квартиру заклинило. На вікнах стояли решітки, відривати їх не було часу, бо обстріл міг початися в будь-яку мить.

Я поїхав в одну з таких поїздок із ним, аби забрати когось зі знайомих, літню резину та деякі речі. Побачив, що нашу квартиру на першому поверсі атакували, пробило плиту перекриття. Як потім дізнався, ракета влетіла в підвал, де сиділи люди, їх контузило... Це сталося ввечері 30 березня.

Багато дверей вибила потужна вибухова хвиля. Квартири сусідів були понівечені. Я боявся, що вибух пошкодив і замкнув наші вхідні двері, але вони відчинилися. Вікна та двері у двох кімнатах, що виходили у двір, вціліли. У спальні ж вікно винесло, воно лежало в шафі-купе, що склалася.

До квітня брат із дружиною залишалися в Попасній. Ми пропонували їм перебратися в Бахмут, бо квартира хоч й однокімнатна, але з великим диваном. Вони відмовлялися. Коли в них вибило вікна, я сказав: «Що вам дорожче: майно чи життя?», але вони виїхали лише після того, як у сусідньому підвалі обвалилися плити перекриття й поховали під собою знайомих. Тоді вони вискочили з підвалу та навіть не забігли по речі. Дорогою десь пробили колесо, доїхали до нас на дискові.

Згодом ми з дружиною переїхали з Бахмута до Запоріжжя, бо місто почала бомбити армія РФ. Ми вирішили не спокушати долю вдруге. Пізніше дізналися, що саме той дім, де ми винаймали квартиру, був зруйнований. Тоді ми зрозуміли, що своєчасно виїхали вже вдруге.