Ірина Цілик: «Для мене найважливішим завданням було передати за допомогою стрічки всю химерність і сюрреальність існування людей в часи війни»

Ірина Цілик — українська режисерка, письменниця, членкиня українського ПЕН. Повнометражним дебютом Ірини стала документальна стрічка «Земля блакитна, ніби апельсин», яка здобула перемогу на американському кінофестивалі «Санденс». Спеціально для «Свідомих» Ірина розповіла про українське суспільство, мистецтво в час війни, два нових фільми та життя у прифронтовій зоні.

Ваш фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» є документальним. Чи могли б Ви детальніше розповісти нашим читачам, про що він?

Цей фільм про маму та чотирьох дітей, які живуть у маленькому містечку Красногорівка у прифронтовій зоні. Місто розташоване на лінії розмежування, відповідно — там досить небезпечно. Але сама сім’я дуже класна: вони нібито зовсім звичайні люди, але чимось і особливі. Коли потрапляєш у їхній дім, ти бачиш, що там багато життя, багато радості. Незвично, для прикладу, те, що всі діти займаються музикою, або те, що у їхньому домі багато тварин. Найцікавіше (і це виведено окремою лінією в нашому фільмі), що ця сім’я в якийсь момент захоплюється зйомками кіно. Вони перетворюються на своєрідний сімейний фільм-продакшн, який починає знімати спочатку невеликі відео, а потім і короткометражний фільм про самих себе. Ми ж спостерігали за тим, як все це відбувалося.

Є багато стрічок про російсько-українську війну і ми бачимо, що можна під різною оптикою розповідати про те, що там відбувається. Мені хотілось показати, в першу чергу, простих людей, розповісти не про те, що вони є жертвами цієї війни, а про те, як вони не втрачають оптимізму і намагаються жити повноцінно.

Ви знімали цей фільм протягом року: часто приїжджали до цієї сім’ї і майже жили там. Життя в прифронтовій зоні — яке воно?

Ми впродовж року і справді жили з цією сім’єю і ніби стали її частиною, тому багато часу проводили у прифронтовій зоні. Насправді, є дещо, що вражає людей, які прибули з мирної території, найбільше. Це те, як цивільні до всього звикли, як вони сприймають за норму те, що нормою не є. Особливо це виразно відчувається, коли ти бачиш дітей, які виросли під час війни і для яких всі ці правила гри більш ніж зрозумілі. Дітей, які за характером звуку можуть чітко сказати, чи це летить до нас, чи від нас; чи цей звук є небезпечним, чи безпечним тощо. У перший рік війни їм довелось на власному досвіді всьому цьому навчитись. Було справді страшно, коли вони декілька місяців жили у підвалі власного будинку, коли не було електрики чи коли мама шукала дрова та воду, в той час як діти чекали її вдома. Це були великі випробування. Проте людина така істота, що до всього звикає, і, звісно, коли за цим спостерігаєш, то воно дуже «б’є по голові». Адже ти розумієш, що ці люди просто хочуть жити нормальним життям.

Там ти бачиш дітей, які ходять в школу, на гуртки, у яких є дискотеки, випускні бали. Водночас з тим, скільки б разів ми не приїжджали, щодня, чи зранку, чи ввечері, чули звуки обстрілів, і це все справляє дуже химерне враження, тому що ти розумієш, що війна поруч і прилетіти насправді може і тобі. Наприклад, на початку нашого фільму є епізод, коли у сусідній дім потрапляє міна, і цей кадр дуже чітко дає зрозуміти, що ти ніколи не знаєш, хто буде наступним. Мабуть, для мене це і було найважливішим завданням: за допомогою стрічки передати всю химерність і сюрреальність існування людей в часи війни, які водночас не хочуть ставити своє життя на паузу, але хочуть просто жити.

В одному з інтерв’ю ви пояснювали, що назвали фільм «Земля блакитна, ніби апельсин», щоб показати цей сюрреалізм, правильно?

Так, це цитата з Поля Елюара і конкретно ці слова є відомим прикладом сюрреалізму в мистецтві. Мені здається, що ці поєднання непоєднуваного у прифронтовій зоні ти бачиш на кожному кроці, і деякі з цих поєднань є дуже поетичними по своїй суті. Хоча і слово «поетичне» є дивним в контексті війни. Але, насправді, все це ось така дивна поезія: сіра, гнітюча, дуже донбаська. Та буває таке іноді, що вона не сіра і не гнітюча, а досить-таки яскрава. Буває, бачиш гарне поле з червоними маками, але насправді ти мусиш знати, що це мінне поле, і ти не можеш на нього заходити з камерою. І так там на кожному кроці. Тому ми шукали таку назву для нашого фільму, що могла хоча б часткового натякнути та передати цю атмосферу.

Чи вам не здається, що і ми живемо в сюрреалізмі? Коли з однієї сторони — війна, окуповані території, а з іншої — в нас відбуваються різні речі: від концертів (на які інколи нарікають, що вони занадто часто відбуваються) і до того, що деякі митці продовжують співпрацювати з Російською Федерацією.

Якщо говорити про нашу реальність, в якій ми існуємо щонайменше 7 років, то, звісно, вона дуже непроста. Ми всі, навіть у мирних містах, теж звикли до цих дивних правил гри. Насправді, я впевнена, що вся Україна дуже глибоко травмована, навіть ті люди, які не були безпосередньо в зоні війни. Адже коли ти в цьому постійно варишся, коли ти сам для себе обираєш червоні лінії, за які не зможеш зайти, це однозначно на тебе сильно впливає. Наше суспільство безперервно змінюється. І ти ці зміни навіть не завжди встигаєш відслідковувати, аналізувати, рефлексувати. Саме тому мені здається, що важливо знімати, писати про це і хоча б намагатися фіксувати все тут і зараз. Ми потім неодмінно озирнемося назад і нам дивно буде згадувати, якими ми були нещодавно і що в нас змінилося.

Якщо ж говорити про химерну реальність, то я думаю, що зараз весь світ в неї провалився. Ось навіть цей рік пандемії: хто б міг подумати, що ми будемо жити в такі часи. Герої нашого фільму в перший рік війни майже не виходили з підвалу свого дому та існували в межах свого будинку. І це дуже схожі речі! Думаю, можна навіть себе впізнати у цих сценах, коли ти в замкненому просторі все одно шукаєш якісь умовні двері, через які можеш потрапити в інші світи. Для персонажів фільму це, наприклад, кіно та мистецтво. А ми так само зараз живемо: більшість часу сидимо по квартирах і все, що у нас залишається, — це вікно Інтернету.

У мене немає об’єктивної картини того, що відбувається. Іноді я переконуюсь, що існую у своїй бульбашці з людей, які добре розуміють цю тему. І навіть моя стрічка у фейсбуці є специфічною. Я свідомо залишила поруч переважно тих людей, чиї думки та дії мені близькі. Але от іноді, виходячи за межі цієї бульбашки, дуже корисно прозрівати та усвідомлювати те, як багато різних світів ми маємо в Україні. І в деяких з них люди живуть так, ніби нічого взагалі не відбувається.

З іншого боку, я цілком розумію це бажання закритись від тем, які тебе травмують. Останнім часом я багато до чого змінила своє ставлення. Тому зараз я розумію, що людям хочеться просто жити. У перші роки війни той градус емоцій, який усіх нас наздоганяв, — він був геть іншим. І бажання ділити все на чорне та біле теж було іншим. Проте зараз я розумію, що є надто багато відтінків. Я на своєму місці не змогла не реагувати на все, що відбувається. Та, мабуть, я навчилась не засуджувати тих, хто не хоче впускати тему війни в своє життя.

Якщо вони намагаються не впускати і ми намагаємось не засуджувати, то потрібно знайти баланс, коли водночас вони таки приймають реальність, в якій ми живемо. Чи можна на них якось вплинути?

Тепер я на себе не беру занадто багато. Я на своєму місці і намагаюся жити так, як у це вірю, керуватись тими принципами, які мені близькі. Але я не збираюся змінювати інших. З віком ти набираєшся мудрості і простого усвідомлення: добре, якщо хоча б ми на своєму місці і робимо те, у що віримо. Чи здатні ми змінити суспільство навколо нас? Я не знаю. Минулий рік мене сильно підкосив. Скажу чесно: після зміни влади в Україні я багато в чому змінила ставлення до людей довкола мене. Тепер мені здається, що свідоме громадянське суспільство — це дуже незначна могутня купка людей, а решта — це всього лише більшість широких мас, які переважно переймаються тільки своїм комфортним існуванням. Тому якщо мої фільми чи те, що я пишу, хоч когось можуть змінити в кращий бік, звісно я була би щаслива це знати.

На вашу думку, мистецтво має силу в час війни?

На мою думку, так. Хоча це ніби звучить пафосно, але я на власні очі бачила, як мистецтво працює. З одного боку фільми та книги не захистять тебе від куль, правда? Але, наприклад, в перші роки війни ми багато їздили з літературними виступами і я чітко бачила, як та ж поезія пробивала лід між людьми. Коли ти виступаєш у залі, де сидять місцеві жителі, волонтери, військові, коли бачиш, як люди плачуть від віршів, як вони потім підходять говорити, тоді виникає хоча б якийсь грунт для діалогів. І все завдяки мистецтву. Як на мене, це вже дуже сильна перемога.

Я бачила, що мистецтво має терапевтичну функцію. Наприклад, до цього проєкту я брала участь у зйомках кіноальманаху про жінок на війні і деякі з учасниць були досить травмовані цим досвідом. Але я впевнена, що участь у зйомках частково стала для них терапевтичним ефектом, бо камера перетворилася на своєрідний резервуар, куди вони могли виговоритись. Водночас, це було корисно не тільки їм, але й тим, хто побачив цей фільм. Ось так будуються містки між цими паралельними вимірами, про які ми говорили, і часом люди, які є дуже далекими від війни, можуть про це більше дізнатись та пропустити через себе завдяки тому ж кіно. Якщо говорити про стрічку «Земля блакитна, ніби апельсин», то там можна чітко побачити, як завдяки мистецтву люди не існують, а живуть. Вони це в собі знайшли. І в один момент ти розумієш, що ці люди не просто жертви війни, а ті, хто активно намагається взяти це життя у свої руки.

Ви згадали про терапевтичний ефект від кіно. На вашу думку, для героїв фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» участь у зйомках стала терапією? Чи вони вам потім щось розповідали про це?

Так, ми про це говорили досить прямо. Мама Аня (головна героїня — ред.) сказала мені, що вона дуже вдячна за те, що доля привела нас із камерою в їхнє життя. Як-не-як, але процес створення фільму дуже сильно змінює і тих, кого знімають, і тих, хто знімає. У всьому цьому є ефект метелика. Тобто якщо ти порушуєш чиєсь звичне життя, воно незмінно трансформується, бо ти з камерою втрутився у нього.

Авжеж я розумію, що ці довготривалі зйомки спровокували певні зміни у сім’ї. І те, що вони почали знімати своє кіно, і те, як вони виговорилися перед камерою, коли брали інтерв’ю один в одного. Думаю, мама Аня в той день найбільше пропустила це все через себе. Вона потім мені зізналася, що багато чого усвідомила та побачила зі сторони. Тому що на деякі теми вони з дітьми настільки відкрито не говорили. З одного боку, в них хороші та дружні стосунки, але так часто буває, що ти не завжди говориш про свої страхи, травми та мрії навіть із найближчими. Але ось завдяки формату інтерв’ю вони раптом почали це обговорювати. Ми ж спостерігали збоку, і для всіх нас це був сильний день, коли ми відчули, що тут і зараз відбувається щось незвичайне. Тому і у фільмі цей епізод став кульмінацією: він, мабуть, є найважливішим.

Це досить цікаво. Оскільки психологів, наприклад, навпаки вчать, що для проговорення травм з клієнтом потрібно мати достатню кількість знань, аби йому не нашкодити. А у випадку ваших героїв вийшло так, що вони змогли самі проговорити свої травми і не нашкодити собі.

Загалом принцип «не нашкодь» — це тонкий лід. Я думаю, будь-який документаліст рано чи пізно стикається з усвідомленням величезної відповідальності за втручання у життя інших людей. Ти не можеш бути впевненим в тому, який буде ефект, адже цілком реально відкрити якісь потаємні двері, що можуть спрацювати як в плюс, так і в мінус. На проєкті «Невидимий батальйон» я зрозуміла, наскільки це складно — знімати про жінок-військових, кожна з яких сильно травмована. А ми ж не психологи! Навпомацки підбиралися до того, як з ними працювати і говорити.

Проте мені здалось, що все це дало, зрештою, якийсь дуже хороший ефект. Пам’ятаю,під час прем’єри в Києві, одна з героїнь нашого проєкту, жінка, яка пройшла дуже важкий досвід, сказала, що саме завдяки зйомках у фільмі вона взагалі залишилась живою Я знаю, що у неї була важка депресія, що через неї пройшла дуже велика кількість оформлення загиблих. І мене це сильно вразило. Це досить складний процес, коли ти знімаєш реальних людей з непростим життєвим досвідом, та мені все-таки хочеться вірити, що часто документальне кіно робить хороші дива.

До зйомок «Земля блакитна, ніби апельсин» у вас був досвід знімання ігрового кіно. Чи було складно переходити з ігрового кіно в документальне?

Мені цікаво пробувати різні речі. Насправді, я ще шукаю себе. І, незважаючи на те, що мені вже 38 років, вважаю себе початківцем. Лише зараз я починаю відчувати в собі режисерку і розуміти, чого хочу. Перші мої досвіди дійсно були ігрові — це кілька короткометражних фільмів. Потім мене понесло в документалістику. Насправді, це легко пояснити: все, що відбувається останні 7 років довкола нас, настільки сильне і вражаюче, що тут не потрібно нічого вигадувати. Треба просто брати камеру в руки і фіксувати реальне життя.

Зараз я знову повернулась до ігрового кіно і знаходжусь в процесі зйомок нового фільму. Це буде мій повнометражний ігровий дебют. Спочатку мене дійсно трохи ламало, бо за час знімання документальних стрічок я звикла до певних методів роботи, але зараз я усвідомлюю, що досвід документального кіно мені багато в чому допомагає. Скажімо, я стала давати значно більше свободи акторам. Мені дуже подобається, що деякі з них комфортно себе почувають в зоні імпровізації, що не все наперед можна передбачити, не всі репліки можна прописати, а навпаки — дати їм можливість самим шукати. І це все така насолода — шукати, що ж тобі ближче і яке воно має бути.

Окрім того, що ви режисерка, ви ще і письменниця. Раніше ви писали вірші про війну. Під час зйомок документального фільму вам не приходило натхнення продовжити писати вірші про те, що ви бачите? І чи взагалі ви зараз пишете?

Вірші у мене пишуться хвилями. Так було з дитинства. Мені то пишеться, то не пишеться. От зараз той період, коли не пишеться, бо для мене кіно повністю вийшло на передній план. Та це нічого не означає. Я знаю, як в мене змінюються ці етапи в житті. Сподіваюсь, що вірші до мене скоро повернуться.

Коли ми знімали у прифронтовій зоні, мені дещо писалось, але воно залишилося тільки у вигляді чернеток. Чомусь зараз в мене той період в житті, коли в мені більше працює режисерка. Хоча, з іншого боку, воно все перетинається. Адже якщо говорити про мій новий проєкт, то сценарій писала я разом з чоловіком за мотивами його книги. І це теж літературна творчість, просто вже в іншому жанрі та вигляді.

Розкажіть детальніше про зйомки нової стрічки. Ви згадали, що це фільм за романом вашого чоловіка. Чи відчуваєте ви більшу відповідальність в роботі над цим проєктом?

Це дивний досвід хоча б тому, що це автобіографічна історія мого чоловіка. За останні 15 років нашого знайомства я багато чула про це, знайома з деякими реальними прототипами героїв. До певного моменту я не думала, що з цього можна зробити кіно, але коли він зрештою взявся за книжку, то я раптом усвідомила, що це дуже кінематографічний матеріал, який дуже мені відгукується. Бо це нібито і про його дитинство, але водночас — і про моє дитинство, і про дитинство та юність багатьох моїх друзів та ровесників.Тому що ті, хто росли в 90-их, мають схожі травми та світлі спогади про цей час. Якось не було чорного та білого, було дуже по-різному. А тепер ми, мабуть, вже виросли і готові якось рефлексувати та озиратись назад.

Для мене особисто цей фільм — це спроба поговорити із моїми батьками і, водночас, з власним сином, який вже ось-ось буде підлітком. Це страшенно захоплюючий досвід. До речі, наш син зіграв одну з ролей в цьому фільмі. Вийшло цікаво, бо він грає власного тата в його дитинстві. Тобто він вже пірнув в ці наші 90-ті. Для мене цей фільм не лише про дорослішання головного героя, адже у стрічці однією з найважливіших ліній є пошуки вчителя. Думаю, всім нам в житті потрібна людина, яка може вплинути на становлення особистості. Але це особливий випадок, коли цей вчитель і сам потребує допомоги. Він дуже харизматична та непроста людина: ветеран війни, який має за спиною 8 років в Афганістані та жорсткий посттравматичний синдром, і, водночас, — це інтелігентна, дуже цікава та глибока особистість. І ось ця дружба з ним ніяк не могла не вплинути на головного героя.

Ви говорили, що інколи на знімальному майданчику відчуваєте себе психологом. Чи складно бути психологом для своєї команди?

Я думаю, що будь-який режисер має бути тонким психологом. Він повинен мати здібності відчувати людей, провокувати їх, маніпулювати ними і водночас допомагати, бо це все і є про режисерську майстерність. Про маніпуляції я кажу щиро, адже це теж частина нашої роботи. Інша справа, як саме це треба робити. Якщо ти залишаєшся щирим, чесним, відкритим, якщо ти не тільки береш, але й даєш у відповідь, тоді виникає правильна енергія між людьми. Тому що кіно, на відміну від інших видів мистецтв, — це командна гра. З тобою завжди є група людей, яких ти маєш вести за собою. Тому, фактично, режисер — це завжди капітан корабля, який кудись його веде. Всі ці люди — живі, в них є свої проблеми, сім’ї, щось, що залишається за кадром. Тому, звісно, одна з найскладніших задач — це створювати правильний клімат на майданчику та будувати з людьми хороші та правильні стосунки. Режисура — дуже непроста річ, і режисер — теж непроста професія. Але так навіть цікавіше.

Про фільм «Помин» ви говорили, що вам його потрібно було зняти, щоб підготуватись до втрат. Чи можна назвати для вас зйомки своєрідною терапією?

Я думаю, що творчість — це, в першу чергу, наш спосіб говорити самим із собою. Наприклад, я усвідомлюю, що ходжу колами довкола одних і тих самих тем. Деякі теми вдається пропрацювати і відпустити, а до інших я повертаюсь знову і знову. Скажімо, образ дому та сім’ї, в якій можна сховатись від усього світу, — це те, що я з разу в раз пропрацьовую у своїх фільмах. Тому що і «Помин», і «Дім», і «Земля блакитна, ніби апельсин» — вони всі плюс-мінус про це. І новий фільм теж, в першу чергу, про сім’ю та стосунки.

Мені здається, що все це залежить від певних етапів у нашому житті, бо у якийсь момент щось можна нарешті для себе пояснити та відпустити, а щось навпаки вимагає оцих постійних повернень. Навколо теми війни я ходжу останні 7 років і в поезії, і в кіно. У крайньому фільмі, здавалося б, не мало бути теми війни, бо це історія про дорослішання в 90-их роках, але вона там також є. Звісно, ми теж себе лікуємо тим, про що говоримо, і тим, як ми про це говоримо.

Чи вірите ви у натхнення?

У роботі режисера на натхненні ти далеко не заїдеш. Бо робота режисера — це структурований підхід. Це як забіг на далеку дистанцію. Під час пробігу дихання не вистачить, якщо ти будеш опиратись лише на натхнення. Водночас, добре підготовлені речі та процеси дарують тобі ці моменти маленьких осяянь, коли народжуються сильні ідеї та імпульси, які виводять все на інший рівень гри. Але саме тобою має бути створений той грунт, на якому проростають ось ці моменти натхнення. Мало що вийде, якщо не буде підготовки та підтримки команди. Адже кіно — це багатоголосся, це поліфонія, куди кожен щось приносить від себе і де всі люди повинні рухатись злагоджено. І, знову ж-таки, саме від режисера залежить, як їх повести.

Ви неодноразово говорили, що вам цікаво пробувати себе в чомусь новому. Зараз ви більше зорієнтовані на режисуру. А в чому ви б ще хотіли себе спробувати?

Я б хотіла знімати кіно регулярно, бо глибоко переконана, що нам — українським режисерам — не вистачає саме практики. Тільки знімаючи, ти можеш нарощувати м’язи та рости в процесі. Ми стаємо професійнішими, набуваємо майстерності, вчимось на власних помилках. І от тільки так, від проєкту до проєкту ми можемо чогось навчитись. Бо, наприклад, оператори чи художники просто багато в чому беруть участь, тому вони постійно мають практику. Режисери ж, фактично, знімають один фільм на кілька років і, звісно, цього недостатньо для того, щоб постійно рости внутрішньо. Тому я хочу побажати всім моїм колегам та собі цього безперервного руху вперед.